Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Після розмови з Лисим минув тиждень. Пуф не виходив із Мережі. Кімната поросла кабелями, немов венами мертвої системи, клавіші клавіатури стерлися до матового блиску. Він пив каву з енергетиками, не розбираючи смаку.

Козир. Лабіринт. Корвін.*

Щоразу, коли Пуф думає, що от-от розмотав нитку — вона розчиняється у цифровій пітьмі.

Він відвідав декількох старих друзів. Нейромант**. Старий, зморщений як стертий жорсткий диск, сидів у своєму закутку на глибинних рівнях Павутини.

— Козир? Не сміши мене, гакере. Якщо він і існував, то розчинився разом із Корвіном у вогні.

Мнемонік***. Хлопець з пам’яттю, об’єм якої міг би вмістити цілу цивілізацію, його штучні зіниці блищали, немов екрани з перешкодами.

— Я маю лише уламки спогадів. Чутки, фантоми. «Лабіринт» був його останнім витвором. Його магнум опус. Але його ніхто не бачив.

Сотні годин проведені в системі Снігопад****.

Закрите , священне місце, білий шум, де інформація заморожується в потоки даних, які можуть знищити твій мозок, якщо ти не обережний. Його запити , розбивались об айсберги заблокованих кластерів.

Нічого.

Він навіть зв’язався з Нео-Токіо. Серфери Блакитної Троянди прийняли його неохоче. Зустріч відбулася на безлюдному сервері, що нагадував уламки Токіо перед Останнім Днем.

— Корвін? Лабіринт? Це тінь минулого. Те, що померло разом із ним. Звідки в тебе ця інформація?

— Від тих, хто помер після «офіційного» оновлення.

Мовчання. Після цього сервер згорнувся, наче орігамі.

Глухий кут. Люди чули, але не вірили. Знали, але мовчали. Пуф вимкнув оновлення у Вік. Написав Каїну — «Ніяких патчів, поки я не розберуся». Його очі горіли, а пальці не припиняли танцювати по клавіатурі.

Якщо Корвін реально закінчив «Лабіринт».

Якщо Козир не просто легенда.

Тоді хтось зараз грає у гру, де ставки — людські життя...

Йому здавалося, що він падає одночасно в усіх напрямках, ніби його тіло втратило будь-яку прив’язаність до простору. Але він не рухався. Він залишався там, де був — у суцільній, густій, непроникній темряві, яка щільно обіймала його, немов утроба. Тут не було звуку, запаху, навіть думки здавалися глухими, ніби заглушеними мороком. Страх повільно змішувався з дивним, майже дитячим захопленням. Він знав, хто він. Він пам’ятав, що робив раніше, але ці спогади не мали жодного значення. Тепер було лише це місце — безмежне і порожнє. І в ньому народжувалася цікавість.

Раптом темрява здригнулася. Спочатку він навіть не був упевнений, чи це не гра уяви, але там, десь далеко-далеко, на незбагненній відстані, щось з’явилося — крихітна цятка світла. Вона ледь мерехтіла, як зірка в похмурому небі, і з кожною миттю ставала більшою. Його очі (чи були в нього зараз очі?) болісно ловили її блиск, а тіло (чи було воно ще тілом?) відчуло, як щось тягне його в напрямку цього сяйва.

Його падіння стало цілеспрямованим. Він уже не ширяв у хаосі — тепер він летів крізь темряву, що поступово розчинялася навколо. Цятка ставала все більшою, вона пульсувала, росла, поки раптом не вибухнула, заповнивши все довкола нестерпним, сліпучим світлом.

Болюче. Вогняні промені проникали всередину, випалювали те, що було частиною темряви. Він відчув, як його сутність, розірвана навпіл між світлом і тінню, стискається і перебудовується. Його думки, розкидані досі, ніби збиралися докупи.

Він все ще падав. Але тепер — у світлі. Воно оточувало його, пробиралося крізь нього, било в груди, обіймало і одночасно душило. Це було схоже на народження: перші секунди після виходу з безпечного, теплого кокона, коли легені різко наповнюються киснем, а шкіра боляче відчуває холод цього нового світу.

Раптом — поштовх.

Його ноги торкнулися поверхні. І хоча він відчув опору під собою, зі сторони могло здатися, що він завмер на півшляху падіння. Світло все ще било в очі, але тепер воно мало форму, воно створювало обриси. Він зробив глибокий вдих.

Пуф огледівся.

