Куди стелиться доріжка?

На лівому березі Дніпра, на невеликому пагорбі, було колись село Тернівка. Не варто, шановний читачу, брати до рук геодезичні карти та перевіряти, чи справді таке село було, чи це лишень вимисел автора. Так, його, направду, там зараз немає. І я навіть не можу підказати найбільш допитливим, де його шукати, бо й сам не знаю.

Доля цього села така схожа на долі сотень інших, які не збереглися до наших днів. Одні спопелила історична минувшина, інші, під натиском урбанізації, злилися в міські квартали; треті опинилися на дні рукотворних морів-водосховищ, і під шаром мулу та гнилої води приховують свої таємниці. Кожне із таких сіл, вуличками якого більш ніколи не пройдеться людська нога, могло би бути нашою Тернівкою. Але його нема. Як нема Калинівки й Верблян... Немов і не жили в цих селах люди. А вони ж там мешкали! Орали ниви, засівали їх зерном, збирали врожай, народжували дітей, споряджали в інший світ мертвих родичів і молилися до Бога, випрошуючи кращу долю для себе та своїх близьких. А навіть пам'яті про їхнє перебування на цій землі не залишилося. Ніхто не згадає тих, хто першим зустрів світанок на цій кручі над Дніпром, а далі в поті чола здобував хліб насущний...

Я свідомо не хочу прив'язувати героїв до певного місця, щоб не образити пам'ять тих, про кого ніхто не згадає. Але у тому, що такі села, як Тернівка, в Україні були, сумнівів не повинно бути. По нинішній день Дніпром плавають старі домовини, а безпритульні собаки носять у зубах людські кістки...

Не будемо списувати все це на нашу бездуховність, але пом'янімо тих, хто жив на цій землі перед нами...

І

Пагорб, на якому розкинулася Тернівка, буйно поріс кущами густого, колючого й непролазного терну. Кожен клаптик придатної до обробітку землі доводилося відвойовувати в дикої природи. Але ця щоденна боротьба була вартою затрачених зусиль. Здійнявшись на вершину пагорба, можна було побачити, як котить свої хвилі Дніпро, обрамлений непролазними плавнями. По інший бік виднівся дубовий ліс. Тернівка мала всі вигоди для того, щоб перерости у містечко, повністю забезпечуючи своїх мешканців. А було їх на той час біля ста дворів. Більшу частину мешканців становили жінки з дітьми та онуками й старезні дідугани. Адамове ж поріддя втекло на Запоріжжя, щоб звідтам споглядати, чи дадуть собі без них раду баби й молодиці. За таких обставин парубками в Тернівці ставали рано, щоб і собі відчепитися од материної спідниці та втекти по батькових слідах. А дівчата не могли дочекатися зими, щоб хтось із парубків вернувся домів та посватав...

Колись засновкники цього села мешкали в місті, але староста чинив такі утиски на міщан, серед яких було чимало реєстрових козаків та уходників, що втерпіти було годі. Найнепримиренніші таки не стерпіли такого ставлення міської старшини й покинули прихисток за високими стінами, обравши голий степ.

Провадив сміливців отаман Максим Підіпригора, який добре знав степи та плавні й давно пригледів місце для хутора. Не думав козак, що на пагорбі над Дніпром виросте згодом велике село. Однак багатьох шукачів ліпшої долі приворожила довколишня земля, прохали в громади дозволу й собі тут оселитися, а громада й не перечила – гуртом і батька легше бити. Рік на рік несхожий, татари на Вкраїну шляху не забувають, а по Богдановім упадку й зовсім розперезалися. Руки, що можуть тримати шаблю чи вила, зайвими не будуть...

Мало хто з тернівчан пам'ятає Максима та ті часи, коли зводилися перші оселі. На новому місці на початках люди жили скромніше, хоромів не будували – такі-сякі хатки чи землянки, щоб од вітру, дощу та сонця сховатися і не шкодувати, коли татарва їх спалить. Звели невеличку церковку, щоб за Божею волею спокійно жити на новині, поділили землю на ниви, сіножаті й царину та й заробляли хліб у поті чола.

