Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Ранок, був жалюгідним продовженням ночі. Сірий і дощовий, він здавався самим уособленням відчаю. Здавалося, хмари висіли над дахами будинків лише для того, щоб безжально втопити це місто у своїй брудній воді. Дощ бив по склу, мов сотні нервових пальців, намагаючись прорватися всередину й затопити залишки людської гідності.

Каїн прокинувся, відчуваючи знайомий тягар головного болю, що пульсував у скронях. Його тіло здавалося важким, немов уві сні воно перетворилося на металеву оболонку, а душа замкнена в ній. Він розплющив очі, вдихнув затхле повітря кімнати й зрозумів, що готовий прожити ще один нікчемний день.

Ранковий ритуал був незмінним, як і цей біль, що постійно свердлив його мозок. Він увімкнув кавоварку, кинув на стіл зім’яту пачку сигарет і підпалив одну, дивлячись, як синюватий дим змішується з запахом розчинної кави. Укол стимулятора додав необхідний заряд енергії, але це лише на кілька годин заглушило тремор, що постійно відчувався десь глибоко всередині. Фізичні вправи, які він робив, здавалися жалюгідною спробою довести собі, що він ще живий.

Душ змив із нього залишки нічної апатії, але не зміг зняти тягар, що сидів у його голові. Після цього він вдягнув свій звичний одяг: потерту шкірянку, білу футболку, важкі черевики й ремінь із кобурою. Дощ зустрів його на вулиці, але Каїн не звернув уваги. Він сів в авто, холодний запах шкіри сидінь і металу в салоні привів його до тями.

Поліцейський відділок нагадував величезний вулик, наповнений найгіршими створіннями цього міста. Люди й андроїди заповнили простір, кожен із них створював свою порцію шуму. Гакери сиділи за екранами, їхні пальці снували по клавіатурах у пошуках злочинців, ніби павуки, що плетуть павутину. Детективи з похмурими пиками вели нескінченні розмови, ніби їхні слова могли змінити щось у цьому світі. Сутенери й драгдилери сварилися з офіцерами, а шльондри пліткували і курили прямо в залі, ігноруючи знаки заборони.

Каїн, не звертаючи уваги на цей хаос, протискаючись крізь натовп. Його важкі черевики видавали глухі удари, заклепки на шкірянці брязкали, додаючи до какофонії відділку ще один гострий акорд. Його погляд залишався холодним, наче сам дощ, і здавалося, що він єдиний у цьому натовпі, хто знає, що саме він тут робить.

Він увійшов до кабінету слідчого й зупинився. За столом сиділа жінка, чия краса здавалася нереальною, серед усіх цих біомеханічних створінь. Її обличчя було бездоганно симетричним, із тонкими рисами, що нагадували витончену скульптуру. Але те, що спершу здавалося природним, швидко втрачало свою чарівність при уважному огляді: біомеханічні імпланти виділялися холодним металевим блиском. Ліва сторона її обличчя мала тонкі лінії під шкірою, які світилися тьмяним синім, а замість правої руки був витончений протез, що нагадував мистецький витвір.

Вона підняла голову, її очі зустрілися з його. Вона кивнула на крісло перед собою.

– Мисливець? Сідайте.

Каїн мовчки опустився в крісло, дістав цигарку й підпалив її. Дим швидко заповнив простір кімнати, додаючи свій гіркий запах до того, що вже стояв тут. Жінка не зреагувала, продовжуючи перевіряти документи, її пальці рухалися плавно й швидко.

Вона підняла погляд, і її голос, холодний і різкий, але неймовірно сексуальний порушив тишу.

– Почнемо з початку. Розкажіть усе ще раз.

Каїн сидів у кріслі, відкинувшись назад, ноги широко розставлені, одна рука на коліні, інша стискала сигарету, дим повільно підіймався до стелі. Він глянув на слідчу крізь тонку завісу диму й усміхнувся куточками губ.

