Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Час зник.

Вона не знала, скільки пробула без свідомості. Хвилини? Години? Вічність? У темряві вона блукала між снами, що більше скидалися на уламки спогадів – уривки голосів, розмиті обриси постатей, спалахи світла, що боляче різали зсередини.

А раптом це сон? Довгий, яскравий, надто реалістичний, але все ж таки сон.

Якщо вона просто розплющить очі, все повернеться назад – в той день, коли вибухнула Торгова палата, коли вогняна хвиля вирвала її зі звичного світу і кинула в пекло, яке ніколи не закінчується.

Найгірше було не це.

Найгірше – це очікування болю. Того всепроникного, нестерпного болю-змії, що стискає, душить, не дає видихнути. Болю, що пролазить крізь кістки, розтікається по жилах розпеченим свинцем, виїдає нутрощі кислотним жалом. Болю, від якого не сховаєшся навіть у безпам’ятстві.

Бо навіть у темряві він живий. Він завжди поруч. Скрегіт кігтів по нервах. Ніж, що повільно ріже по шкірі зсередини. Вогонь, що горить у мозку і не має кінця. Єдиний порятунок від нього – смерть.

Темрява дихає болем. Вона пливе крізь його хвилі, розчиняючись у власних спотворених відчуттях. Біль – це єдине, що здається реальним.

І раптом – в поле зору потрапляють люди. Лікарі, маски закривають їхні обличчя, але очі видно чітко. Холодні. Аналізуючі. Беземоційні. Вони вивчають її біль, так, ніби він – частина якогось експерименту. Їй хочеться кричати, благати, просити ці очі зупинити все це, вирвати її з цього шматка м’яса, який більше не схожий на тіло.

Але вона не може.

Губи ледь здригаються, видаючи тихий, жалюгідний стогін – єдине, на що її вистачає. Десь поруч писк апарата життєзабезпечення, що тримає її при цьому проклятому існуванні. Вона намагається поворухнутися – бодай пальцем – і біль негайно жалить її, мов тисяча розжарених голок.

Очі лікарів фіксують кожен її рух. Щось записують, кивають, сперечаються між собою. Їм цікаво, як вона ще тримається.

І потім вони просто йдуть. Її не врятували. Її просто вивчили. Її страждання – це лише ще один набір даних.

Перед очима з’являється інше обличчя. Молода дівчина – медсестра. Очі в неї не такі. Не холодні. Вона щось їй дає – і біль трохи відступає. Не зникає, ні, але стає терпимим. Вистачає, щоб провалитися назад у темряву.

Слідча відділку надзвичайних справ Мадонна Черіті розплющила очі. Замість різкого світла лікарняних ламп — тяжка темрява печери.

Скло візора було вкрите тріщинами, крізь які просочувалося холодне світло прожекторів.

Затримавши подих, вона слухала. Металевий брязкіт. Броня відреагувала на її пробудження, системи ожили, візор засвітився цифровими символами, аналізуючи стан її тіла. Біль. Він накочувався хвилями, віддавався у кожному нерві, але показники життєдіяльності стабільні. Крізь брязкіт металу вона почула звуки музики і пісню. Спочатку — ледь чутні удари годинника, що зливалися в монотонний передзвін, наче сам час намагався прокричати їй в обличчя свою невблаганність. Потім — тихий, пульсуючий ритм, схожий на удари серця, що набирали сили, наростаючою хвилею тривожного очікування.

...Ти не помітив, як промайнув день,

Ти просто сидів, чекаючи знак.

Години сплили у безглуздій грі,

Ти марнуєш час, ти гадаєш, що маєш ще так багато років…*

Звуки накочувалися хвилями, немов відлуння чогось втраченого. Вона відчула, як холодна реальність просочилася під шкіру, змушуючи задуматися, скільки ж часу вже вислизнуло крізь пальці.

Вона вижила. Повільно, долаючи вагу власного тіла, Мадонна сіла. Печера нагадувала підпільну майстерню з кварталів Хрому. Повсюди розкидані тіла андроїдів, відірвані руки, викручені кінцівки, обпалені плати. Автомобілі, вкриті шаром пилу та іржі, нагадували привидів минулої епохи.

У дальньому кінці печери, в світлі прожекторів, стояла постать. Візор миттєво просканував його. Без броні. Без зброї. Але щось у ньому було… неправильним. Високий, неймовірно худий, руки занадто довгі, ніби їх хтось витягнув і забув повернути назад. Його шкіра мала дивний, майже попелястий відтінок. Його силует був неправильний, лякаюче асиметричний. Мутант, житель Скорботи.