Минули роки. Зросла чисельність громади. Війни та лиха обходили поселення стороною, польські пани своїх загребущих рук не простягали; татари, зламавши зуби після кількох невдалих спроб захопити село, Тернівку не тривожили. Тернівчани займалися землеробством та рибальством, мали своїх ковалів, шевців та бондарів – від міста майже не залежали. Надлишки урожаю та провіанту постачали на Січ, туди ж виряджали й вправних молодців.

У селі панували ще ті звичаї та традиції, які заклав Максим Підіпригора, і хоча славний козак уже давно на цвинтарі спочиває, тернівчани дотримувалися запровадженого ним самоврядування, досипаючи оборонні вали та латаючи прогалини в частоколі; виряджали сторожові застави й нічну варту, щоб ніхто з ворогів не заскочив їх зненацька. Хто готується до небезпеки – той її не боїться, але береженого й Бог береже.

Серед мешканців Тернівки була й родина Вернидубів. Це їхній родич був тим отаманом, який привів працьовитих людей в такі місцини, де сама природа створила для людей і всього живого райський куток. Нащадками Максима були старий дід Петро, його син Данило, невістка Ганна та онуки Павло, Семен і Настуня. Правда, у повному складі родину не часто можна було побачити. Данило вже другий десяток літ товкся за порогами, переконуючи дружину, що без нього Січ завалиться – ходив у походи та школив джур, а про своє життя-буття давав знати родині через молодих козаків, котрі навідувалися домів перебути зиму. Сам же з'являвся в Тернівці вряди-годи, та й то лишень на Різдво, а через три доби вже від'їздив назад до Коша. Знав козак, що якщо затримається вдома надовше – на тому й закінчиться його вольниця – Ганна нізащо не відпустить. Легше сатани спекатися, аніж її. Та й не лежала Данилові душа до важкої праці на землі, звичніше було йому в походах та в битвах.

Збирався на вольницю й старший син Данила – Павло, дев'ятнадцятирічний юнак. Але мати з ним ще справлялася, кажучи, що й одного бурлаки – батька – родині вистачить. Насправді ж материнське серце прагнуло набрати сил, щоб зносити розлуку не тільки з чоловіком, але й із сином. Півжиття вболівала за одного, двічі видряпувала з лап смерті, коли привозили Данила порубаного та посіченого, а тут переживай за двох. А ще ж і третій на підхваті... Як їй давати собі раду з чималим господарством? Чоловік двору не тримається, сини за пороги позирають, а свекор уже не робітник. Дивлячись на його рубані-стріляні груди й плечі, важко повірити, що досі ряст топче... П'ятнадцятирічний Семен та на рік молодша од нього Настуня – ось її опора та підмога... Ех, якби старий не згадував своїх молодечих літ та не забивав онукам голови, навчаючи лицарському ремеслу, життя було б набагато просиішим. А так хлопці марять Великим Лугом та запорізькою вольницею... Та й Настуня у дівках не засидиться – уже зараз на неї парубки задивляються, а що ж буде, коли ще трохи підросте та розквітне? Залишиться Ганна на самоті, або візьме зятя в прийми...

Хлопці ж вправно переймали дідову науку. Павло був уже справжнім козаком: їздив на розвідини, пильнував підступи до села та вправно володів зброєю. Семен тільки-но вчився майстерно орудувати шаблею, влучати в ціль з лука та гарцювати на коні. А ще перд ним відкривалися ті таємниці, за які запорожців називають характерниками: умів заговорювати звірину та завжди знав, де стоїть найбільша риба в заплаві.

Павло був кремезним, здоровезним парубійком. У його тілі, рухах, погляді відчувався величезний запас сили, яка, здавалося, спроможна все розтрощити, якщо її ненароком випустити на волю. Однак старший Данилів син був спокійним і мовчазним, ніколи не чванився й не вихвалявся своїми вміннями, не виказував своєї переваги над іншими, але за себе завжди міг постояти. Високий, з русявим волоссям, що збивалося в кучері, блакитноокий, він подобався дівчатам, проте ні тиха красуня, ні гаряча вертихвістка не могли зачепити в серці юнака ту струну, яка приносить і радість, і тугу. В одному лишень прислухався до дівчат: не стриг свого волосся, нагадуючи лики апостолів, яких виводили на образах мандрівні малярі-дяки.

