Розділ 14

Розділ 14

Туристи вмостились одне біля одного гріючись теплом вогню, що потріскував. Табір знаходився біля смерекового лісу, що придавало особливої атмосфери вечірнім посиденькам. Дані і Злата зустріли своїх товаришів, які утворивши щільне кільце навколо яскравого вогню, язики якого пританцьовували своїми дивними танцями.

Сьогодні був вечір історій, звучали різні історії з життя, мабуть природа наштовхувала на прекрасне проведення вечора. Молоді люди по черзі розповідали різні історії, кожен намагався своєю розповіддю перевершити історію свого попередника, щоб викликати більше емоцій у слухачів. Веселощам не було краю видно, що люди насправді відпочивають. Такі вони – гори, місце справжнього відпочинку, місце віддалене від метушливого світу людей.

Вогонь створював великі тіні маленьких людей на лісовому фоні. Він хотів, щоб звірі яким раптом на думку спаде наблизитись до табору, добре подумали, перш ніж наближатись до таких жахливих створінь. Сміх людей розносився по околиці лісу, тому ведмідь не захоче навмисне зустрічатись з людьми, яких було відверто забагато для нього одного.

Злата присіла біля  своїх сестер, і одразу ж запитала про вечерю.

- Що у нас на вечерю?

- Сир і зефір! – проказала Олександра.

- Чудово! – зраділа Злата.

- Нам би потрібні такі штучки, на яких можна б пекти зефір!

- Де ж їх взяти? – задумалась Злата.

- Я знаю де! – запевнив Дані.

- Почекай, пекти зефір ми будемо не зараз, спочатку вечеря!

- То я якраз пройдусь, поки ви будете вечеряти!

- А ти? – Злата не могла його голодного, отак от відпустити.

- Я не голодний! – заспокоїв її Дані.

- Навіть не думай піти, не повечерявши! – попросила його Злата.

Поки дівчати взялись за приготування вечері, хлопці продовжили свої історії.

- Народ я мушу вам представити чоловіка, який знається на історіях – Дані! – Дані здивували такі слова Дем’яна.

- Ні - ні! – намагався опиратись Дані!

- Розкажи нам щось будь ласка! – попросив Дем’ян.

Всім натерпілось почути Дані.

- Про що ви хочете почути?

- Щось про гори!

- Щось смішне!

- Що ти вважаєш цікавим для нас! – промовив Дем’ян.

- Добре! Дані витримав паузу, а потім почав розповідати:

Отже минулого століття, ще за часів Австоро-Угорської імперії, один місцевий житель надихнувся літаками і вирішив побудувати свій власний. Ну дуже сильно йому кортіло політати і відчути себе особливим за інших.

Він обрав собі місце на горі, яку місцеві називали: “Горбанька”, яка була недалеко від села, щоб там побудувати літак. Звісно всі сміялись з його ідеї, але він стояв на своєму і через певний відрізок часу, він все таки втілив свою ідею в життя. Свій літальний апарат, що нагадував великого птаха, він зробив з дерева, розділюючи смереку за її структурою на тоненькі матеріали.

Двигуна звісно в нього не було, як і креслень чи взагалі якоїсь інформації про літак, але був ентузіазм. Те що збудував цей чоловік було схоже на сучасний планер, чим він дуже гордився. Щоб піднятись в небо і полетіти, йому потрібен був трамплін, який би задав апарату швидкість і силу для злету в такі омріяні небеса. Коли трамплін був побудований, настав день для втілення мрії.

Його дітище злетіло з трампліна і що важливіше воно полетіло, в напрямку села. Такий довгоочікуваний політ став реальним, омріяні визнання та слава були так близько, але літак почав втрачати висоту і вони вмить стали далекими. Апарат летів поки вистачило інерції і почав зближуватись з деревами людських садів. Конструктор зрозумів, що керувати своїм літаком він не може, про безпеку він теж схоже забув. Про те він летів, і всі бачили хай декілька хвилинний, але такий величний політ.

Земля ставала все ближчою, допоки літак не зустрівся з нею сам на сам. Мрія чоловіка рухнула прямо на ниву заможного місцевого пана, понищивши урожай капусти, який був надзвичайно рясним саме того року. Усі обговорювали таку гучну подію, для такого малого села, і ніхто не приховував свого сміху з учинку чоловіка, що втілив свою мрію, хоч і не зовсім вдало.

