Зелене серце

Розділ 4

Варіантів заблукати в групи не було, всі підказки незнайомця були правильними і точними. Приблизно за чотириста метрів був той самий поворот за каменями. Доволі непримітна дорога, трохи заросла ожиною, саме за каменями про які він казав. Великі валуни виступали із землі наче гриби, а за ними в підніжжі гір ховались ще більші кам ‘яні породи. Скоріш за все, це була невелика скала, яка б чудово підійшла для тренувань скелелазів початківців. В лісі вже потроху розсіювався морок, наповнений прохолодним  повітрям, яке гамувало спрагу.   

Смерековий ліс виглядав по–справжньому велично. Стрункі і високі смереки можуть закрутити голову, якщо дивитись на них, як на звичайне дерево. Вони господарі тутешніх лісів і вартові таємниць, тому необхідно з повагою відноситись до цього творіння. Їхні конусоподібні вічнозелені крони створювали атмосферу казковості. Група відчувала себе наче в казці забувши, що це реальність яка знаходиться всього кількасот кілометрів від столиці.

Здається це місце не знало, що таке шум, потік гомінливих людей і наявність проблем. Стояла тиша яка може налякати, але яка не несе в собі небезпеки, а тільки умиротворення душі. Старі гілки здається лежали тут цілу вічність, під якими вирощували запашні гриби, запах яких відчувався в повітрі. Все було покрито мохом, цим екологічно чистим килимком в який хочеться прилягти і сховатись від усього на світі.

Дорога вела вверх, на ній виднілись сліди від коліс квадроцикла. Сонце просвічувалось через конусоподібні крони смерек роблячи атмосферу в лісі ще більш захоплюючою. Проміння сонця освітлювало лише верхню половину лісу. Внизу було біль тоскніше, сонце спішило на відпочинок, а його проміння все ніяк не могло розлучитись зі стрункими красунями лісу, хапаючись за їх останні гілочки.

Нарешті там вгорі показалось світло, що відбивалось від густої лісової галявини. Все це було схоже на світлий вихід з тунелю, що правда живого тунелю. Злата міцно тримала ключі, що вручив їй незнайомець. Хоч він і назвав своє імя він все одно залишався незнайомцем що правда добрий і не просто випадковим чоловіком. Вона розуміла, що все це не просто так, але ще не могла нічого збагнути. Просто в своїй голові подумки вона дякувала Богові, що все сталось як найкраще для всіх хоч і одна людина зазнала травми.

Лісовий тунель закінчився, і перед ними постала знову картина з якоїсь лісової казки. Хіба тут насправді живе людина, подумав про себе кожен із присутніх.       

Розкішна галявина була розміром з футбольне поле, навкруги якої росли дерева. Вся вона була оточена вічнозеленим лісом, все виглядало наче це й не галявина зовсім, а маленький розкішний острівець серед безкрайого лісового моря. Посередині стояв будиночок А подібної форми, точно такий як на красивих знімках про відпочинок і усамітнення, серед далекої дикої природи.

- Ти був правий! – промовила Каріна.

- Схоже це все таки лісник! – проговорив Дем'ян.

- Такого ми і уявити не могли!

Підійшовши ближче до будиночку, перед ними відкрився дивовижний вид. Трохи правіше відкривався вид на полонини, за якими от - от сховається сонце.

- Це щось неймовірне! – промовила захоплена Злата.

- Людина знала де обрати місце для життя! – відчувалась нотка заздрості у словах Олександри.

- Думаєш він живе тут постійно? Тут же немає ні електрики ні нормального зв’язку! – почала Каріна.

- Це не саме важливе, що потрібно для життя! – Дем'ян присів на масивну лавочку з великого бруса, що була біля дому.

- Треба бути взагалі відлюдником, щоб жити тут! – гарне обличчя Каріни іронічно зкривилось.

В цьому і насолода Карін! Тобі так здається тому, що ти з міста! – заступилась за незнайомця Олександра. Я б не проти такого будиночку, і такого місця для життя, лише поглянь на це все.

- Мені трохи ніяково! – озвалась скромно Злата.

- Облиш! Якщо людина нам довірила значить ми можемо увійти! – заспокоїв свою сестру Дем'ян.

- Як би не травма Васі, навряд чи він би навіть зупинився біля нас! – скаржилась Каріна.

- Зупинився б! – захищала Дані Злата.

- Ой, що закохалась? Бачила його, жодних манер, ні тобі привіт, ні тобі бувай, нічого не пояснив як слід. Навіть шолом не стягнув! А його куртка? Справжній дикун! Мабуть тут всі такі! – схоже Каріна розійшлась.