У Семена ж був зовсім інший норов. Не минало ані дня, щоб цей невисокий, але сильний хлопець когось не побив. Кожної неділі до Ганни приходили матері скривджених, аби поскаржитися на ту страшну дитину, котра ані хвилі не всидить без витребеньок та шибенства, ще й інших на них підбиває. Дід Петро пишався таким онуком, але це не боронило хлопця від материної кари. Що поробиш, коли батька нема вдома, то ж замість того, щоб постійно віддавати дітям тепло та ласку, Ганна змушена була виконувати ще й обов'язки мачухи... Семена радо зустрічало будь-яке товариство, а ровесники шаленіли від його витівок, хоча їм часто перепадало од нього ні за що. Полюбляв хлопчина, аби його хвалили та ставили в приклад іншим. От одноліткам і доводилося його вихваляти та визнавати найсильнішим. Коли ж хтось ставив це під сумнів – то одразу пересвідчувався, що Семен силу в руках має. У кого ж вдався такий забіяка?

Настуня, яка зовнішністю була викапана мати, зростала тихою і покірною. А якою розумницею була – годі передати. Ніколи не пустувала і так по-дорослому дивилася на життя, що навіть Ганна часто радилася з донькою. Робота горіла перед дівчиною, завжди й у всьому наймолодша дитина намагалася бути першою. Кругленьке біле личко, карі оченята, довга руса коса – всі задатки справжньої красуні. Старші парубки не могли спокійно пройти повз неї, неодмінно озиралися їй услід. А в церкві, та ще й у великі свята, коли домів верталися запорожці, дівчина не могла очей підвести – стільки чоловічих поглядів були спрямованими на неї. Не один парубок вихвалявся викрасти Настуню та взяти за дружину, але Ганна пильнувала, щоб цього не сталося – на все свій час... Дуже любила Настуня свого брата Семена, який перед нею на руках ходив та в'язи поскручував би тим, хто наважиться образити сестру. Та й Настуня робила все можливе й неможливе, аби брату менше діставалося од матері за всілякі витівки та пустощі.

Згасав ще один погожий день. Сонце, як і тисячі літ до того, поволі відкочувалося на захід, аби вранці з'явитися на сході. Занули у вечірній прохолоді майські жуки, яких із кожним днем ставало все менше й менше – до літа йшлося. Соловейко виточував свій ніжний голос, змагалася з ним зозуля, а коники-стрибунці налагоджували свої скрипки. До чарівних звуків справжніх музик додалося потворне кумкання жаб, яке швидко перейшло у добре вишколений спів, коли кожен знав свої ноти. Тихенько дзигчали комарики, відсидівшись за день під м'яким листям, розправляли крильця та шукали, з кого б це попити крові. Місяць неохоче забрався на небо та намагався заховатися від людських очей за хмару. Заздрив сонцю, що того ніхто не може роздивитися, а його життя у всіх на виду. Видрімалася перша зіронька, і місяченько повеселів...

Петро сидів на призьбі та курив люльку. Старечі кістки пощемлювали – чи не на зміну погоди? У грудях щось дусило й перешкоджало дихати. Невже підступна старість здолає й його? Не такий ж він ще старий, але геть вибився з сил. Не хотілося ставати обузою для невістки – і так, бідолашна, за всіх піклується. Данило, бісів син, козакує, не потикаючи носа до рідної хати, а Ганна все терпить – така жіноча доля... Ех, скинути б із себе літ отак з двадцять та показати, що й він недарма кусень хліба жує. Але як це зробити? Відшуміла молодість, як вода у повінь, та втекла. Уже й та зозуля, яка літа кувала, давно не живе на світі, і криця, що так порубала-понівечила його тіло, давно вищербилася. Сиди діду, поки сидиться, та пригадуй, як колись було... А було ж колись, не те, що зараз. Як скликав Богдан своє військо, щоб на ляха війною війни, то Великий Луг ще не бачив стільки молодців... І що з того війська? Як роздирали землю пани-ляхи та бусурмани, так і далі рвуть. Ще й московити слабину відчули, думають-гадають, як собі шматок, та побільший, урвати... А козацтво, ех, козацтво – не можуть одного гетьмана по два боки Дніпра обрати та навести лад у рідному краю...