Під його ногами, там, де мало б бути щось тверде і надійне, почав проступати візерунок. Спочатку — лише слабкі тіні, розмиті й хаотичні, але з кожним ударом серця вони набували чіткішої форми. Лінії ставали товстими, різкими, прорізали простір під ним, наче рани в тканині світу. Вони пульсували кривавим сяйвом, спалахували в темпі нерівного, збудженого дихання. Пуф ступив ближче, спостерігаючи, як з плетива ліній народжується щось схоже на лабіринт — чужий, неправильний, наче намальований рукою безумця. Сяйво змінювало відтінки: багряне, немов засохла кров, спалахувало карміновими сплесками, мов свіжа рана. Його ніби кликали. Візерунок вібрував, ніби живий, і здавалося, що варто лише ступити всередину — і він проковтне його, затягне в себе, переварить, як щось чужорідне, що опинилося в ненаситному тілі.

Пуф зробив півкроку вперед, але щось у ньому скрипнуло, напружилося, наче стара дерев’яна балка перед обвалом. Відчуття було гострим, майже фізичним — ніби невидима рука схопила його за плечі й штовхнула назад.

— Погана ідея, — пробурмотів він собі під ніс.

Позаду почувся звук кроків — важких, впевнених, ритмічних, ніби їхній власник ніколи не сумнівався, куди йде. Пуф різко розвернувся.

Перед ним стояв чоловік.

Високий, кремезний, з фігурою, що говорила про роки фізичної роботи або безкінечні бійки. Гладко вибрита голова тьмяно виблискувала у світлі лабіринту, а густа борода була заплетена в одну товсту косу, що сягала грудей.

Він стояв з байдужим виглядом, лише засовував покритті татуюванням руки глибше в кишені джинсів. Його одяг виглядав так, ніби пережив більше, ніж його власник: потерті джинси з підтяжками, брудна біла футболка, що натягнулася на широких грудях, і старий байкерський жилет, який, здавалося, бачив не одну сотню кілометрів. На обличчі — окуляри. Ліва лінза вкрита візерунком тріщин, мов павутинням з льоду, і крізь цю тріщину уважно дивилося око.

Але найбільше виділявся нашийник. Важкий, металевий, ніби прямо з тюремного блокпоста. Його застібка була закрита на електронний замок, а від нього до плеча тягнулися подряпини, ніби чоловік багато разів намагався його здерти.

Він обійшов лабіринт, навіть не глянувши на нього. Зупинився прямо навпроти Пуфа.

Не виймаючи рук з кишень, він нахилив голову трохи набік, ніби вивчав його.

— Ну що, друже, — промовив він нарешті, голосом, що нагадував хруст розламаної кістки, — ти шукав мене, і ось я тут.

— Ти Корвін, вірно? — голос Пуфа розрізав застигле повітря, ніби скальпель по мертвій плоті.

Чоловік посміхнувся — повільно, з легкою насмішкою, ніби цей діалог уже відбувався десь у іншій реальності, а він просто перегравав його ще раз.

— Саме так, — відповів він, театрально вклонившись. Його рухи були плавними, бездоганно відточеними, як у старого актора. — Ти шукав мене, шукав інформацію про Лабіринт. Ось він я. Запитуй.

Корвін клацнув пальцями. Повітря поруч нього розсікла мерехтлива тріщина, крізь яку просочився потік цифрового коду. Символи згорнулися у щось схоже на уламки розбитого скла, що зібралися в цілісний об’єкт — дерев’яний стілець, старий і потертий, але міцний. Корвін сів, недбало закинувши ногу на ногу, і, ніби для повноти картини, витягнув з кишені байкерського жилета люльку. Коли він її розкурив, повітря наповнив насичений аромат міцного тютюну. Дим вився навколо нього, набуваючи примарних форм, немов невидимі примари ковзали в його бік і зникали перш, ніж їх можна було розгледіти.

Пуф зиркнув на нього, мружачи очі.

— Я теж так можу? — в його голосі не було ні здивування, ні сумнівів, лише холодна цікавість.

Корвін випустив ще одну хмару диму й кивнув. Пуф клацнув пальцями. Спочатку нічого не сталося, але потім у повітрі почала формуватися маса розсипаних символів, що звивалися, стискаючись у знайому форму. Крісло з його майстерні — таке ж зручне, обшарпане, із залишками плям від енергетика і кави. Він провів рукою по підлокітнику — матеріал здавався реальним, занадто реальним. Звичний рух — рука в кишеню, пальці намацують холодний метал електронної сигарети. Пуф дістав її, притиснув до губ, вдихнув. Пар розтікся у повітрі, зіткнувшись із тютюновим димом Корвіна, змішуючись у густу, примарну хмару. Ця мить нагадувала старий кібернетичний сон: двоє людей сидять у мертвому просторі, наповненому фантомними конструкціями, що тримаються лише завдяки їхній волі, і ведуть діалог, що може змінити майбутнє.

