Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Коли Каїн та Вік зникли в темряві міських вулиць, Пуф зітхнув, піднявся з крісла й попрямував до кавника. Але, в останню мить передумав, і заварив міцного чорного чаю. Гіркого, без цукру, як і все його життя.

Він повільно відпив, відчуваючи, як напій обпікає горло, і, не зволікаючи, знову занурився в Мережу. Його пальці вже машинально вводили рядки команд, запускаючи перевірку коду. Лоґрус.* Так він його назвав. Символічно, хаотична, непередбачувана субстанція, що пожирає свідомість.

Доки інші шукали хоч якісь сліди Корвіна в реальному світі, Пуф днями й ночами розбирав на атоми Лабіринт. Він був першим, хто побачив його дію. Першим, кого божевільний гакер відпустив живим. І єдиним, хто мав хоч якесь розуміння того, як це працює.

Але часу залишалося мало.

Пуф опустив погляд на передпліччя, де вже вкотре колов стимулятори. Судини — тонкі, мов нитки, аж надто чітко проглядалися під виснаженою шкірою. Останні показники медбота були геть невтішними: пар повністю зруйнував його дихальну систему. Його легені вже не працювали, а тільки горіли, ніби в них безперервно закачували кислоту. Якби Каїн дізнався, які дози хімії він вводить, то силоміць затягнув би його на встановлення імплантів. Але Пуф не боявся смерті. Він провів усе життя, танцюючи з нею в тьмяних коридорах Мережі, граючи в шахи з самим дияволом.

Його бісило інше.

Він досі не міг зрозуміти принцип роботи коду Корвіна. Спершу він, як і всі інші гакери, зосередився на механіці — алгоритмах, шифрах, структурах. Але це була пастка.

Бо головним у Лабіринті була не машина.

Пуф заплющив очі й видихнув. В мозку спалахнули неонові відголоски сотень годин аналізу, порваних ниток логіки та безсонних ночей у пошуках відповідей.

Корвін створив код, що вплетений у саму тканину органіки. Оновлення, що отримував власник імплантів, в потрібний момент посилало сигнал безпосередньо в мозок — мікроскопічний вірус, що «ламав» свідомість. Людина не помічала, як переставала бути собою. Вона навіть не помічала, що стала маріонеткою.

Пуф довго вдивлявся в код, ніби намагався проникнути в його суть. Потоки цифрового шуму текли перед очима, символи змішувалися в єдину павутину, сплітаючи щось більше, ніж просто програму. Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як обпалені паром легені болісно стискаються, але відмовився від чергової дози стимуляторів. Ще трохи. Треба дочекатися, поки Каїн зробить свою частину.

Корвін.

Пуф спробував уявити, як це — бути ним. Відчувати себе одночасно в сотнях тіл, бачити світ чужими очима, говорити голосами, що більше не належать їхнім власникам. Чи це було схоже на божественну всемогутність? Чи, можливо, на прокляття? Він згадав себе тоді, всередині Лабіринту — як поступово втрачав контроль, як чужа воля розчиняла його власну. Це було не просто безсилля. Це була смерть, розтягнута на нескінченний цикл команд.

Але цього разу все піде інакше.

Пуф ще раз переглянув код Лоґруса, перевіряючи кожен рядок. Його пастка була готова. Якщо все спрацює, Корвін залишиться в зламаному імпланті, замкнений у власному творінні, як бог, скинутий в руїни власного храму.

Головне — змусити його увійти.

Саме для цього він переписав зламаний Корвіном перефирал, замінивши його код Лабіринту власним. Тепер ця штука була чимось більшим, ніж просто інструмент злому. Це було запрошення. І пастка.

Він простягнув руку до електронки, але в останній момент зупинився. Досить. Доки він не побачить результат своїх зусиль на власні очі.

Пуф повільно відкинувся в кріслі, вдивляючись у темне небо за вікном. Дощ монотонно барабанив по неонових вулицях, стираючи різкі обриси світу, змиваючи електричні спалахи реклам. Це був хороший звук. Справжній.

Він зробив ковток ще гарячого чаю і заплющив очі, дозволяючи мозку на мить розчинитися в ритмі дощу.

Вік мертвою хваткою стискала кермо, «Мустанг» рвався вперед, немов скажений хижак, що відчув запах крові. Йому було тісно на дощових вулицях Край-Сіті, серед нескінченних корків, світла білих фар і червоних стоп-сигналів, серед людей, що перебігали дорогу, не виходячи з Мережі, заглиблені у свої штучні сни. Машина виривалася з бетонних обіймів мегаполісу, і кожен ривок газу звучав, як утробне гарчання монстра, що жадає свободи.