Скрипнула хвіртка. Але то вітер її розгойдав, а внуки й не думають додому поспішати. Ганна порається біля печі, Настуня їй допомагає, а Павла від самісінького ранку не видно. Чи не підбив його хтось на Січ чкурнути, вкотре обізвавши маминим синком? Петро добре пам'ятає, як сам колись навідувався у міста та села, скликаючи всіх охочих молодечу силу випробувати та світ побачити... Але ж ні... Здається, на цьому тижні запорожців у Тернівці не було...

За Семена дід не переживав – той вистрибував з однолітками на вигоні, звідки раз-по-раз долітали викрики. От зірвиголова росте, у кого такий вдався? Батько й мати – люди спокійні та розважливі, а то таке запальне та дженджеристе... У бабу свою, небіжку, Катрю вдався. Ця теж, бувало, як поїде на ярмарок та поки з усіма там не пересвариться – додому не вернеться. Гаряча була, царство їй небесне, як ухопить рогача – то дарма, що бусурманина не боїшся – змусить тебе тікати... А як вона Одарці Хмельовій у коси вчепилася, коли пішла мова по селі, що Петро до тої вчащає. Він же лишень хотів допомогти вдові перекрити стріху на клуні, але заледве оклигав – розбила Катря макітру об його голову...

Ще раз скрипнула хвіртка. Цього разу на подвір'я зайшов старший з онуків.

– Де ти, Павле, валандаєшся цілісінький день? Теля ясла поламало, пліт он скоро завалиться, а тобі все гульки в голові, – заворкав старий.

– А Семен для чого? Замість тратити сили на вибрики, краще б удома чимось корисним зайнявся. Я он з самісінького ранку часу не гаю...

– А ти чим так зайнятий, робітничку дорогенький? Чи не свататися зібрався?

– Та ні, ми ще вдосвіта з Гусаковим Трохимом у степ виїхали.

– Тю на вас, чи робити вам нічого, щоб степ курделити... Не ваша ж ніби черга заставу гледіти...

– Кажуть, що орда знову на Україну пішла, от ми й захотіли подивитися, яким боком од нас ця біда посуне.

– Ну і що нагледіли?

– Нікого не зустріли й нічого дивного не побачили. Ні трави потовченої, ні кінських слідів. Тільки біля броду, на тому, віддаленому від села березі, начебто хтось чужий побував...

– А що не так біля броду?

– Та там коней з десяток побувало... Ми розглядали сліди – жоден не підкутий. Може, дикий табун на водопій приходив.

– А з боку села такі ж сліди є?

– Та спробуй розібрати, коли туди і череду, і всіх господарських коней та волів до води зганяють...

– Гм... Коні, кажеш, непідкуті... А з наших бісенят ніхто охляп на молодняку на той бік не плавав?

– То хіба в Семена спитати треба. Але Матвій нікого до огирів та лошиць не підпускає після того, як Гнат упав з коня й пошкодив собі спину.

– Добре, Павле, йди вечеряти та лягай спати. Завтра зрання зберемо громаду. Отамана я сам попереджу. Поки не почалася косовиця, треба частокіл поправити та рови повичищати. Певно добре нашим людям живеться, коли забувають це без наказу робити...

– Я спочатку в хлів, ясла поправлю...

– Іди-іди, господар, бач, коли спохватився. Я вже сам полагодив.