Мадонна стиснула пальці, намагаючись згадати останні секунди перед вибухом. Що сталося? Як вона опинилася тут? Незнайомець поклав інструменти на стіл і повільно рушив у її бік. Його тінь витягувалася на стіні, немов намагалася втекти від власного хазяїна. Його очі пильно вивчали її, так само, як колись ті лікарі. Але в них не було холодного розрахунку. У них було щось інше, схоже на цікавість.

Мадонна відчула вагу зброї на поясі. Вона була при ній, заряджена, готова до бою. Але загрози від незнайомця не відчувалося. Він зупинився, нахилив голову набік, уважно вивчаючи її, немов оцінюючи витвір мистецтва, який хтось необережно намагався знищити.

— Все-таки ти жива.

Голос… Голос не відповідав тілу. Не хриплий, не спотворений мутацією, а тихий, спокійний. Голос диктора, який оголошує прогноз погоди над спустошеним містом.

— Жива. Це проблема?

Чоловік посміхнувся, але в цій посмішці не було загрози — радше розважливий інтерес. Не відповідаючи, він повернувся до роботи, схилившись над розібраним дроїдом.

— Могла б сказати «дякую», — кинув він, не відриваючи погляду від нутрощів машини. — Ні, не проблема. Хоча у тебе хороша броня. З живої її не зняти.

— Дякую, еее…

— Шендер, — відповів він, не підводячи голови. — Енді Шендер, так мене звали до Скорботи. А тепер — просто Шендер.

— Дякую, Шендере. Де ми? І хто ти?

Вона неквапливо пройшла повз класичний «Порше 911», що стояв осторонь, його корпус був модифікований для бездоріжжя — масивні колеса, посилені амортизатори, броньовані вікна. Легенда минулого століття, пристосована до реалій руїни.

Мадонна сіла поруч із Шендером. Він працював швидко, його руки ковзали по нутрощах дроїда з механічною точністю. Слідча впізнала одного з нападників Корвіна. Шендер зняв голову дроїда, обережно розколов корпус, як горіх. Всередині, серед проводів і мікросхем, пульсував згусток того, що колись було мозком.

— Це мій новий дім, — сказав він, ніби нічого особливого.

Тільки тепер вона побачила, що його руки не були справжніми. Короткі кукси — єдине, що залишилося від плоті. Замість рук — мереживо імплантів, зібраних із десятків різних джерел, механічний хребет, що продовжував його тіло, мов коріння мертвого дерева. Він працював ними без зусиль, без пауз, ніби вони завжди були частиною його самого.

— Я? Нині таких, як я, ззовні називають стерв’ятниками.

Він поправив окуляри тонкими металевими пальцями. На відміну від тіла, його обличчя залишалося людським. Очі, приховані за склом, все ще були очима людини.

— Побачив дим біля печер. Вирішив, що хтось залишив для мене трохи металу, — продовжив він. — Клани полюють за деталями, а я працюю на випередження.

— Значить, ти одинак.

Шендер кивнув і продовжив розбирати дроїда. Десь позаду лунали краплі води, що повільно стікали зі склепіння печери. Металеві балки підтримували стелю, обтягнуту мережею кабелів. На стінах — старі плакати минулих часів, майже зниклі під шаром пилу. Деякі з них колись рекламували новітні моделі імплантів, що тепер валялися в коробках, зламані, як мрії своїх власників.

Мадонна провела поглядом по майстерні і зрозуміла, що цей світ давно змінив Шендера, але не зламав.

— Там, біля печери, серед уламків роботів, я знайшов тебе, — Шендер говорив байдуже, ніби розповідав про випадкову знахідку на звалищі. — Броня класу «Валькірія» просто так на дорозі не валяється. Тому я і забрав тебе.

Він розколов ще одну голову дроїда. Металеві оболонки розламувалися в його руках, як шкаралупа горіха. Слизький, тремтливий згусток мозкової тканини вислизнув із корпусу, а рештки органіки з огидним плюскотом полетіли в металеву діжку, що стояла поруч. Запах горілої пластмаси і старої крові заповнив повітря. Він помітив її погляд і ледь помітно всміхнувся.

— Все це потім переробиться на органічний коктейль. Життя в Скорботі важке… і, часом, огидне.