– Я працюю на агентство «Аїд», – почав він, випустивши ще одну хмару диму. – Ліцензія дійсна ще три роки.

Слідча не зреагувала на його тон. Вона продовжувала дивитися на нього з абсолютним спокоєм.

– Вилупок, котрий, забруднив стіни свого помешкання вмістом черепа, був у розшуку за трьома статтями. Що саме він накоїв? Ну, все як завжди. Торгівля людськими органами, пара смертей серед піддослідних і невеликий підробіток у сфері викрадення дітей. Загалом, типовий відморозок, якими ця частина міста кишить, як сміттям на звалищі.

Він затягнувся сигаретою, підняв її вгору, розглядаючи тліючий кінчик, і додав:

– Але тепер він уже нікому не принесе лиха. Знаєте, що найбільше дивує? Як такі, як він, досі примудряються дихати. Це ж лайно, яке прилипло до підошви черевика суспільства, вже давно мало бути розмазане по асфальту.

Слідча ледь нахилила голову, мовби оцінюючи його слова. Її голос прозвучав м'яко, але з холодними нотками:

– Ви впевнені, що це не перевищення повноважень?

Каїн хрипло засміявся, його сміх звучав, як каркання ворони.

– Повноваження? Ага, звісно. Бо в нас у цьому місті все так чітко регламентовано. Окей, дозвольте, я поясню. Перше його ув'язнення, було за те, що він продав свою доньку в сексуальне рабство, у віці восьми років. Я працюю просто: якщо хтось є на моєму радарі, значить, хтось зверху вирішив, що ця людина більше не повинна псувати повітря. Я лише виконую накази. Іноді – із задоволенням.

Він погасив сигарету у металевій попільничці на її столі, і продовжив:

– Працював, як завжди. Знеструмив будівлю, підготувався. Мій агент злив усі дані, я знав, що він всередині, і знав, чого очікувати. Ну, майже. Я ж не врахував, що його голова вирішить капітулювати швидше, ніж я встигну натиснути на курок.

– Цікава історія, – сказала вона, спокійно переглядаючи його дані на екрані. – Але ви впевнені, що це чіп не вибухнув?

Каїн знизав плечима.

– Чіпи зазвичай у грудях, а тут голова перетворилася на фонтан. Тому ні, не думаю. Може, у нього був хтось інший на хвості. А може, це просто поганий день для цього виродка. Йому пощастило, що я не встиг його пристрелити, але не настільки, щоб вийти з цього живим.

Слідча зробила нотатки й підняла погляд.

– Що ж, дякую за співпрацю, Каїне. Скажіть а цей ваш агент, нічого підозрілого не зауважив, і чи можна його допитати?

Він кинув на неї швидкий, але важкий погляд.

– Мені завжди подобалося ваше слово «співпраця». Це звучить так, ніби я тут за власним бажанням, – він знову посміхнувся, – мій агент надійне джерело але він працює інкогніто, має деякі проблеми з законом.

Вона не відповіла, лише кивнула, піднялася зі свого стільця і підійшла до кавоварки, яка тихо гуділа у кутку кабінету. Каїн, провів її поглядом, оцінюючи фігуру.

Її постать була довершеною, немов вирізьбленою найкращими скульптурами минулого, висока, майже така ж висока, як і він, – вона рухалася з грацією кішки, змушуючи замислитися, чи не було в її хребті якихось додаткових удосконалень. Струнка, підтягнута, з розкішними грудьми й ногами, що здавалися нескінченними в облягаючих шкіряних штанях, які точно коштували більше, ніж місячна зарплатня середньостатистичного працівника.