Павло подався до хати, а Петро погасив люльку і задумався. Старе козацьке серце віщувало небезпеку. Давно ординці не появлялися біля Тернівки, зазанвши рішучої відсічі десяток літ тому, а громада, яка хоч і звикла жити в тривожному очікуванні, втратила пильність...

Старий крекнув, роблячи спробу встати, але все ж підвівся на ноги, накинув свиту на плечі й подався до отамана Максима Гусака. По дорозі зустрів Семена, але не впізнав молодшого внука одразу: роздерта сорочка, закривавлені руки, величезна гуля на лобі, брудний, мов коменяр, – таким постав на очі діду. Нахмуривши брови, Петро суворо запитав:

– Де ти швендяєш, ледащо? Подивися, на кого ти схожий... – придивившись уважніше, старий побачив ще й розбиту губу, яку хлопець прикушував, щоб не так було видно. – Що, дурне діло не хитре? Нарешті й тобі показали, де раки зимують? Га?

– А ви куди, діду? Можна мені з вами?

– Потрібен ти мені, як дірка в мості. Краще на себе подивися. Мало того, що сорочка латана-перелатана, так вона знову роздерта. Мати на тебе не настарчить. А брудний який... Тебе в сажі обваляли чи в дьогті викупали? Як тебе такого на люди вести? З сорочкою що?

– Краще своя латана, аніж чужа хапана, – одказав Семен, підхопив свої стріптюхи та, не вислуховуючи більше дідових повчань, погнав додому.

Петро ж лишень посміхнувся у прокурений вус і пошкандибав далі. Тішився своїми онуками, хоч би що вони не витворили, любив їх... «Тямущих синів виховала Ганна, – думав дід, – з обох хосен вийде. Тільки Семен далі піде, він не такий вайлуватий, як Павло. Той простодушний і стриманий, а цей в'юнкий, немов вивірка, всюди влізе...»

З такими думками повернув з головної вулиці у провулок, де за хвилю опинився навпроти воріт до господи Максима Гусака. Максим був однолітком Данила, разом із Петровим сином не один рік провів за порогами, але не прикипів тілом і душею до Коша – відчувши потяг до землі, повернувся в Тернівку, а громада обрала його отаманом. Прозвали ж його Гусаком не за те, що був високим та худим, не за довгу шию, а за проявлену хитрість. Було то, правда, давно, але запам'яталося надовго. Вислали Максима, молодого тоді козака, на розвідини з наказом добре подивитися, куди орда піде. Молодик причаївся в балці поблизу переправи і став чекати підходу бусурманів. Але зненацька до річки підоспіла татарська стежа, і четвірка молодих татарчуків затаїлася поруч у вибалку. Хотів Максим щось підслухати, але татарську мову тоді знав не найкраще. Здогадався, правда, що бусурмани наглядають за селом та підраховують кількість дорослих чоловіків. Кожного тернівчанина, який з'являвся у полі зору, відмічали вузликом на довгій шворці, і час від часу сперечалися, чи це новий чоловік, чи відмічений раніше. Згодом таке занаття їм набридло, і татари притихли, чи задрімали. Обережно розсунувши гілки верболозу, тернівчанин побачив, що степовиків й справді зморило на сон. Молодик надумав впіймати когось із них у полон. Тихо відповз у траву й загелготів по-гусячому. Татари спохопилися, а один із них навіть облизався – мабуть, в'ялена конина давно приїлася. Наймолодший із ординців узяв до рук лук і поповз на звук. Робив це поволі й дуже обережно; на його обвіяному вітром й обсмаленому сонцем обличчі сяяла блаженна посмішка. Подумки кримчак, напевно, уже уминав свіжину, аж раптом міцний аркан перетис йому горло...

Привести полоненого до села виявилося не так уже й складно, але якби Максим знав, скільки гарячих, сказаних зопалу слів, впаде на його голову, то ніколи не волік би степовика за собою. Охоловши, тернівчани були в захваті від такого сміливого вчинку, але докоряли парубку, що чинив необдумано. Міг себе погубити, якби заарканений татарин подав голос та позвав на поміч своїх приятелів... Після цієї пригоди Максима й прозвали Гусаком, і це прізвисько закріпилося за ним довіку.