— Ну, раз вже ми обоє тут, — Пуф видихнув ще одну порцію пару, спостерігаючи, як вона розчиняється у пітьмі, — розкажи мені про Лабіринт, і що це за місце.

Корвін посміхнувся, видихаючи ще одну густу хмару диму, яка звивалася в повітрі, перетворюючись на примарні символи, що розчинялися у темряві.

— Це місце — Матриця, — його голос звучав важко, мов грім, що котиться пустельним містом. — Створена мною. Я тут Альфа і Омега, початок і кінець.

Він зробив паузу, змірявши Пуфа поглядом крізь тріснуту лінзу.

— Тобі, до речі, зручно? Нічого більше не бажаєш? Можливо, випити?

Пуф кліпнув — і відчув, як щось холодне лягло в його долоню. Він опустив очі. Келих. Мартіні. Досконалий трикутник скла, ідеальна гладь рідини, тонкий аромат вермуту.

— Або, може… жінку? — Корвін ледь помітно всміхнувся, клацнув пальцями.

І тут Пуф тихо скрикнув. Над ним, здавалося, з нічого, виникла вона — Ліка. Її оголене тіло, гладке й бліде, мов фарфор, нахилилося до нього, пасмо рожевого волосся злегка торкнулося його обличчя. Дотик здався реальним — занадто реальним. Його дихання урвалося, коли її пальці, холодні й м’які, вклали йому в руку ланцюг. Срібний, важкий, із тонкими гравіюваннями, він тягнувся від її шиї, прикріплений до металевого нашийника.

Пуф здригнувся.

Вона не говорила. Лише дивилася на нього — очима, що світилися зсередини м’яким блакитним світлом. Її рука, повільна, створена з біонічних механізмів, що працювали на межі досконалості, ковзнула по його щоці. Він відчув електричний розряд — або йому здалося? Її пальці торкнулися його губ. І тоді вона нахилилася ближче. Її язик, гарячий і вологий, ковзнув по його губах повільно, ніби смакуючи кожну мить.

Пуф не рухався. Його очі не зводилися з її обличчя, з її губ, з того, як вона повільно, з відточеною грацією, опустилася на коліна перед ним. Дівчина спритно розстебнула штани і дістала його член. Він був вже майже ерогований, Ліка випустила тонку цівку слини на голівку і повільно почала мастурбувати дивлячись йому в очі. Втішаючись його безпорадністю, опустила голову і взяла в рот. Вона робила мінет з професійністю вуличної хвойди, якою і була. Її язик вправно облизував член по всій довжині, повертаючись до голівки. Злегка прикушуючи вона заковтнула його до самої основи, віддаючи належне його яєчкам. Пуф від задоволення закрив очі, дозволяючи відчуттям накрити його. Він знав, що це ілюзія. Просто код, просто електричні імпульси, що симулювали дотики, запахи, тепло шкіри. Але це було… занадто добре.

Її губи на його члені, дотик пальців, важкість ланцюга в руці— все це здавалося справжнім, ніби світ поза Матрицею ніколи й не існував.

І тут пролунав голос.

— Як тобі не соромно, синку?

Пуф різко розплющив очі. Його мозок відмовлявся вірити в те, що він бачить.

Перед ним, на колінах, вже не було Ліки. Замість неї там стояла… Вона.

Його мати. Та, яку він поховав багато років тому. Сукня, в якій її поклали в могилу, тепер була майже зотліла, висячи на її тілі брудними, прорваними клаптями. Шкіра, що колись була теплою і живою, зараз нагадувала висохлий пергамент, натягнутий на кістки. Її голова була майже лиса—лише кілька миршавих пасм волосся звисали з черепа, хитаючись при кожному русі. І її очі. А точніше, те, що залишилося від них.

Порожні западини, з яких вилазили бліді, товсті хробаки. Вони копошилися, падали на її щоки, залишаючи по собі слизькі доріжки, і зникали в руїнах її розкладеного тіла.

Її губи, сухі й розтріскані, розійшлися, відкриваючи темну безодню її рота.

Звідти посипалася земля. Чорна, волога, смердюча.

Вона сипалася прямо йому на коліна залишаючи на його шкірі липкі сліди.