Його погляд затримався на її правій руці. Метал блищав навіть у приглушеному освітленні кабінету – витвір компанії «Мітсубіші». Не проста заміна кінцівки, а інтегрована біомеханічна рука, вживлена так, що зливалася з тілом. Дорога річ, яка могла б купити комусь життя в цьому місті, але на ній виглядала як частина природного шарму. «Мітсубіші» славилася своїми розробками, а черга на їхні імпланти тягнулася роками – в буквальному сенсі, тому що багато хто з претендентів до закінчення черги вже доживав.

Її темно-синє, майже чорне волосся спадало хвилями на плечі, вільно і природно, підкреслюючи шкіру кольору слонової кістки. Кожен рух був відточеним, без зайвих зусиль, із хижою витонченістю, яка змушувала серце пропустити удар. Вона була жінкою, перед якою хотілося впасти на коліна й дякувати Богу за те, що ти чоловік.

– Кави? – спитала вона через плече, наче між іншим, набираючи темну рідину у дві чашки.

Каїн кивнув, потім, зрозумівши, що вона його не бачить, додав:

– Так, будь ласка.

Він дістав ще одну сигарету і клацнувши запальничкою запалив. Коли вона підійшла ближче, поставивши чашку перед ним, її сорочка злегка розкрилася, і його погляд ковзнув вниз. Каїн із задоволенням відзначив, що слідча не носила бюстгальтера, а глибокий виріз тільки підкреслював природну красу. Він підняв чашку, ховаючи посмішку.

Слідча повернулася на своє місце, її погляд був холодним, уважним, і всепроникним. Вона зробила ковток кави, закинула ногу на ногу, і промовила:

– Чи траплялися у вас схожі випадки останнім часом? Вибухи біомеханічних частин, – вона зробила паузу, перевіряючи його реакцію. – Не обов’язково у злочинців, можливо, серед цивільних?

Каїн задумливо відкинувся на спинку крісла, випускаючи тонку цівку диму в стелю.

– Вибухи? – повторив він, мовби смакуючи слово. – Залежить від того, що ви маєте на увазі. У моїй роботі вибухи – це звичайна справа. Але щоб ось так, акуратно, наче хтось зрізав голову ножем? Ні, не зустрічав.

Він зробив паузу, дивлячись у її очі, і додав, відкинувши саркастичну посмішку:

– Знаєте, у цьому місті люди частіше вибухають із середини, навіть без біомеханіки. Просто не витримують життя. І якщо чесно, я не бачу в цьому нічого дивного.

Слідча нахилилася вперед, її металеві пальці безшумно ковзнули по сенсорному планшету, залишаючи за собою ледве помітний слід на голографічному екрані. Очі, схожі на два крижаних озера, уважно вивчали записаний текст. Її голос, немов лезо скальпеля, розрізав повітря:

– Скажу вам це як майже колезі по ремеслу, хоча ваші методи залишають у мене певні запитання. Ваша вчорашня жертва стала десятою. Подібні випадки трапляються вже третій місяць. Коронер надав звіт, але якщо коротко – у нього вибухнув нещодавно встановлений слуховий імплант. Цілком невинна річ, яка не могла наробити того, що ви бачили. Вибухає все: очі, руки, ноги, внутрішні органи. І не лише у злочинців. Є жертви і серед цивільних. Жодних видимих зв’язків між цими людьми немає, жодних знайомств. Саме тому я питаю: чи траплялося вам бачити щось подібне?

Каїн мовчки слухав. Її слова звучали, як удари молота по ковадлу, але його обличчя залишалося байдужим, наче викарбуване з каменю. Він поставив чашку на стіл, дотягнувся до сигарети і знову затягнувся, випускаючи кільце диму, яке повільно підіймалося до стелі, розпливаючись у повітрі.

– Ні, – відповів він, нарешті, дивлячись їй прямо в очі. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася іронія. – І я кажу це вам, як колега по ремеслу. Були випадки, коли хтось намагався деактивувати чіпи, але те, що ви описали, я не зустрічав. До вчорашнього вечору.