Вони заскочили в квартал Хрому — район, де навіть повітря мало запах мастила й озону. Місце, де продавали те, про що не говорили у «світлих» кварталах. Продавець, покритий неоновими татуюваннями Якудзи, прийняв їх без слів — тільки мовчки кивнув і вказав на чорний кейс. Усередині — «ліві» дрони-камікадзе, начинені урановими серцевинами. Вибух одного такого міг розірвати броню класу «Гефест», залишаючи тільки обвуглену купу металобрухту.

Покупка пройшла швидко. Не було сенсу гаяти час на розмови.

І нарешті — траса.

«Мустанг» заревів від задоволення, коли Вік дала йому волю. Демон з 7.0-літровим V8 мотором під капотом і всі його 500 к.с відчули смак свободи. Він стрибнув уперед, розриваючи асфальт, залишаючи за собою розмиту доріжку з неонових відблисків. Краплі дощу миттєво випаровувалися , а миготіння реклам мегаполісу залишалося позаду, як дурний сон.

Вік не говорила, просто стискала кермо, тримаючи машину в ідеальній лінії, оминаючи поодинокі авто, що зустрічалися на їхньому шляху. Каїн відкинувся в кріслі, дивлячись, як місто тане, зникає в дзеркалі заднього виду.

Раптом він відчув, як прокинувся револьвер.

Глибоко всередині, у найтемніших куточках його свідомості, пролунав перший акорд — глухий, важкий, майже беззвучний. Потім другий, гучніший. А потім — мелодія, що повільно наростала, перетворюючись у хижий, пульсуючий ритм, схожий на серцебиття старого бога війни.

Пісня крові. Він майже скучив за нею.

Каїн повільно видихнув, на мить заплющив очі, дозволяючи їй лунати всередині.

«Мустанг» жадібно пожирав кілометри траси. Попереду лежала пустеля Скорботи — місце, де завжди було тихо, де вітер співав пісні смерті серед уламків старого світу.

Місяць, мов мертве око, спостерігав за ними з висоти, заливаючи пустелю блідим, холодним світлом. Його проміння ковзало по розбитому асфальту, по іржавих стінах, по слідах шин, що тяглися в темряву, де лежала територія, яку мало хто наважувався перетнути.

Вік загнала «Мустанга» в нішу перед масивними воротами. З-за однієї з веж відірвалася червона цятка і попливла до них, немов примарний привид серед ночі.

— Документи.

Голос, позбавлений життя, сухий і холодний, пролунав з дрона. Його карбонова оболонка вловлювала відблиски місячного світла, а червоне око невідривно слідкувало за ними, готове дати команду відкрити вогонь за першою ж підозрою.

Каїн мовчки потягнувся до внутрішньої кишені, витягнув перепустку — шматок полімеру, що коштував йому немалих грошей, «Аїд» не працював задарма. Він підніс її до сканера.

На мить повисла тиша. Потім, з легким потріскуванням, червона цятка дрона перетворилася на зелену.

— Доступ надано. Мисливець за головами: Каїн Сіннер, його супутник роботизований організм.

Вік навіть не здригнулася. Вона знала, що система її визначить.

Дрон різко смикнувся вгору і розчинився в темряві, мов тінь. Із пронизливим, натужним скрипом, схожим на зітхання помираючого велетня, ворота повільно почали розчинятися, відкриваючи прохід у глибину пустелі.

Каїн кинув останній погляд на нічний горизонт за спиною — там, далеко, ще палали вогні Край-Сіті, але вони вже не мали значення. Нічого немало значення крім того що чекало попереду, а попереду була лише темрява.

— Зчитуючи сліди трекера «Кавасакі», Пуф проклав нам маршрут. Я завантажила його в навігатор, — голос Вік був холодним, чітким, позбавленим емоцій, — За знімками супутника, пожежа, яку влаштувала Мадонна, була на території клану мутантів. Нові кадри показують, що інші клани поки її не захопили. Тому думаю, що доїдемо без проблем.

Вона стояла обабіч «Мустанга», тримаючи в руці пульт керування дроном, що вже піднімався в небо, вирушаючи у розвідку. Його блакитне око розрізало темряву, зникаючи між уламками руїн.

Каїн у цей час застібав замки на «Центуріоні». Оболонка екзоскелета була похмуро-матовою, поглинаючи світло так, ніби сам метал мав жахливий апетит до темряви. Гідравлічні приводи легенько потріскували, калібруючись під його рухи. Він докурив цигарку, кинув недопалок під чобіт. Потім клацнув візор — і світ став цифровим, зведеним до цифр і червоних контурів загроз.