“Мрія розбилась об капусту”, так говорили сміючись місцеві, і лише одному чоловікові було не до сміху. Трохи забившись від падіння з висоти, підсіло його здоров’я, ще й до того, йому прийшлось відшкодовувати збитки урожаю, працюючи на заможного чоловіка. Але все таки він здійснив свою мрію, хоч і не так як це йому здавалось, але кілька хвилинний політ залишився в його серці назавжди. Хоч він і відшкодовував працюючи на багача разом із своїми насмішниками, на відміну від них він зробив те що хотів. Його мала мрія хоч і на кілька хвилин але стала реальною, а не обмежилась одними лише розмовами людей, що вже життя пропрацювали у свого заможного пана.

Дані закінчив розповідати, ніхто не поспішив сміятись, але все таки сміх був присутній.

- Одночасно і смішна, і серйозна історія! – прокоментував Дем’ян.

- Є таке! – посміхнувся Дані.

- Це реальна історія?

- Так, абсолютно! – запевнив він.

- Комічна ситуація, яка народила певні моралі! – Дем’ян.

- Дякуємо за таку цікаву історію!

- Час вечеряти! – оголосила Злата.

Вони всі піднялись і звершили молитву, подякувавши за сьогоднішній день, вечір і їжу, після чого всі почали насолоджуватись вечерею.

                                                                ***

Коли вже всі розійшлись по своїх наметах для відпочинку, біля вогню залишився лише Дані. В його руках була тоненька дерев’яна паличка, якою він контролював вогонь, поправляючи вуглинки для більшого тжару. Дим здіймався високо в небо, обганяючи верхівки високих дерев. Тепло, яке тікало високо в небо, здається хотіло нагріти холодні зорі.

Дані дивився то на зорі, то на вогонь, він думав над словами Злати, намагаючись віднайти у своїй пам’яті моменти життя, коли Бог справді проявляв своє піклування. Згадавши притчу, яку розповіла йому Злата про сліди на піску, де у важкі періоди життя Бог був поруч і ніс на Своїх руках. Здається він зрозумів коли саме Бог був з ним, але він не розумів цього. Раптово його спогади порушили кроки за спиною, це була Злата.

- Не спиться? - Запитала вона.

- Та ще не хочеться! Бачу тобі теж не спиться!

- Мені теж, хочу ще побути біля вогню, якщо не помішаю тобі! – посміхнулась Злата.

- Ти що таке кажеш?

- Я тихенько так! - посміхнулась вона.

Дані відповів їй тим же – своєю усмішкою.

- Зорі так гарні!

- Вони тут такі кожної ночі! - говорив він.

- То як ти?

- Я зрозумів ідею притчі, яку ти розповіла!

- Я щиро рада, що ти зрозумів! – знову посміхнулась Злата своєю ніжною усмішкою.

- Я зрозумів коли Бог ніс мене на руках!

Злата дивилась на нього, він дивився на Злату, а потім підняв голову в небо де світили тисячі зір.

Маленькою дитиною я проводив багато часу у свого дідуся, куди мене привозила мама, після сварок з батьком. Потім вони мирились і ми знову повертались в місто, такі каруселі траплялись часто, через що наша сім’я була далекою від зразкової. Мама почала відвідувати церкву, дуже змінилась після цього, стала кращою жінкою для батька, але він все ніяк не хотів цього помічати.

Вже тоді я почав задаватись питанням: “навіщо Бог так робить”, мене непокоїло, чому страждає невинний, чому людина яка робить добро, взамін отримує – зло. З дитинства я почав бачити і сприймати всю несправедливість цього світ, як байдужість Бога по відношенню до людини. Мама намагалась брати мене з собою, але я опирався, навіть коли йшов з нею до церкви, то відмовлявся від всього, що там чув.

Потім у нас сталось поповнення, народилась дівчинка - Даніела, роди були важким і мама померла після народження дитини, що стало болючим ударом. Пам’ятаю лише, як мене знайшов двоюрідний брат, через декілька днів після всього цього в горах. Я не пам’ятаю куди я йшов і де я був, тоді я знову звинуватив Бога, який не врятував її і лишив мене мами.