Він зробив паузу, поглядом ковзаючи по її руці. Потім додав, майже зневажливо:

– Цивільних, звісно, шкода, але, може, це просто неякісні імпланти з чорного ринку? – Він вказав на її праву руку. – Не кожному по кишені дозволити собі таку іграшку, як у вас.

Вона на мить завмерла, а потім повільно кивнула, ніби оцінивши його зауваження. Її губи вигнулися у слабкій усмішці, що більше скидалася на демонстрацію сили, ніж на жест привітності.

– Ви помітили? – сказала вона, піднімаючи металеві пальці, ніби для того, щоб краще роздивитися їх на світлі. – Я дорого заплатила за цю руку. І справа не тільки у грошах. Ваші очі, до речі, теж роботи «Мітсубіші». Невже мисливець за головами може дозволити собі таку оптику?

Каїн підняв руки у відповідь, жестом визнаючи її перемогу в словесному двобої.

– Ви мене розкусили, – сказав він із усмішкою, яка здавалася настільки ж щирою, наскільки іронічною.

Слідча відкинулася назад, схрестивши ноги і знову глянувши на планшет. Її голос став трохи м’якшим, але залишився таким же пронизливим.

– Експерти встановили, що ці імпланти були зламані. Цілеспрямовано. А це, – вона зробила паузу, ніби очікуючи, що він сам здогадається, – неможливо. Це нереально. І ось чому я про це запитую.

Каїн вдумливо випустив дим і поглянув на неї крізь хмару тютюнового диму, що звивалася навколо, немов примара.

– Нереально? У цьому місті? Тут саме життя здається зламаним, але ж якось тримається. Якщо хочете, щоб я знайшов щось схоже, просто дайте знати.

Жінка глянула на нього, і повернулася до документів на столі.

– Гаразд, я вдячна за те, що ви виділили час. Успіхів у подальших полюваннях. Ви вільні, – сказала вона сухо, не піднімаючи очей від столу. Її пальці, швидко перегортали папери, ніби Каїна вже не існувало в кімнаті.

Він поставив чашку з залишками кави на край її столу, так, щоб не залишити відбитків, і повільно підвівся. Затягнувшись востаннє, він загасив сигарету в попільничці яка давно вже стала схожою на кладовище недопалків.

– Хорошого дня, – кинув він, його голос був рівним, майже невидимим, як тінь, – і дякую за каву. Якщо випадково щось дізнаюся, я повідомлю.

Він рушив до дверей, але, не обертаючись, зупинився на півкроку. Його голос ледь піднявся над монотонним гудінням електроніки в кабінеті.

– До речі, я не знаю вашого імені.

На цей раз вона підвела погляд. Очі блищали холодним світлом, немовби об’єктиви камер, що фіксують усе і нічого водночас. Вона зробила коротку паузу, але зрештою, відповіла:

– Мадонна Черіті.*

Її голос був настільки відстороненим, що ім’я прозвучало більше як формальність, ніж як спроба зав’язати будь-який зв’язок.

Каїн кивнув, не намагаючись приховати слабку, саркастичну усмішку.

– Влучно, – пробурмотів він під ніс і, так і не озирнувшись, вийшов за двері.

Коридор зустрів його звичною какофонією звуків: вереск електроніки, грубі крики затриманих і стукіт важких черевиків по підлозі. На коротку мить він обернувся назад, до дверей кабінету, які вже зачинилися за ним. Її ім’я все ще крутилося в його голові.

Мадонна Черіті.

Воно здавалося таким же абсурдним, як і саме місто. Жінка з ім’ям, яке означає милосердя, працювала в системі, де кожна душа мала свою ціну, а милосердя коштувало більше, ніж життя.

Засунувши руки в кишені куртки, Каїн попрямував до виходу. Відділок, повний криків і сигаретного диму, залишався позаду, як ще один гріх у місті, яке вже давно втратило надію на спасіння.

*Charity (англійською милосердя)