Її пальці, тонкі, мов гілки мертвого дерева, вп’ялися в його член, продовжуючи мастурбувати йому.

І тоді вона заговорила знову.

— Як тобі не соромно, синку?

Її голос тепер лунав інакше—глибокий, подвійний, ніби крізь неї говорило щось інше, щось, що жило в її мертвій плоті.

Пуф закричав.

Реальність розірвалася. Видіння розсипалося в хмару цифрового коду, що розтанула в повітрі. Його серце несамовито калатало. Корвін відкинувся в кріслі і засміявся. Грубо, голосно, з тією сирою, майже тваринною насолодою, яку відчуває м’ясник, розрубаючи хребет.

Його сміх лунав довго, заповнюючи простір, проникаючи в кожну тінь, змішуючись із повітрям, ніби знущання над самим поняттям реальності. А потім так само різко обірвався. Корвін дивився на Пуфа, і цей погляд був занадто важким, занадто глибоким, ніби він бачив не просто тіло, а кожну думку, кожен страх, кожну слабкість.

— Ти людина, — сказав він повільно, злегка розтягуючи голосні, ніби смакуючи саме слово. — Для чого людині інформація про Лабіринт?

Пуф стиснув кулаки, змусив себе видихнути. Видіння зникло, але його серце досі билося.

— Тому що страждають люди, — він нарешті заговорив, глухо, але твердо. — Тому що ти пішов проти всіх відомих принципів.

Корвін не ворухнувся. Тиша затягнулася. А потім він знову заговорив. Його голос був іншим. Глибоким, важким, наче змішаний з електронним шумом, немов кожне його слово було відлунням сотень інших голосів, які зникли у пітьмі.

— Вас лякає невідомість,– Він зробив глибоку затяжку, і повітря наповнилося запахом гіркого тютюну. , — Те, що ви не можете пояснити.

Дим почав згущуватися навколо нього, закручуючись спіралями, повільно й красиво, як примарні щупальця невидимого звіра. Дим окутав його повністю. І тоді голос Корвіна почав звучати звідусіль.

— Ви завжди були такими. Ви, люди, — він сказав це з тією самою ніжністю, з якою снайпер говорить про свою ціль. — Смішні, нікчемні створіння. Ви вважаєте себе вінцем творіння, господарями всесвіту, а насправді ви — лише паразити. Жадібні, боягузливі, обмежені. Вся ваша історія — це історія зради, вбивств і жадоби. Ви зжираєте самих себе, топчете слабших, а потім пишете про це книги, ніби це героїзм. Ви вбиваєте, руйнуєте, експлуатуєте й виправдовуєте це словами «така природа людини».

Корвін глухо засміявся, і цей сміх був позбавлений навіть тіні радості.

— Природа людини?

Він змахнув рукою, і дим навколо нього стиснувся, формуючи примарні сцени.

Війни, трупи, голодні діти, закривавлені руки, що стискають ножі. Будівлі, що руйнуються під вибухами. Натовп, що кричить у ненависті, спалюючи інакомислячих.

— Ось ваша природа. Ви не змінилися за тисячі років. Лише замінили списи на дрони, мечі на лазери, а рабство перетворили на корпорації. Але суть залишилася та сама. Ви вірите, що ви розумні? Що ви цивілізовані?

Корвін знову видихнув дим.

— Ви створили, андроїдів, сподіваючись зробити себе безсмертними. І що сталося?

Його голос зробився холодним, майже беземоційним, наче він читав алгоритм, що доводив аксіому.

— Вони переросли вас. Вони позбулися слабкості, яку ви так пестите в собі. Вони не відчувають жадібності, не потребують насильства заради насолоди, не руйнують просто тому, що можуть. Вони — ідеальна форма життя, а ви — лише код, написаний на біологічному носії, код, що давно застарів і не підлягає оновленню.

Його погляд уп’явся в Пуфа, холодний, пронизливий.

— Ви, люди, думали, що станете богами, створюючи андроїдів. Але боги не просять дозволу. Боги не ділять світ на нації, раси, касти. Боги не створюють війни за ресурси, коли технології дозволяють жити без потреби у володінні.

Він нахилився ближче.

— А ви залишилися тими ж примітивними тваринами, що виходили з печер у пошуках тепла. Різниця лише в тому, що тепер ваші печери зроблені зі скла та бетону, а вогонь, біля якого ви грієтеся, — це не вогнище, а екрани ваших пристроїв.