Я навіть сердився на маленьку сестричку, через яку як я вважав померла мама. Але з часом я полюбив її, бо почав розумів, що вона тут ні до чого, її милі оченятка і щічки були занадто хорошим, щоб противитись самому собі у своєму гніві.

Батько після всього просто знайшов іншу, все виглядало так, якби мами навіть ніколи в нього не було і нас теж, наче вона і ми для нього нічого не значили. Жити з ним я не схотів і тітка з дідусем почали робити все, щоб опіку на себе взяла моя ж тітка в якої вже були два сина. Батько зі своєю новою співжителькою почав пити і гуляти по повній, що лише прискорило опіку над нами з боку нашої тітки.

Ми стали частиною нової сім’ї, для маленької Даніели мамою стала тітка, а для мене який все знав і розумів, вона залишилась просто тіткою, тією самою старшою сестрою мами. Вона старалась для нас з усіх сил і навіть деколи її власні діти відходили на другий план коли нам було щось потрібно.

Нас любили і ми відчували сім’ю, Даніела взагалі правду дізналась лише у одинадцять років, людина яку вона називала мамою насправді приходилась їй тіткою. Любов Даніели до “мами”не пропала, вона так само палко любила тітку, називаючи її мамою як і до відкриття правди.

Тітка була героїнею, виховувала нас і своїх рідних дітей, хоча зі своїм чоловіком у неї теж були проблеми, коли вже ми трохи підросли, він почав як і тато сильно гуляти, пиячити і ходити до інших жінок, не давати гроші. Постійно дорікав їй за нас, що навіщо їй ми, чому вона нас взяла, хоча спочатку він був за і любив нас, любив свою сім’ю. Але вочевидь жінки з якими він гуляв і проводив час наговорювали його проти нас усіх, а він під впливом зеленого змія і їхніх злих язиків слухався всього.

Двоюрідні брати теж почали розпускатись і залишати навчання, вештатись з поганими компаніями, що в результаті визначили їх подальше життя. Тітка не могла справитись з усім сама, робота, дім, чоловік, ми із постійною міткою – “прийомні”. Ми допомагали їй як могли, я старався гарно навчатись, щоб змогти досягнути якогось майбутнього для себе і своєї сестрички.

Грошей не було, бідна тітка ледве могла впоратись з фінансами, тому потрібно було щось робити, адже останні гроші постійно викрадали на свої темні справи чи то її сини, чи то її чоловік. Допомагаючи своїй тьоті я полюбив куховарити, досить смішно але це так, до того ж воно було більш перспективнішим для мене, ніж любов до гір і природи, щоб вчитись на пов’язані з ними професії.

Коли я знайшов першу свою роботу поєднану з практикою, справи у нас трохи поліпшились, були якісь малі гроші і можна було взяти якісь залишки з кухні чи складу, або розумно заощадити під час приготування на продуктах, щоб принести додому трохи їжі. Звісно я цим не пишаюсь, але шеф який знав мене і мою ситуацію, не став сварити, навпаки допомагав мені і навчив багато чого важливого, що допомогло мені у професії.

Дідусь допомагав нам присилаючи посилки із села, але ж він не вічний, і згодом він помер, причиною смерті стала старість. Ще один шрам на серці, своє майно і все, що набув за життя він розділив між своїми онуками, нам з Даніелою дісталась половина його землі, зокрема та де я побудував будиночок.

Після навчання я здобув омріяний диплом кухаря - кондитера, який дозволяв мені при необхідності працювати в країнах Європи. З ресторанчиків, я доріс до шефа, на одному і з популярніших курортів в Закарпатті. Тепер я відчував себе справжнім чоловіком здатним утримувати свою сім’ю. Після старанної робити, мене помітив один закордонний турист, як виявилось він був співвласником ресторанчиків у Європі, якому сподобалось як я готую і він запросив мене до Європи, де я і працював.

Там я відчув смак справжніх грошей, але особистої радості не відчував, та і не було особистого життя щоб відчувати радість, зате були гроші, щоб моя сестричка мала все, що їй треба, і звісно моя тітка яка не залишила нас. Ні друзів, ні рідних поряд, всі свята і важливі дати, я провів на кухні готуючи для мажорів, які залишали в ресторанах за один обід, чи вечерю стільки грошей, що можна оплатити десять місіонерських поїздок усім вам.