Отаман здалеку побачив сутулу постать Петра і вийшов старому назустріч:

– Добрий вечір, діду! Куди ж це ви так чимчикуєте проти ночі?

– Та до тебе поспішаю на розмову.

– Як до мене – то прошу до хати. Мотря якраз кулешу гарячого зварила.

– Не треба, я вже повечеряв. Та й задуха в хаті, дихати нічим. Краще вже тут, на свіжому повітрі, побалакаємо.

– То хоч на лаву присядьте, в ногах, як то кажуть, правди нема...

Старий примостився на лаві, випростувавши ноги – з роками вони все менше й менше вправно служили йому. Відстань од рідного двору до господи отамана ніби й невелика, а боліли кінцівки так, ніби тиждень кудись ішов. Дід набив люльку, це саме зробив і Максим. Гусак викресав вогню, і за хвилю два клубочки диму стали розганяти надокучливих комарів.

– Малий тобі нічого не оповідав про кінські сліди біля броду? – перервав мовчанку дід.

– Ні. Я не бачив його від досвіта. Казав йому гній розправити нині, але ні роботи не зробив, ні хати не тримається. А що сталося?

Петро коротко розповів про те, що довідався від онука. Поділився й своїми думками. Посмішка зникла з Максимового обличчя, натомість на лобі ще дужче прорізалася глибока зморшка:

– Гадаєте, татари наслідили?

– А хто ж іще? Ти нікого не виряджав на той берег?

– Ні, нікого. На косовицю ще не час – дикі птахи на гніздах сидять, тож робити там нічого... Кажуть, що в плавнях знову Кривогуб об'явився зі своєю зграєю... Може, то харцизи були?

– Ти скажи!!! Не бере лиходія ні куля, ні шабля, ні мотузка – живучий, мов кіт... Але хто б то не був, Максиме, громаду треба попердити...

– Вранці так і зроблю. А нині виряджу більше людей у варту, після того, як розпитаю в свого лобуряки, що ж він там бачив. Можливо, тривога зайва...

– Дай Бог, щоб так і було. Але минулої ночі мені стільки небіжчиків снилося... Не до добра це.

Попрощавшись із Максимом, діді поршкутильгав до своєї оселі.

Тернівчани, виряджені пильнувати село в нічну пору, спокійно сприйняли звістку про те, що можлива сутичка з ворогом. Їхнє життя так і складалося наполовину з війни, наполовину з роботи. Війна, щоправда, проносилася іншими куточками Вкраїни, оминаючи Тернівку, однак її мешканці були й під Корсунем, і під Берестечком, і поблизу Конотопа. Тому й зараз тернівчани готові були зубами захищати те, що здобули кривавим потом та працею мозолистих рук.

Того вечора у родині Данила Вернидуба не скоро полягали спати. У старого Петра навіть закралася думка, що це вони востаннє отак зібралися, будучи живими-здоровими. Проганяв її геть, але думка вперто й надокучливо, немов серпнева муха, поверталася до голови й безжально обпікала мозок.

Неспокій охопив і Павла: він раз-по-раз виймав шаблю з піхов і пробував, чи гостра. Принишкли й Ганна з Настунею, коли дід зняв зі стіни свою стару бойову подругу, погладив пальцями холодну крицю, торкнувся ніжно кожної щербинки, пригадавши, коли й де вона появилася.

Тільки Семен набурмосено дивився на діда й старшого брата та сопів, немов ковальський міх – у нього не було ще своєї справжньої зброї. Не раз примірявся до дідової, але старий завжди сердився, коли заставав онука за таким заняттям.

Петро востаннє провів рукою по блискучій поверхні, заховав дамаху в піхви і промовив:

– Семене! Візьми цю шаблю, яка два десятки літ служила мені вірою й правдою в обороні нашої землі... Я вже старий, руки кволі, не зможу гідно стати з нею на двобій із ворогом. Нехай у твоїх руках вона стане мечем правосуддя, а не знаряддям власних прихотей. Якщо ж ти використаєш її не для захисту добра й справедливості, то я з того світу повернуся й покажу, де раки зимують! – тут дід обдарував онука таким поглядом, що у Семена мурашки спиною промчали.