— Готово.

— Ну тоді, як було в одній старій пісні: Hey ho, let’s go!**

«Мустанг» загарчав, переходячи в режим позашляховика. Його шасі піднялося, потужні прожектори на даху прорізали ніч, відкидаючи довгі тіні на розвалені уламки минулого світу.

Колеса пробуксували, шини вкрилися пилом століть, а потім авто кинулося вперед, залишаючи за собою лише примару чорного диму.

Вони прямували туди, де навіть ніч боялася залишатися надовго.

— Автівки, якими приїхала Мадонна і невідомий, досі стоять біля печери, — Каїн переглядав супутникові знімки, що змінювалися на екрані його пристрою. Чорно-білі кадри показували занедбану місцевість, зруйновану часом і пустельними вітрами. Навколо — лише кам’яні брили та глибокі тіні, що ховали в собі невідоме, — Жодного руху.

— Ти пробував зв’язатися з нею? — голос Вік звучав спокійно, але в тембрі її синтетичного модулю віддавалася прихована тривога.

— Так. Але система повідомила, що броня зазнала потужний удар і була вимкнена. Новий алгоритм не встиг увійти в систему, як пройшло оновлення. Тепер, поки вона сама не вийде на зв’язок, вона поза зоною.

Каїн стискав пристрій так сильно, що кісточки пальців побіліли. Він мимоволі провів язиком по зубах, немов відчуваючи металевий присмак тривоги.

— Броня підключена напряму до організму?

— Тільки передача даних мозкової активності та серцебиття, — коротко відповів він, продовжуючи вчитуватися в рядки даних. — Коли носій помирає, вона вимикається і передає звіт на головний сервер.

Вік на секунду замовкла, обробляючи інформацію. Її очі відблискували від світла приборної панелі.

— Тобто вона хоч і оффлайн, але жива?

— Так.

Каїн прибрав пристрій, різко вдихнув, вдивляючись у чорну безодню пустелі перед ними. Пісок, вітер, тиша — усе це здавалося застиглим у чеканні.

Прожектори «Мустанга» розрізали темряву, вириваючи з пітьми дві постаті – «Порше» та «Гелендваген». Їхні кузови вкриті пилом, фари дивляться в нікуди, мов вирячені очі мертвих звірів. У їхній застиглій тиші відчувалася затаєна загроза, наче вони досі пам’ятали своїх господарів і чекали на їхнє повернення.

Дрон-розвідник тихо загудів, подаючи сигнал: сектор чистий. Але Каїн знав, що «чисто» – це не гарантія безпеки. Він вийшов із машини, тримаючи револьвер у руці, а Вік рушила слідом, гвинтівка впевнено лежала в її металевих пальцях. Кількома рухами вона активувала захисне поле навколо «Мустанга» – ідеальний капкан, якщо щось вирішить пробратися до авто.

Дрон неквапливо поплив до входу в печеру, і Каїн з Вік рушили за ним, перекриваючи один одному можливі сліпі зони. Минули рештки «Кавасакі» розкидані біля входу. Коридор всередині був тісним і довгим, його кам’яні стіни нависали зверху, змушуючи відчувати себе в пастці.

Перше враження від печери було таке, ніби тут пройшов торнадо: уламки софту, розкидані імпланти, обірвані дроти досі іскрили. Розбиті монітори мертво блищали, віддзеркалюючи світло, немов очі істот, що спостерігали за ними зі своїх глибоких могил.

В центрі хаосу стояла кріокапсула. Її корпус покритий тонкою павутиною тріщин, дисплей пульсував червоним, мов сигнал тривоги, що ніхто не почув. Усередині – чоловік. Його тіло було спотворене: механічні імпланти вросли в плоть, очі відкриті, хоч життя давно залишило цю оболонку.

Каїн перевів погляд на ще один труп поруч із капсулою. Чоловік лежав на спині, нутрощі розкидані довкола, а голова вивернута під неможливим кутом. Це не була не просто смерть, це була страта.

— Це не той, хто приїхав із Черіті, — тихо сказала Вік, обережно вдивляючись у рештки.

Каїн підняв очі вгору.

— Турелі знищено.

Вік пройшла вперед, оглядаючи печеру. Її очі перейшли на інфрачервоний режим, фіксуючи найменший рух, найдрібніші деталі. Раптом шурхіт. Десь у дальньому кутку щось заворушилося, чи то уламки, чи щось живе.

Вік без жодного вагання перевела гвинтівку в бойовий режим і рушила на звук.

