Зелене серце

Розділ 19

Злата разом з Дані, йшли як завжди разом і обговорювали все, що тільки можна. Злата розповідала йому про Бога, а він розповідав їй про все, що вони зустрічали і бачили у своєму поході.

- Ти не змучилась від моїх запитань? – запитав він у Злати.

- Навіть не думай! – різко заперечила вона трішки почервонівши у своїх ніжних щічках.

- Як тобі наш похід? Вірніше він ваш! – посміхнувся він.

- Твій теж!

- Завдячуючи вам!

- Це твоє, водити людей у походи, бути провідником, в тебе є особлива риса! – промовила Злата.

- Яка ж вона? - запитав здивовано Дані.

- Ти хороший лідер! – посміхнулась вона.

- Можливо - можливо! – Дані лише сором'язливо посміхнувся на комплімент Злати.

- Ні це точно! – повторила вона свій комплімент.

- На кухні мені завжди вдавалось всіх обєднати в одне ціле і створити один злагоджений механізм, який добросовісно виконував свою роботу! – Дані згадав свою колишню роботу.

- Я навіть не сумніваюсь, адже це одразу видно по людині! – додала Злата.

- За невеликий період життя, я зустрів багато людей і всі такі різні, всі якісь особливі. Де б я не був завжди траплялоь цікаве товариство! – в словах Дані відчувалась ностальгія.

- Ти сумуєш за своєю роботою і своїм життям, тим що було колись? – обережно запитала вона.

- Буває, що згадую теплими згадками, хочеться деколи одягнути фартух і поринути у світ фантазії яка народжує смак! – він лише говорив про це, але його обличчя засяяло виловлюючи увні запахи і смаки.

- Ти любив це?

- І зараз люблю, але після всього я втратив смак до життя і все інше ти знаєш! – він поглянув на неї сумним поглядом, хоча вуста відтворили тонку посмішку, маскуючи сум.

- Ти б повернувся до колишнього життя, до свої роботи, до своїх мрій і людей яким ти потрібен?

- Я вже повертаюсь завдяки вам! – в його словах Злата відчувала піднесення. 

- Як тобі наше товариство? – запитала вона.

- Мені з вами дуже приємно! – відповів він щиро.

- Як ти жив тут один?

- Якось виживав! – сумо відповів він.

- Важко уявити скільки було самотніх ночей, а можливо й безсонних? – Злата дивилась на нього своїми добрими зеленими очима.

- У тебе залишився хоч хтось із минулого? – поцікавилась Злата обережно, щоб зрозуміти чи є хтось у Дані з ким ще б він міг відновити зв'язок.

- Люди залишились, але не у мене, що правда є тітка і двоє двоюрідних братів! – Дані одразу задумався про свою тітку.

- Тобто твоя сестричка, була останью по-справжньому рідною людиною для тебе? 

- Найріднішою! Нажаль я це дуже пізно зрозумів! – з великим сумом промовив Дані, в його словах відчувалась провина. 

- Твоя сестричка мабуть, тебе дуже любила! Я бачу як тобі важко без неї! – Злата зловила непомітно для інших Дані за його сильну руку.

- Важко! 

Дані посягнув рукою до карману штанів і обережно дістав звідти маленький, тоненький шкіряний записник, червоного кольору, який був закритий на тоненьку золотисту блискавку. Він став акуратно його розкривати, вочевидь там були сховані маленькі фото, які він хотів показати Златі. Але раптово група зупинилась, майже всі як один завмерли на місці. Дем’ян гукнув тихенько Дані і той насторожився, очікуючи чогось не доброго, сховав записник назад до карману. Молоді, але густі кущики заворушились, усі завмерли в очікувані, що ж це таке.

Із зелених кущів на стежину в бік “вагашу”, викотились великі по міркам футбольного м’яча, але маленькі по міркам людського ока, темно - коричневі клубочки шерсті. Всі завмерли чи то від страху, чи то від здивування, однозначною була лише тиша, яка раптово настала в літньому лісі де завжди вирує життя.

- Що ж це таке? – запитав хтось із маленького натовпу.

- Боюсь, що щось небезпечне! – поділився своїми здогадками Дем’ян.

Клубочки шерсті розкрились і перед людьми, незграбно намагались триматись на своїх лапках, малі і чарівні ведмежата. Два чарівних ведмежата, трішки вражених від зустрічі із людьми. Здавалось вони трохи перелякались, коли побачили перед собою з два десятка велетенських людей, що спрямували свої великі очі на них.

