Зелене серце

Розділ 21

Шалений тріск дерева і шум гілок, які ламались на щепки, а потім тиша і світло, дуже яскраве і сліпуче, навіть сонце не могло б з ним посперечатись, воно наповнювало собою все навколо.

- Що відбувається? - Дані намагався зрозуміти де він, можливо вже на шляху до місця, де люди постають перед Богом.

Дані відчував, як його тіло намагалось відірватись від землі і злетіти до неба. Першими здійнялись ноги, а груди і голова все ще торкались землі, опираючись дивному парінню і здійманню до небес. Відчуття було таким, наче до кінця ніг прив’язали величезний шарик наповнений легким газом, що повільно підіймав його у вись. Тихе і тепле повіювання невидимого вітерця, невідомо звідки огорнуло Дані.

Почуття, чи то невагомості, чи то польоту, посилювались і невидимий газовий шарик, почав підіймати його туловище з головою, ніби його причепив хтось до нього вверх ногами. Думки, про смерть стали ральними, його тіло і душа перестали пручатись, дуже дивне відчуття незрівнянне, ні з чим іншим на землі. Дані вже змирився із переходом у вічність, але невже це кінець?

Тоді Дані зрозумів, що це кінець, дивно не відчувати своє тіло, але осмислювати все. Раптом перед ним у світлому тумані намалювався образ, тендітний, стрункий.

- Мабуть це ангел, або сам Бог! – одразу подумав він.

Але чим яснішим ставав тендітний образ, тим ясніше він впізнавав його.

- Такий знайомий! - Дані вдивлявся все уважніше, намагаючись зрозуміти, що загалі відбувається.

Аж ось перед ними, постала його любима і дорога сестра – Даніела. Вона була такою красивою, такою ж красивою я при житті, як три роки назад, наче вона живіша за всіх живих. Ті сам світлі очі, та сама ніжна усмішка, те саме довге волосся, таке світле, скручене у густі локони. Вона була без жодних ознак травм, ран чи крові, як було востаннє, коли він бачив її безпорадне тіло. На ній було довге білосніжне вбрання, яке так сильно пасувало її світлому обличчю і стрункій поставі, без жодної плями і жодної сірої цятки, здавалось, що воно як і Даніела світилось. Вона й справді була подібна на ангела, про якого на самому початку він і подумав. 

- Невже я справді помер? Невже я тут у вічності? – подумав про себе Дані.

- Ти лише спиш! - промовила до нього, його сестра усміхнувшись такою знайомою усмішкою, яку він більше не побачить і серед мільйонів інших людей.

- Ти говориш зі мною? – невпевнено запитав він.

- Як бачиш братику так! – ніжно відповіла вона, не наближаючись до нього.

- Моя люба, я винуватий у твоїй смерті! Прошу пробач мене, якщо це має значення, коли я вже тут з тобою!

- Ти ще не тут, ти ще не знами - це лише сон! - знову усміхнулась Даніела.

Він хотів впасти на свої коліна, але цього не сталось, тіло його зовсім не слухалось і зробити бодай один рух, стало неможливим.

- Ти ні вчому не винуватий, мій братику! – промовила Даніела.

- Але ж я не дав тобі кермо, не пустив за нього, вважав себе за самого розумнішого! Якби я прислухався, все було б інакше, а якщо все так и і було б і нам зустрілась би те кляте авто, то на твоєму місці був би я! – говорив він пручаючись власному онімінню, яке скувало його рухи. Він намагався наблизитись до сестри, щоб обійняти її, але спроби були марними, наче хтось тримав їх на відстані.

- Це ж не ти порушив правила братику! Це зовсім інша людина порушила їх, ти не зробив нічого поганого, і жити з картанням самого себе не варто! – Даніела дивилась у очі свого старшого брата, як колись у своєму дитинстві. – Така була воля Творця, Він вирішив так, головне зрозуміти це, головне зрозуміти для чого це? – продовжила вона.

- Я хочу зрозуміти чому так? Чому саме так? Чому саме ти? Чому саме тоді?

- Чому Ісус постраждав? Чому саме так? Чому Бог Всезнаючий і Всемогутній, а ми всього лишень люди? Чому стільки запитань? Хіба ти не отримуєш відповідь, яку так довго чекав? Хіба ця дівчинка не є твоєю відповіддю? – його сестра завжди була розумною, але зараз вона була схожа на мудреця, який знає більше за всіх інших.

Дані намагався звести все в єдино, але розум не міг цього зробити.

- Злата!... – промовив він.

- Ти занадто довго йшов до Бога, марнуючи усі шанси зустрітись із  Ним! – знову ніжно говорила Даніела з добрим обличчям, намагаючись, щоб він зрозумів.