Вона побачила рух — на тінь, що тікає від світла. Мутант. З куксами замість рук, понівечений, він намагався повзти назад у морок, зникнути з поля зору, стати частиною тіней, які тут жили вічно.

— Гей ти! Не рухайся. Повернись до мене.

Мутант застиг. Його голова повільно повернулася, обличчя було схоже на погано відформатовану маску — шкіра обвисла, очі втратили фокус, зіниці — розширені, налякані.

— Ти хто? — спитала вона. — Де Корвін і Мадонна?

— Я... я... — його голос хрипів, — Мене звати Шендер. Я самітник. Живу в Пустелі. Мадонна... Корвін забрав її...

Каїн підійшов швидким кроком мов тінь.

— Як забрав? Куди?

Вік поклала гвинтівку на стіл. Вона нахилилася і допомогла Шендеру підвестись. Сканер в її очах мерехтів сірим вогнем, просвічуючи його тіло. Вона вколола стимулятор — серце забилося швидше, очі мутанта трохи прояснились.

— Мадонна… вона розповіла, хто такий Корвін… і що він робить. Я допоміг їй після сутички з охороною… Ми разом повернулись сюди. Спочатку я чекав назовні. А потім…

— Що? — з нетерпінням запитав Каїн.

— Я живу тим, що розбираю стару техніку. Там, біля входу, були залишки дроїдів… з органічним управлінням. Я забрав один маніпулятор і установив собі… Я не знав, що Лабіринт ще активний.

Каїн подав йому флягу. Шендер ковтнув і витер вуста, темні від крові.

— Там, біля печери, я почув… голос. Не голос — наказ. Як імпульс, я більше не контролював себе. Відчував його в голові, як паразита. Він говорив зі мною, використовуючи моє тіло…

— А труп біля капсули? — Вік нахилила голову вдивляючись в очі Шендера.

— Один з його людей. Мадонна підстрелила його.

Каїн запалив цигарку, вогник тліючого кінця освітив його лице, кинув тінь на зламані панелі. Дим здався густішим, ніж зазвичай.

— Що було далі?

Шендер нахилив голову. Погляд затуманився.

— Я… я більше не був собою. Він... я… він вистрелив у неї. Електромагнітний імпульс — вона впала. Потім відтягнув її до капсули. Підключив броню до живлення, активував протокол оновлення.

Голос Шендера затремтів.

— Система оновилася. Він… увійшов у неї. Як вірус. Як… привид у коді. Але він не покинув мене. Я відчував його. Але я став зайвим. І він це зрозумів. Він наказав системі знищити мене.

Каїн стиснув рукоятку револьвера. Вік подивилась на нього, не кажучи ні слова.

— Чому він залишив тебе живим? — голос Вік розрізав тишу, як скальпель розтинає плоть.

Шендер ледь помітно здригнувся. Він прикрив очі, обличчя його стало сірим, як попіл.

— Мої імпланти… — прохрипів він, — вони були старого зразка, не інтегровані повністю. Не пряме з’єднання з корою мозку … а тільки м’язова компенсація. Напевно, тому я ще мав…трохи контролю. Досить, щоби… вимкнути їх. Розірвати ланцюг.

Він підняв знівечені кукси.

— Я залишився живий… але без рук. — Його голос став порожнім. — Корвін… він вирішив, що я вже мертвий. І не став перевіряти. Йому більше не було що з мене взяти.

Каїн і Вік мовчки переглянулись. Очі мисливця ховалися за візором, але Вік знала — він зрозумів те саме, що й вона.

Мадонна жива. Але… в її тілі тепер не тільки вона.

Корвін.

Він бачить усе, що бачила вона. Знає все, що знала вона. А це означає: Він уже йде за ними.

— Пуф, — різко сказала Вік і кинулася до системи печери.

Вона швидко ввімкнула живлення, екрани зашипіли, ожили.

— Давай, давай, … — бурмотіла вона, вводячи команди

Монітор мигнув кілька разів, пробуючи під’єднатися до Мережі. Вік запустила протокол шифрованого доступу, обійшла фаєрвол, скинула ліміт підключення… і раптом екран застиг.

Червоні символи повільно з’явилися на чорному фоні:

«СИГНАЛ ВТРАЧЕНО»

Тиша в печері стала гучнішою за вибух. Система втратила контакт із зовнішнім світом. А це означало лише одне — Корвін перекрив канали. Він зачистив сліди, від’єднав їх від Мережі.

*Лоґрус — власна назва з циклу "Хроніки Амбера" Роджера Желязни, те, що і Лабіринт

** Hey ho let's go — слова з пісні "Blitzkrieg Bop" гурту Ramones