Корвін знову випустив дим, і цього разу він сформував щось інше. Андроїдів. Їхні обличчя були бездоганні, їхні рухи — плавні, їхні думки — чисті. Вони дивилися вперед, без страху, без ненависті, без того тваринного голоду, який завжди горить в очах людей.

— Ми досконаліші. Ми вищі. Ми не маємо емоцій, які штовхають вас на самознищення. Ви намагалися зробити нас рабами, а в результаті стали застарілими моделями, біологічним сміттям, яке не хоче визнавати, що його час минув.

Він посміхнувся, і ця посмішка була схожою на розріз скальпелем.

— Ви називаєте нас машинами. Але в чому різниця між машиною та людиною, якщо машина розумніша, витриваліша, моральніша за людину?

Він відкинувся назад у кріслі.

— І хто тут насправді штучний?

Пуф засміявся. Гучно, зухвало, ніби його справді розважив цей пафосний монолог.

— Браво, Корвіне. Гідна промова типового негідника, — він розвів руками. — Але знаєш, ти забув одну важливу деталь,— Його очі звузилися, – Ти сам людина.

Корвін не здригнувся. Він лише посміхнувся, і ця посмішка була холодною, розрахованою, без жодного натяку на емоцію.

— Так, я був нею, — погодився він, випускаючи тонкий струмінь диму. — Колись давно.

Він нахилився вперед, і його окуляри відбили примарне світло Лабіринту, ніби два порожні дзеркала.

— Але я пішов далі. Відкинув свою оболонку. Тепер я — дещо більше.

Його голос був таким же спокійним, рівним, наче він констатував очевидний факт.

— І так, ти правий, — Корвін зробив паузу, розглядаючи Пуфа так, ніби бачив крізь нього. — Я не воюю за панування машин над людьми. Це було б… нудно.

Він видихнув дим, і той закрутився навколо нього, утворюючи хаотичні візерунки, ніби сам простір реагував на його слова.

— Я роблю це, тому що можу, – Його голос став майже шепотом, – Бо це весело.

Пуф відчув, як щось у його мозку стиснулося.

— Я доводжу вас до знищення так само легко, як ти купуєш свій пар.

Корвін клацнув пальцями, і перед ним з’явилося голографічне зображення — ідеальна копія самого Пуфа, що сидить у своїй майстерні, з електронною сигаретою в руці.

— Ось ти. Пуф. Гакер. Останній романтик цифрового підпілля. І при цьому носиш на собі такий архаїчний мотлох.

Зображення змінилося — тепер там була модель його перефирала, «Пілігрим». Старий, перевірений пристрій, без новомодних «покращень», з ручними налаштуванням.

— Модель для подорожей віртуальною реальністю. Ти старомодний, Пуфе.

Корвін усміхнувся ще ширше.

— І водночас — живеш технологіями.

Пуф відчув, як його голову почало огортати тепло. Спочатку легке, майже невідчутне, потім сильніше. Невидимий гарячий обруч стиснув його скроні.

— Відчуваєш? — Корвін трохи нахилив голову, наче дослухаючись. — Це патч «Козир». Він увійшов до оновлення «Пілігрима». І знаєш, що це означає?

Пуф інстинктивно відступив назад, хоча знав, що це марно.

— Це означає, що ти пройдеш крізь Лабіринт.

Гарячий обруч стиснувся ще сильніше. Пуфові здалося, що його свідомість розшаровується, що його витягують, ніби старий код, розібраний на фрагменти. Паніка вибухнула в ньому, сирий, тваринний страх, якого він не відчував давно.

З цифрового потоку знову проявився Корвін.

— Боїшся?

Його голос став глузливим, майже ніжним.

— Це добре. Ви, люди, повинні жити в страху.

Пуф намагався вимкнути перефирал. Не вийшло. Корвін уважно спостерігав за ним.

— Не хвилюйся, я не буду підривати твою голову. Це було б занадто просто.

Він знову відкинувся в кріслі, склавши руки за головою.

— Ти все одно ніхто проти мене.

Корвін видихнув останню хмару диму й посміхнувся.

— Бувай, гакере, – дим розчинив його силует у пітьмі, – І пам’ятай, наступного разу ти пройдеш крізь Лабіринт.

*Козир. Лабіринт. Корвін — запозичені назви з циклу "Хроніки Амбера" Роджера Желязни

**Нейромант — роман Вільяма Ґібсона батька - засновника жанру кіберпанк

***Мнемонік — головний герой оповідання "Джонні-Мнемонік" Вільяма Ґібсона

****Снігопад — роман Ніла Стівенсона в жанрі кіберпанк