Звісно було визнання яке не яке, але воно нічого не давало, я відчував себе роботом і все більше хоті знайти, щось інше, щось більше, невже отак мало пройти моє життя, але відчуття відповідальності і піклування над Даніелою, було завжди на першому місці!

При кожній вдалій можливості Даніела приїздила до мене, щоб хоч якось бачитись, з кожним її приїздом, вона ставала все дорослішою, все самостійнішою, все красивішою, від маленької лапусі, яку я побачив вперше, залишились лише ті самі очі і ті самі щічки. Все моє життя побудувалось навколо неї, з маленького милого дитяти, вона стала центром мого життя, все я віддавав їй, все що я робив, усе лише найкраще для неї.

Дані зупинився, поринувши у світ думок, під тріскотіння вогню, Злата продовжувала на нього дивитись, розуміючи, намагаючись все сприйняти максимально детально і важливо.

- Бог був постійно поряд, піклуючись, а я відмовлявся Його бачити і розуміти! – з гіркотою промовив Дані.

- Але ти тепер знаєш, що Він поручі був поруч завжди, Він чекає щоб ти подружився з Ним особисто! – обнадійливо промовитла Злата.

Саме сьогодні Дані зрозумів багато чого, що не розумів усе своє життя, через три роки власної ізоляції серця він розповів комусь все чого не розповідав нікому більше. Одна зустріч стала для нього переломною, саме термін у три роки і одна зустріч саме стільки потрібно було для переосмислення свого життя. Саме стільки потрібно було, щоб відкрились очі на ті речі, які важко збагнути навіть проживши декілька життів. Зустріч зі Златою і її сім’єю, стала для Дані ще одним пунктом в проявленні Божої любові до нього.

- Життя насправді має важкий сюжет, який не завжди підходить для гарних книг! – говорила Злата співчуваючи Дані.

- Не потрібно таких книг читати людям! – посміхнувся він.

- Хай читають Біблію і хороші книги! – доповнила його Злата.

- Вірно! – погодився Дані.

- Дозволь запитати! – тихенько промовила Злата.

Дані вже здогадався про що вона буде питати, але він вирішив розповісти Златі правду.

- Будь ласка! – спокійно відповів він.

- Де зараз твоя сестра?

- Скажи будь ласка, рай існує насправді? – пролунало доволі неочікуване питання від нього

- Так, рай існує насправді! – відповіла Злата, мабуть розуміючи до чого тут таке питання, від чого їй стало важко в середині її серця.

- Тоді сподіваюсь, що вона в раю! – в словах Дані відчувалася прихована у надію - біль.

Злата все зрозуміла, нарешті з кожним пазлом картина ставала більш яснішою і зрозумілішою, на його присутність і трохи боязкість людей, що здавалось на перший погляд є причини, одна з яких найголовініша і найболючіша. Златі стало сумно, вона дивилась на Дані очима, які не могли стримати сліз, Дані сидів непорушно, дивлячись прямо з його очей не текли сльози, схоже вони давно закінчились і вичерпали свої запаси. Він був схожий на статую, яка приховувала невимовну біль. Все навкруги стало мертвим, тиша проиникла в глибини усього живого, лише тихе потріскування вогню, і знову безшумний дим, що здіймався до зірок. Злата не могла вимовити ні слова, розуміючи усе мовчання, яке видавав Дані, вона мовчки сіла ближче і обійняла його своїми тендітними руками, як ніколи нікого у своєму житті.

Мовчання проникало все глибше і глибше, і лише тихий звук сліз стікаючих зі Златиних очей порушував ідеальну лісову тишу. Її руки зімкнулись ще більше з бажанням чимдужче притиснути його до себе, як найближче до свого серця, щоб втішити його душу. 

На небі проблиснули падаючі зорі, втішаючи два серця, що гріли одне одного біля вогнища. Вони згоріли влетівши в атмосферу землі, як згорає наше минуле, яке в кожного з нас було, але вже його немає, є лише память про нього в когось вона приємна, а в когось болюча.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.