Зелене серце

Розділ 3

Місцевий чоловік, який мав проводити групу, по особистих причинах цього не зміг. Тому, вже по прибутті, вони отримали нового провідника, місцевого хлопчину, що знав тутешню гірську місцевість. Схоже дівчатам він сподобався, молодик років двадцяти трьох, неодружений, з карими очима. З таким похід точно обіцяв бути цікавим і незабутнім.

Ноги столичних гостів, не були звиклими до навантажень, які були приготовані для них горами. Хоча гості столиці виявились не такими вже і слабкими, як могло здатись на перший погляд. Попри те, що вони почали підійматись, вони встигали робити історії і фотографії, адже все було таким прекрасним, а такі моменти на думку дівчат, втрачати не можна.

Під розповіді і веселі історії провідника Васі, група здіймалась все вище і вище. Вони лише почали свій підйом, та ноги відчували навантаження, яке буде відчутне протягом всього походу. З кожним кроком вгору, змучувались м’язи, а душа навпаки вивільнялась на волю. Злата була дуже захоплена,  і ніяк не могла намилуватись своїм перебуванням в цьому чудовому місці.

Провідник запропонував відпочити, щоб ноги столичних туристів трохи перепочили і прийшли в себе. Часті перепочинки в горах необхідні, адже ти підіймаєшся і змінюєш висоту. При зміні висоти, змінюється тиск тому, щоб правильно адаптуватись, потрібно робити короткочасні зупинки, стабілізувати кровообіг і частоту серцебиття.

До моменту, коли сонце сховається за вершинами гір, залишилось близько трьох годин. Потрібно пройти ще трохи і можна розбити табір. Схоже, вони трохи не встигали, тому ідея розбити табір на галявині біля дороги, якою вони йшли, здавалась хорошою ідеєю.  

- То може ми зупинимось тут? – поцікавився Дем’ян, думаючи спокійно розбити табір, щоб потім не метушитись поспіхом в сутінках.

- Зараз ми всьо рішимо! – зі смішним, характерним для гуцулів говором, мовив Вася.

Своєю колоритністю їх провідникові не було рівних. Веселий, цікавий, смішний молодик. Який розповідав їм увесь час історії про свій край і особливості їхнього краю, що власне туристам дуже подобалось.

- Наш новий друг такий милий! – Олександра не зводила своїх синіх очей з Васі.

- Його карі оченята, дуже симпатичні! – підтримала свою сестру Каріна.

- Головне, що він знає дорогу! – втрутилась Злата.

- Злата, ти ж на відпочинку! – мовила Каріна.

- Справді сестричко, відпочити перед такою місією – необхідно! – говорила Олександра.

- Подивись яка краса! Тобі варто трохи забути про все! Ти й так змучена, хоча не хочеш цього помічати! – Каріна здавалась напруженою.

- Так! Ви маєте рацію, мені варто відкинути всі думки! – погодилась Злата зі своїми сестрами.

- Чудова ідея! Влаштувати змагання і відпочинок одночасно, цікаво хто прийде першим? – схоже Дем’ян говорив вголос свої думки.

- Надіюсь, що першими будемо ми! – видно, що Злата явно переживала за результат їхнього походу.

- Бог про все попіклується! – голос Каріни звучав впевнено.

- Амінь! – пролунало від Олександри.

Нарешті Вася обглянув галявину і прямував до групи. Знову він хотів видати якусь веселу фразу, щоб справити на дівчат враження своєю харизмою. Один лише крок, невдале просування вперед, по лісовому полі яке вкрито густою травою і нещастя. Ненароком його нога ступила, в невеличку виїмку грунту, яка була схована під густою травою. Сильний крик налякав усіх, всі перелякавшись кинулись до нього. Вася тримався зі всієї сили за свою ногу, скорчившись на землі.

- Як болить – як болить! – зціпивши свої зуби, повторював Вася!

- Де саме болить? – запитав Дем’ян.

- Щиколотка! - Болісно відповів він.

- Це не дуже добре, взагалі недобре, очевидно о розтягнув м’яз!

- А ще гірше – розрив м’яза! - втрутилась Олександра.

- Бідненький! – Злата ледь не розплакалась.

- Що ж робити? - запитував себе Дем’ян.

- Ми не були готові до такого! – Каріна теж розгубилась вслід за братом.

- Боже допоможи нам, прошу Тебе! – нашіптувала Злата.