- Каріна! Заспокойся слава Богу, що послав нам його! Схоже на тебе погано впливає відсутність зв’язку.

- Ти ж на відпочинку! Забула? – заспокоювала її Олександра.

- Отож Карін! Не треба отак одразу кидатись на людину, як би він був таким жахливим як ти його описала то він би не зупинився і не допомагав би нам! – Злата образилась за такі вискоко Каріни які абсолютно не були доречними.

- Давайте краще освоюватись, щоб відпочити від непростого дня! – Дем’ян як завжди, лишив останнє слово за собою.

Подвійні двері служили воротами в казкову атмосферу будиночка. Невеликий ганок служив сховищем для дров, які були акуратно складені перед вхідними дверима. Маленькі віконечка, пропускали природнє світло всередину. Всередині все було оброблене деревом, саморобні стільці і стіл, полиці і різні інші необхідні для життя речі. На другий поверх вели сходи, що стояли по праву сторону від входу, там було ліжко, вочевидь місце лише для сну і відпочинку. Посередині будиночку стояла кам’яна піч, димохід якої здіймався високо вверх, нагріваючи спальню, що знаходилась під самісіньким дахом. Вкінці були маленькі душ та кухня. Справжній лісовий будиночок, в якому було все необхідне для життя. Видно, що власник сам приклав до всього свою руку.

Коли сонце стало рожевою кулею, яка доторкалась до вершин полонин, тоді всі зрозуміли всю справжню красу гір. Такий відпочинок вартий тисячі кілометрів, на будь чому, головне дістатись потрібного місця, з якого відкривається захід сонця. Коли ти бачиш таке кожного вечора то можеш обійтись без деяких здавалось би важливих речей, зв’язку, електроенергії, різних електроприладів і техніки. Коли захід сонця хоч раз торкнеться твого серця, ти відмовишся від всього, лиш би споглядати його кожного дня. Ти погодишся жити на будь якій висоті, на будь якій горі, лиш би бути ближче до цього явища, що відвічно впливає на людські серця.

На протилежно боці заходу сонця з’явились перші зорі. Світла в будиночку звісно ж не було, але були лампи і свічки. Нічна темрява не мала сили, щоб налякати туристів, які знаходились далеко від комфортного ліжка. Адже все, що можна було вони запалили, щоб мати більше світла.

Після вечері, вони милувались нічним небом, чекаючи на власника будинку. Але схоже його прийдеться чекати ще досить довго, тому вирішили, що час для відпочинку. Дем’ян відправив своїх сестер в будинок для сну, а сам попри бажання заснути, став чекати на незнайомця.

                                                         ***

Десь близько опівночі, тишу порушив шум двигуна, який розбудив дрімаючого біля вогню Дем’яна. Фари проблискували у лісі крізь дерева, як великі світлячки. Сова сидяча на гілці смереки, з великими очима і великою зацікавленістю спостерігала за чудернацьким пристроєм, що сполошив її мирний відпочинок.

Дані не став під’їжджати ближче до свого будиночку, щоб не розбудити своїх гостей, які поринули у казковий світ сну. Залишивши свого “грізлі” він подався вверх, де біля вогнища на нього чекав Дем’ян.

- Вітаю! То як ви дістались? Що там з Васею? – запита він підкидаючи дрова у вогнище.

- Добрий вечір! Дістались непросто! З вашим Васею все добре, а от з його ногою не дуже! – відповів Дані.

- Що ж там таке?

- Розрив м’язів щиколотки!

- Бідолашний! Як же ж так? Лише почали свій похід і от як сталось! – з сумом говорив Дем’ян.

- Що має статись – станеться! Тому добре що сталось ближче до селища ніж могло бути! – запевнив Дані!

- Це правда! Слава Богу, що ви трапились нам, а то ми не знали, що нам робити!

- Все добре! – запевнив знову Дані.

- До речі я Дем’ян!

- А я Дані!

- Дуже приємно Дані! А то в нас не було часу для знайомства!

Дані не відповідаючи нічого лише ледь посміхнувся.

- Ви доправили його до лікарні? – все не міг заспокоїтись Дем’ян.

- До медпункту, а там після знеболюючого, карета швидкої відвезла його до лікарні.

- А його рідні знають?

- Я повідомив! – заспокоїв його Дані.

Вогонь піднімав свої іскри до неба, дрова потріскували, зорі світили, хтось вже солодко спав, а чоловіки оберігали їх сон.