Якогось дива вони не кричали, а зберігали відносний спокій, вони розуміли хто тут справжній господар, ну принаймні – майбутній господар. Хоча вони ще маленькі, але карпатський ліс належить їм, тай десь поруч, мала бути їхня матуся, тому панікувати вони не стали, а лише граючись, покусували одне одного.

Дані намагався пробратись крізь людей, щоб побачити все на власні очі і оцінити ситуацію.

- Дані, будь обережним! – промовила за його спиною Злата.

- Все добре, не хвилюйся! Головне не панікувати! – промовив він туристам, просуваючись між ними.

Просунувшись вперед, він побачив маленьких красивих ведмежат бурої ведмедиці, що було дуже поганим знаком. Здавалось би мила зустріч, але вона несла в собі неабияку небезпеку, що загрожувала безпеці і життю його групи, тому кожна секунда мала вагому ціну.

Дані підніс свого вказівного пальця до губ, давши зрозуміти групі, що потрібно мовчати і вести себе максимально тихо, як це лише можливо. Ведмежата - це не страшно, страшно - це їх мама ведмедиця, а її місцеположення було невідомим. Тому небезпека була ще в невідомості, яка нависла над головами туристів, як сіра хмара грози над полем сухого сіна.

Злата прослідувала за Дані вперед і впевнено стала за його спиною, намагаючись хоч оком поглянути на маленьких лісових красунчиків, які грались між собою. Вона повністю надіялась на Бога, Який безсумнівно контролював похід і їхню зустріч з ведмежатами і можливо зустріч з їхньою мамою, що було вірогідним на всі дев’яносто дев’ять відсотків. Уся група була поза Дані, очікуючи команди – “вперед”, що означало втечу і спасіння від хижака. Дані пильно вдивлявся в густоту лісу і лісових кущів, в яких могла забаритись ведмедиця.

Всього декілька метрів, відділяли групу туристів від ведмежат, що здивовано дивились в сторону людей. Все було б чудовим за умови, що все це відбувається в заповіднику чи зоопарку, але все це було по-справжньому в серці дикої природи. Хоча чудовим ця картина була б для людей, а для ведмедів, як і для всіх тварин притаманна свобода. Тварини теж прагнуть свободи як і люди, тому місце яке відвів і призначив для них Бог і є їхнім життям та щастям, що приносить їм насолоду.

Дем’ян трохи спітнів, він молився ледь ворушачи своїми губами, як і всі інші його друзі. Злата стояла позаду Дані схопивши його за руку, хоч він і нікуди не намагався втекти. Вочевидь вона просто так почувалась безпечніше, тримаючись за сильного чоловіка, який знав що робити.

Дані вже подумав тихо повернути назад і обійти, але це займе багато часу і сил. Як раптом маленькі ведмежата зійшли зі стежки ніби їм нема діла до людей, бо їм час спішити. Гордо розпрощавшись з людьми, вони покотились собі вниз, від стежини де росли малина і ожина. Настав час обіду і слава Господу, що цим обідом не стали туристи.

Стежина залишилась пустою, наче нічого і не сталось, раптове потріскування внизу лісу, стало не менш насторожливим, ніж самі ведмежата. Схоже їх мама була вже внизу, а це означало про підвищенні шанси на уникнення сутички, між людиною і ведмедем.

Дані подав знак махнувши рукою щоб всі просувались вперед.

- Дем’ян! Біжіть як можна швидше і як можна тихіше! – промовив Дані.

- Прямо по стежині? – перепитав той, витираючи піт страху з обличчя.

- Прямо по ній, я буду піду за вами, щоб ніхто не залишився!

- Надіюсь ти знаєш як бути мій друже! – промовив Дем’ян.

- Поспіши друже! – посміхнувся йому Дані.

Дем’ян промовив: “з Богом” і поспішив вперед з групою. Медведиця чекала своїх маленьких ведмежат, які трохи затримались граючись внизу. Коли вони вже скотились до неї, на відстань від стежини десь метрів на п’ятдесят - шістдесят, вона трохи розлютилась, чи то на ведмежат, чи то на туристів, які їх затримали на стежині своєю зустріччю. Мабуть ведмежата, якось виправдовувались за своє спізнення і повідомили матусю про присутність гостей у їх домівці.