- Що ж робити? Ми вже далеко від селища, ще й сонце скоро зайде!

- Бідолашний провідник корчився від болю. Справжня іронія, той хто мав проводити і оберігати інших, сам потрапив у халепу. Життя така річ, що будь де і будь коли, може статись щось неприємне навіть, якщо ти професіонал впевнений у своїх силах.

- Боже допоможи будь ласка! - мовив Дем’ян.

Каріна кинулась до своєї аптечки, можливо знайдеться хоч таблетка знеболюючого. Олександра не покидала бідного Васю.

- Якщо стемніє ми будемо в небезпеці, адже ми не знаємо як бути в дикій природі самим. Більше того, йому потрібно в лікарню однозначно. В когось є якісь варіанти або пропозиції? – панікував Дем’ян.

Всі мовчали як один, лише знизуючи плечима від страху і незнання, що ж буде з провідником, їхнім походом і з ними, якщо вони самі залишаться тут.

- Тоді ми змушені всі повертатись вниз, ми повинні доставити його до лікарні. Заишити вас самих я не можу, тому ми всі повертаємось! - наголосив Дем’ян.

Нога Васі розпухла на очах і набула неприємного темно - синього кольору. На щастя почувся хоч якийсь обнадійливий шум. Він лунав знизу дороги, якою вони підіймались. Їхня надія одразу ж ожила, адже вони могли допомогти своєму провідникові. Шум мотору посилювався, очевидно хтось їхав саме тією дорогою якою йшли вони. За хвилин сім вони побачили квадроцикл, на якому сиділа особа в камуфляжній куртці.

- Слава Богу! – мовила Злата.

- Це мабуть лісник! – обнадійливо сказав Дем’ян.

Побачивши туристів Дані одразу запідозрив, що в них щось сталося. Під’їхавши ближче він зупинився, побачивши Васю який сидів біля дороги і тримався за ногу з усіх своїх сил. Він  вскочив зі свого “грізлі” впізнавши у Васі місцевого хлопчину, не знімаючи шолома він впізнав ту саму дівчину з церкви. Тепер її зелене довге плаття, заміняли довгі туристичні штани, гірські високі боти, і футболка чорного кольору, лише очі залишились все такими ж зеленими. Що правда її волосся не спускалось спиною як тоді, а було ніжно зібрано у хвостик, акуратно прикрито бейсболкою зеленого кольору, що підкреслювала колір її очей.

Очі Злати захопили його на мить, прив’язавши до себе, його погляд. Вона побачила перед собою високого чоловіка в шоломі, з під якого виднілась борода. Статний молодий чоловік підійшов до Васі, не знімаючи свого шолома оглянув його вже досить спухлу ногу.

- Слава Богу, що ви зустрілись нам саме зараз! – звернувся до незнайомця Дем’ян.

- Нам потрібно доставити його в лікарню!

- Все досить серйозно! - промовив незнайомець крізь свій шолом.

- Ви допоможете нам? – запитала Злата?

- Потрібно в лікарню! – пролунала перші слова від незнайомця, що дивився на Злату.

Часу для особливо стратегічних роздумів не було, тому Дані дістав із своєї куртки ключі, від свого лісового будиночку, і простягнув їх Златі. Розгублена Злата не розуміла, що таке взагалі робиться, які всі інші, але часу для пояснень не було. Провідникові потрібно було негайно отримати лікарську допомогу.

- Що? Куди? – Розгублено запитала вона.

- Цією самою дорогою, пройдете ще метрів чотириста, там будуть великі камені, за якими поворот на право. Повернете на право і пройдете, ще метрів з п’ятсот, допоки не вийдете на галявину посеред лісу. Скористаєтесь моїм домом, тому раджу поспішати.

Вони були розгублені і інших варіантів у них не було. Тому їм залишалось скористатись ідеєю незнайомця. Злата взяла ключі, бачачи добродушність яка була в очах незнайомця.

- Допоможіть мені посадити його на квадроцикл! - Дані швидко розвернув свого “грізлі” на лісовій дорозі.

Разом з Дем’яном, вони посадили його позаду Дані.

- Дякуємо вам! – сказала Олександра.

- Що нам робити далі? – запитав Дем’ян. 

- Нічим не журіться! Я приїду до вас вечором! Головне дістаньтесь до мого дому! – запевнив Дані.

- Як вас звати добрий незнайомцю? – запитала на останок Злата.

- Дані! – відповів він і рушив вниз до селища.