- Дуже вам дякую! Що ви допомогли нам і впустили у свій дім!

- На ти, можеш на ти, я ж не такий старий! Ми всі тут рівні!

- Гаразд! Ми залишили тобі вечерю, тому будь ласка! - Дем’ян простягнув йому смажені шматочки бекону і суміш горішків.

- Дякую! – схоже Дані не був голодний.

- Тут надзвичайне місце! Ти справді тут живеш? Чи це для туристів? – запитав Дем’ян.

- Не для туристів! Це мій дім!

- Скільки ж коштує земля тут?

- Не знаю! – на обличчі Дані зявилась легка усмішка.

- Як це?! – здивувався Дем’ян.

- Тут жив мій прапрадід!

- Тоді це все міняє! – Дем’яну все стало зрозумілим.

- Звідки ви? – запитав раптом Дані.

- З Києва!

- І куди ви направляєтесь? – зацікавився Дані.

- До озера!

- Тут їх багато! До якого саме?

- Здається до "Герешаски"! – пригадав Дем’ян.

- Ви знаєте де це?

- Ні! – з сумом відповів Дем’ян.

Запала тиша, в лісі потріскували гілки, хтось наче ожив там і гуляв собі посеред ночі отак близько до будиночку. Дем’ян аж насторожився, пильно прислухаючись і гадаючи, що то може там бути.

- Нічого страшого! Це бурсуки, вони полюбляють лазити вночі! – заспокоїв його Дані!

- Як же дістатись до цього озера? Адже я не знаю, тому з нами йшов Вася, а зараз я не знаю що нам робити! – схоже думки Дем’яна пролунали вслух.

- Я б не радив там купатись! Можна не на жарт простудитись!

- Ні, ми не збираємось купатись. Просто там умовна точка в якій ми маємо зустрітись зі своїми друзями. Щось типу змагання і відпочинку в одній формі. Переможе та група яка прийде туди перша!

- І що ви виграєте, якщо прийдете першими? – поцікавився Дані.

- Тобі справді цікаво? - Дем’ян уважно дивився на Дані.

- Абсолютно! – запевнив він.

- Ну ми християни і займаємось місіонерським служінням. Відправляємось в різні країни де потрібна наша допомога. На початку року, нашій команді запропонували відправитись до Бразилії, але зараз фінансування дещо скоротилось, а власних коштів не вистачає, тому всі тридцять людей не можуть летіти за океан. Профінансованих місць є лише для половини, тому ми вирішили між собою влаштувати таке от змагання, паралельно з тим відпочити в горах. Дуже довго ми мріяли про Бразилію тому дуже хочеться туди полетіти, важко відмовитись від такого, адже така можливість буває раз в житті. Відмовити комусь не гарно, адже ми всюди працюємо разом вже довгий час, тому всі сівши, обдумавши, порадившись, ми прийшли до такого дивного, але правильного на наш погляд рішення.

- Місіонерів я ще не зустрічав!

- Доволі рідкісне заняття!

- І що ви там робите? – тепер Дані дивився на Дем’яна.

- Головна наша ціль це діти! Ми доставляємо їжу, воду, одяг, вчимо, лікуємо, розвиваємо, виховуємо і розповідаємо про Бога, даруємо їм дитинство і майбутнє!

- То ви займаєтесь хорошою справою! – похвала прозвучала з вуст Дані.

- Та є таке трошки! – сором'язливо говорив Дем’ян.

- Скільки платять за такий труд?

- Ніскільки! Ми не заробляємо цим на життя, це служіння, покликання так би мовити!

- Нічого собі! – схоже така відповідь Дем’яна, приголомшила Дані. – А пам’ятники ставлять?

- Ні! Головна нагорода на Небесах! - Дем’ян підняв голову до зоряного неба, вдивляючись у розпростертий "Чумацький Шлях".

- То ви хочете бути першими? – Дані наче перевіряв всю справжність їхнього походу.

- Вірно! - блага усмішка з'явилась на обличчі Дем'яна.

- Значить так воно й буде!

- Тоді можна спати спокійно! – знову посміхнувся Дем’ян.

- Особливо після нашого гірського повітря! 

- Повітря як і все інше у вас надзвичайне, нам не вистачає такого в столиці.

- Світ великий! 

- Це точно!

- Пропоную поспати!

- Згідний! - погодився Дем’ян.

Вогонь продовжував горіти, підіймаючи свої іскри до неба, два чоловіки залишили його на самоті. Молячись, Дем’ян повністю довірив завтрашній день в руки Всемогутнього Бога і заснув, з повним спокоєм в серці.