Сухе гілля затріскотіло під її могутніми лапами, на щастя туристи знаходились вверху. Якби ж вона йшла за ведмежатами слідом, то скотилась би на саму стежину за ними і тоді другий сюрприз для людей, був би страшнішим за перший.

Всі швидко бігли стежиною якомога скоріше, утримуючись від лишнього галасу, попри сильне тремтіння в ногах, ще хвилину тому. Дані зустрівся поглядом із ведмедицею, яка була на відстані приблизно шістдесяти метрів від нього. Він був останнім, перед ним лише Злата, яка боялась його залишити тому не бігла з усіма.

Схоже звір був розлючений, бо заричав з усієї сил в сторону Дані, так що відлуння досягло протилежних вершин Карпат. На щастя підйом до стежини був крутим і просто так кинутись до туристів їй було не просто, ще і малеча сповзала вниз, все більше віддаляючись від своєї мами, щоб дістатись більших і смачніших ягід.

Коли остання людина зникла з поля зору, Дані зі Златою теж настав час тікати. Ведмедиця заричала ще раз і щось у вершині лісу затріскотіло і теж заричало ще з більшою силою. Тоді ведмедиця рушилась з місця в крутий підйом за людьми, які посміли ступити на її територію.

Звуки, що були вверху лісу насторожили Дані який забрав у Злати  її рюкзак і разом з нею, вже накивали п’ятами і бігли в ту саму сторону, що і Дем’ян зі всіма іншими. Дані все озирався назад і бачив, що ведмедиці не так легко швидко дістатись стежки на висоті тому вона бігла паралельно зі стежкою на відстані вже десь тридцяти метрів. Її спокійно можна було розгледіти, але часу на це не було.

Вони бігли що сили, важка лісова стежина здавалась олімпійською доріжкою для бігу на сто метрів. Десь позаду, приблизно в тому самому місці де вони були всього декілька хвилин тому - чувся шум і рик ведмедя, але це вже не лякало нікого, адже страх змішався з азартом. Медведиця не змогла довго бігти і просто звалилась вниз, стежина була рівною, що допомогло туристам подолати певну відстань, на якій вони могли  почуватись в безпеці.

Нарешті ліс змінила маленька вершина з травою і квітами, де вже не було ведмедів і їх гостинності. Всі захекані і знесилені, повсідались на приємну літню траву, не зважаючи ні на що окрім ведмедів, які були вже далеко.

- Вони прийдуть по нас? – запитав ще наляканий і втомлений Дем’ян.

- Сподіваюсь що ні! – пожартував теж змучений Дані.

- Слава Богу! – промовила Злата.

- Ми ледь не стали обідом для ведмедя! – Каріна ще відходила від шоку.

- А мені сподобалось! – озвалась Олександра.

- Крутий відпочинок! Посміхнувся Дем’ян.

- Тепер ви точно, ніколи не забудете Карпати! – промовив Дані.

- Ми і не збирались їх забувати! – відповіла йому Злата, ніжно дивлячись в його очі.

Дані дивився на неї і розумів усе про що вона йому говорила, Бог контролює все і піклується про нас.

Група трохи прийшла в себе і вирушила далі, адже ще декілька годин і сонце хилитиметься за обрій. Шрам на потилиці Дані не проходив боліти, йдучи через лісову галявину встелену травою, Дані помітив одну річ. Вірніше він побачив “Дев’ятисил безстеблий”, квітку яка прогнозує погоду, і при наближені грози закривається, збираючи до купи свої тонесенькі білі пелюстки. Вона робить це за день до грози, а тому вона першою зі своїх родичів реагує на зміни в повітрі, і її прогноз є достовірним.

Дані остаточно зрозумів, що можлива гроза, воно і ясно чому день такий спекотний, але небо все ще мовчало, не дивлячись на прогнози. Воно було синім як завжди, а тому ніхто і не замислювався про дощ. Дані задивився в синє небо, але дотик Злати повернув його на землю.

- Що сталось? – поцікавилась Злата.

- Мабуть буде грозу! – сумно відповів він.

- Але ж небо чисте! – здивувалась вона.

- Це ненадовго! – пояснив Дані.

- Ти занепокоєний? – Злата бачила, його занепокоєння.

- Потрібно прискоритись! – відповів Дані.

- Дані, все буде добре, з нами Бог! – заспокоїла його Злата.

- Я знаю – я вже це знаю! – посміхнувся він їй.

- Я рада, що ти це знаєш! – вона обдарувала його своїм ніжним поглядом і вони поспішили до визначеної точки.