- Я втікав від Нього після смерті мами, а з твоєю смертю я взагалі відмовився від Нього!

- Але Він ніколи не відмовлявся від тебе! – втішала його Даніела.

- Тепер я це знаю! – прошепотів він.

- Вміння знаходити особливе, там де ніхто його не бачить, це вміння людини, яку Бог навчив любити! Серце, яке пізнало істину, змінюється навіки і стає улюбленим місцем, перебування Самого Бога! – пояснила Даніела своєму брату.

- Я дізнався про Бога з її вуст, з вуст і життя саме цієї дівчинки! Вона розповіла мені про істину, яку я ніколи не знав!

- Вона твоя відповідь!

- Моя відповідь! – повторив про себе Дані. - Скажи як ти тут? Тобі добре?

- Я найблаженніша з усіх, і ти маєш бути таким же – найблаженнішим!

Дані хотів знову її обійняти, але тіло все так же не слухалось його команд.

- Невже це все насправді? - запитав Дані.

- Вирішувати тобі! - посміхнулась йому Даніела.

- Мабуть - це сон! Або дерево занадто сильно вдарило мене!

- Бог знову тебе врятував! Ти потрібен Йому на землі! – пояснювала Даніела.

- Але ж звідки тоді ти це знаєш! Чому я зустрівся саме з тобою? – дивувався Дані.

- Люди, завжди мають стільки багато запитань, більше ніж вони можуть прийняти в своє серце! – вкотре усміхнулась Даніела, дивлячись на брат, своми ніжними очима.

- Я просто хочу знати істину!

- І пізнаєш ти істину і істина вільним зробить тебе! Ти не винуватий у тому, що сталось! – повторила йому сестра, заспокоюючи його сумління. – Головне зрозуміти для чого це, тому, що Бог ніколи не помиляється! – наголосила Даніела.

- Сподіваюсь я зрозумію! – погодився Дані зі своєю сестрою.

- Нам вже пора! Тобі час прокидатись! – зауважив образ Даніели.

- Вам? – перепитав здивований Дані. 

Вона не відповіла нічого, а просто в черговий раз усміхнулась. Раптом за її спиною з’явилась ще одна постать, доволі знайома, і Дані раптово зрозумів, що це його мама, яку він востаннє бачив у свої шість років. Вона була така ж молода і така ж красива, як двадцять років тому, те саме білосніжне одіяння, як і у його сестри. Та ж усмішка і те саме ніжне любляче обличчя.

- Матусю! - прокричав Дані щосили, але здається вона не чула, або чула, але не відповіла ані жодного слова, всього лише усміхнулась, дивлячись на нього, наче все давно знає і її все відомо. 

- Ми прийняли істину, спасаючу істину і тому ми тут, ми найщасливіші і нас тут дуже багато! Після пізнання правди, перехід не є страхом а радістю від зустрічі із Творцем! Бог завжди поруч, Він любить тебе і чекає на тебе, ти потрібен Йому і Він ніколи не помиляється!

“Я знаю, що все, що Бог робить, воно зостається навіки, до того не можна нічого додати, і з того не можна нічого відняти, і Бог так зробив, щоб боялись Його! Що є, то було вже воно, і що статися має було вже, бо минуле відновлює Бог! ”

(Біблія, книга Екклезіяст 3:14-15) – знову загадкові слова від Даніели, пролунали прямо в його серце.

- Ні! Стійте, не йдіть! - закричав він. 

- Нам час! До зустрічі рідний! - ласкаво промовила Даніела і вони повільно почали зникати, у яскравому світі, яке розчинилось після їхнього зникнення, як ранковий туман гір.

                                                                 ***

Незважаючи на грозу і блискавки, які вже перестали її лякати, Злата щосили розчинювала густі крони дерев, під яким знаходився Дані. Біль від колючих хвойних листочків не вартував ані сльозинки в порівнянні з біллю всередині, якщо вона втратить Дані. Її вуста не переставали молитись, а руки хапали все, що було перед нею, лише б дістатись його і витягнути з під міцних крон.

Відчиняючи і ламаючи чергову гілку, вона побачила Дані, який лежав своїм обличчям вниз наче прикований, повністю непритомний. Якимось дивом біля нього знаходилась, колода старого дерева, що лежала на цьому місці не один рік і вже стала інтер’єром лісового ландшафту. Його вітровка була порвана на спині, вочевидь від неприємної хвої, яка просто врізалась в шкіру, задираючи кожну клітинку. Злата провірила дихання, але не змогла його почути через безліч лишніх звуків, які наче навмисне хотіли його заглушити. Вона намацала пульс, серце ледь билося, Дані не приходив до тями.