У хлопця загорілися очі, коли дід передав йому зброю. Прийнявши шаблю, онук поцілував діда в руку й відповів:

– Старатимусь, щоб ця зброя вірою та правдою служила мені так, як служила моєму дідусеві. Спасибі, дідуню!

Петро усміхнувся, поцілував Семена в чоло й підізвав Павла. Міцно обійнявши онуків, промовив:

– А зараз, хлопці, візьміть зброю, сідайте на коней та переберіться на інший берег. Не через брід, а на стрімині – наші коні до течії звичні. Варті скажіть, що Максим доручив вам важливе завдання... Заховайтесь у балці та пильно глядіть й прислухайтеся. Якщо почуєте когось чужого – мерщій повертайтесь назад, щоб попередити громаду. Татари з наскоку нас воювати не будуть, до річки спочатку стежа підійде, тому не прогавте її...

Ганна хотіла заперечити супроти такої свекрової волі, але наштовхнулася на такий погляд старого, що вирішила змовчати.

Павло та Семен сказали надобраніч дідові, матері й сестрі, осідлали коней і виїхали з подвір'я.

Петро благословив їх поглядом залитих сльозами очей і довго вдивлявся в нічну темінь. Передчуття ще ніколи не зраджувало йому. Серце давно відчуло небезпеку й вирішило врятувати, бодай, онуків. Не стали б на заваді хлопці й у селі, але хотів, щоб залишилися живими. Щеміла душа й за невістку з онукою, але до жінок людолови завжди поблажливіші... Та й хто зна, чи нависла небезпека над Тернівкою, чи то просто старечі домисли...

А брати тим часом покидали рідне село. Семена аж трясло від того, що йому вперше в житті доручили таке відповідальне завдання. Він уважно прислухався до нічної тиші й намагався випередити старшого брата. Павло тільки посміхався на це, але ніяк не міг второпати, навіщо дід вирядив їх так далеко від села.

– Павле, як ти гадаєш, татари десь поблизу?

– Заспокойся, дурнику, до Криму далеко.

Тихенько переплили річку й сховалися в балці на протилежному березі. Ніч була такою, що хоч в око стрель – нічого не було видно. Коней не розсідлували, тільки попруги попустили. Мовчки прислухалися до нічних звуків. Час спливав нестерпно поволі, на душі було моторошно, а підступна дрімота вперто намагалася накинути братам молодечий сон.

Першим схопився на рівні ноги Павло:

– Чуєш?

– Що?

– Земля тремтить...

Семен скинув із себе підступ дрімоти, протер очі, прислухався й виразно почув десь у далині кінське іржання. Але звідки долинули звуки, визначити не міг.

Павло краще знав, з якого боку насувається небезпека:

– Семене, мерщій, бо не встигнемо! Татари не на цьому березі, вони в лісі ховалися.

До броду, через який можна було швидко дістатися Тернівки, було далеченько, тому брати обрали той самий шлях, яким і прибули. Течія ж невблаганно відносила Вернидубенків та їхніх коней убік від села. Сполошені гривасті, немов передчуваючи небезпеку, завертали назад і не хотіли вдруге за ніч заходити на стімину.

Коли ж брати усе ж таки перебралися на інший берег, над селом палахкотіла заграва. Тернівчани завзято боронили свої оселі, але цього разу село оточила чимала орда. Вигуки корінних мешканців і непроханих зайд зливалися в один гул. Бій був кривавим та жорстоким, адже обидві сторони змагалися за життя. Степовики наповзали, немов саранча, а в тернівчан сили вичерпувалися.

– Нам не пробратися до своїх через частокіл, хіба через західну браму, – простогнав Павло.

– Воріт, якщо вони ще цілі, нам ніхто не відчинить. Гайда за мною, а коней залиш, – Семен побіг до лиш йому відомого місця в частоколі, де була непомітна зовні прогалина.