Мадонна мовчки кивнула. Тут, у глибині світу, що давно перестав бути людським, виживали тільки ті, хто приймав його правила.

— Коли я дістався бази і розвантажив здобич, то помітив, що ти ще жива, — продовжив Шендер, кидаючи розколоту голову на купу запчастин. — По-перше, магнітні замки броні були зачинені. По-друге, сканер показав серцебиття.

Він кивнув у темний кут печери, де блимав тьмяним світлом зарядний пристрій.

— Там позаду тебе є станція для підзарядки. Можеш скористатися.

Мадонна проігнорувала пропозицію.

— Що було біля печери? Що ти бачив?

Шендер витер руки об засмальцьовану ганчірку і глянув на неї поверх скла своїх окулярів.

— Купу дохлих залізяк… і одну поліцейську. А що?

Вона підняла голову, зосереджуючи погляд на ньому.

— Ти знаєш, що в тих печерах?

Шендер похитав головою.

— Я знаю, що там потужне поле. Тому я туди ніколи не потикався.

Він знову повернувся до роботи, але продовжив, не дивлячись на неї:

— Ну і… з чуток серед мутантів чув, що там живе якийсь «демон».

Його пальці легко розбирали нутрощі дроїда, але в голосі на мить промайнуло щось схоже на сумнів.

— Те, що мутанти називали «демоном», — просто складна система захисту, — сказала Мадонна, підключаючи броню до зарядного пристрою. Кабель клацнув, енергетичні індикатори ожили блідими зеленими вогнями. — Я спробувала проникнути туди.

Шендер хмикнув, прокрутивши між пальцями металевий гвинт.

— Он як… Ну, судячи з того диму і масштабу руйнувань, у тебе майже вийшло.

Його голос був спокійним, без насмішки, без подиву — просто факт, висловлений байдуже. Мадонна відчула, як енергія повільно повертається в її тіло, разом із нею — біль. Гострий, мов іржаві леза, що врізаються під шкіру.

— Як далеко ми від того місця, де ти мене знайшов?

Шендер витяг з кишені сигару, підніс до неї запальничку. Сухе листя спалахнуло вогником, що миттю згас, залишивши лише жар у глибинах тютюнової серцевини.

— Кілометрів п’ятдесят, може менше, — він затягнувся, випускаючи хмару густого, гіркого диму. — А що?

— Мені потрібно туди повернутися.

Він не відповів одразу. Сірий дим розповзався печерою, змішуючись із запахами машинного мастила і розкладеної органіки.

— Пішки ти туди не дійдеш, — нарешті промовив він, дивлячись на її броню так, ніби оцінював її шанси вижити. — Надто сильний радіаційний фон. Броня може вимкнутися.

Мадонна кинула погляд на «Порше», модифікований звір серед машин. Його корпус був укріплений, лобове скло затемнене, під днищем виднілися посилені пластини броні. Автомобіль виглядав так, ніби пройшов крізь десяток воєн і жодного разу не здав позиції.

— Твій «Порше»? — вона нахилила голову, — Можеш мене відвезти?

Шендер затягнувся сигарою, випускаючи густий, тягучий дим, що ліниво розпливався під стелею печери.

— На жаль, ні, — він говорив неквапливо, голос його залишався спокійним, наче вони просто обговорювали погоду. — Я стараюся зберігати нейтралітет.

Він відкрив металеву шухляду старого робочого столу, щось пошукав і поклав перед нею ключі.

— Але я дам тобі свій «Мерседес», — додав він, підсовуючи ключі ближче до неї. Його довгі металеві пальці відблискували у світлі старих прожекторів.

Мадонна глянула на ключі, потім перевела погляд на силует позашляховика в тіні печери, що стояв наче хижак серед падалі.

Чорний, матовий, броньований «Гелендваген»,— перероблений, покритий зварювальними швами, наче бойовими шрамами.

— Цього буде достатньо, — сказала вона, підходячи до машини, проводячи рукою по холодному металу.

Вперше за весь цей час вона дозволила собі легку усмішку.

— Дякую тобі, Шендере.

Шендер знову затягнувся, кутики його губ ледь-ледь смикнулися у подобі усмішки.

— Це ще не все, я нагляну за тобою з тіні.

Хмарка диму знову накрила їх, мов завіса на занедбаній сцені.

* уривок пісні "Time" гурту Pink Floyd