Небо і увесь ліс освітився, ще декількома сильними спалахами і Злата побачила кров. Спочатку вона страшенно злякалась, але взяла себе в руки, адже не могла дозволити, щоб Дані залишив її. Вона зробила два глибокі вдихи, зачинивши його ніс, але це не дало результату, він майже не дихав. Вона відчинила в сторону своє довге мокре каштанове волосся і почала натискати на його груди, намагаючись привести його до відчуття. Її ніжні руки перетворились на сильні молоти, які вибивали життя з Дані. Одночасно і натискала на його сильні груди і молилась до Бога розуміючи, що щоб вона робила життя Дані в руках Бога.

Дощ продовжував нещадно лити, наче знову наближався всесвітній потоп, але Злата не здавалась.

- І раз, і два, і раз, і два! Давай прокинься, будь ласка Господи, хай він прокинеться! – молила злата, продовжуючи тиснути його груди, але його дихання мовчало.

Увесь мокрий від проливного дощу і поранений від дерева Дані, лежав перед Златою. Її сльози лились просто на нього, вони були рясніші за проливний дощ. Вона не плакала так із самого дитинства, саме з того самого моменту, коли назавжди змінилось її життя.

- Невже знову все повторюється? Невже Господь, Ти знову даси мені таке випробування? - запитувала вона пошепки, своїми мокрими вустами, які наситились гіркотою сліз.

Вона молилась над Дані, який не дихав, просячи у Свого Батька милості і допомоги.

- Я не хочу його втрачати! Господь я не хочу! - повторювала Злата прості слова своєї молитви. - Господь ти можеш все, я вірю в Тебе і Твою силу, Твою могутність і завжди вірила, завжди це знала, врятуй його, молю тебе Господь! – просила Злата, залишившись сама посеред темного лісу.

Вона повністю промокла, гроза не залишила жодного сухого місця на її тілі, холод пронизував наскрізь, чіпляючи серце своїми крижаними руками. Буря не вщухала, перебуваючи в активній фазі і навіть не думала зупинятись. Златині руки і обличчя, були подерті хвойними гілками смереки з під крон якої, вона дістала Дані. Сльози лились із її прекрасних зелених очей, ніч була темною, але здаватись вона не зиралась.

- І ще раз! І раз і два! – зціпила свої зуби Злата. – Ну ж бо Дані, давай! – вона почала тиснути на його груди зі ще більшою силою ніж перший раз!

- Двадцять сім, двадцять вісім, двадцять дев’ять, тридцять… - Злата припинила рахувати і завмерла в очікувані дива.

Дані все, ще лежав нерухомо, тоді вона вхопила його руку і провірила пульс, все такий же ледь відчутний, але через холод все ще було незрозуміло.

- Господь молю тебе змилуйся! – знову сльози потекли її замерзлим обличчям, падаючи на тіло Дані.

- І раз і два і три…

- Пху, пхе! – Дані ледь поворушив головою.

- Господь дякую тобі! – закричала від щастя злата на увесь свій голос.

Він ледь відкрив свої очі, і важко віддихував.

- Все добре, я тут, все добре! – повторювала вона, нахилившись до нього.

- Це ти квітко? – ледь промовив він.

- Це я, твоя квітка! – відповіла вона, поцілувавши Дані в його чоло зі сльозами у своїх очах.

Вона не переставала дякувати Богу за спасіння Дані, її радості і почуттям подяки не було меж, головне зараз забратись звідси, але як?

Буря трохи збавила свої оберти і почала віддалятись далі від них, несучи увесь свій жах далі на інші ліси. Між деревами заблистіли вогні, це точно не була блискавка, їх було десь п’ять чи шість, і всі вони наближались до Злати, яка сиділа на мокрій землі, ніжно тримаючи голову Дані на своїх руках.

- Агов!

- Гей!

- Дані!

- Злата!

- Егегей!

- Злата! – почувся голос Дем’яна, який поширився по всьому лісу.

- Ми тут, Дем’яне чуєш мене?! Ей, сюди! – прокричала вона з усіх своїх сил.

Дем’яна навів свій прожектор в сторону з якого почув Златин голос, за ним спрямували свої прожектори і всі інші туристи. Вони побачили величезну смереку, яка не витримала влучання блискавки і розпростерла свої великі і густі крони на землі, просто посеред лісу. Біля величезного лежачого дерева сиділа Злата, уся мокра і подерта, вона сиділа на мокрій землі тримаючи голову Дані, з яким вочевидь, щось сталось. Дем’ян сильно злякався, але не забув промовити подяку Богу, що Він почув його молитву і допоміг знайти свою сестру і свого нового друга у цій негоді.