Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Поки Вік схилившись над Шендером, обережно під’єднувала тимчасовий імплант до кукси руки, Каїн із павукоподібним дроном спустився нижче, у нутрощі печери, яку облаштував собі Корвін.

Підсвітка дрона миготіла на поверхнях різноманітних транспортних засобів, більшість з яких були модифікованими, стояли в акуратних рядах. На стелажах — сотні ящиків, кожен із маркуванням якогось підрозділу. Імпланти, модулі перефиралів, інтерфейси глибинного проникнення, заборонені нервові підсилювачі.

Каїн зупинився, оглядаючи "Фат Бой" від Гарлей Девідсон, коли трекер його екзоскелету ожив хрипким голосом напарниці:

— Каїне, у нас проблема.

Він завмер. Холод пробігся вздовж хребта, сотнями дрібних голок.

— Що сталось? — хоча глибоко всередині він уже знав відповідь.

— Швидко сюди. Нам пора вирушати. Корвін знайшов Пуфа.

Угору він піднімався мовчки. Коли вибрався до головного сектору, де були Шендер і Вік, побачив, як вона стоїть і її очі світяться жорстким синім вогнем, неоновий відблиск на обличчі змішувався з тінями — і там, у її погляді, читалася чиста, оголена ненависть. Повністю автономні андроїди, при бажані власника можуть імітувати емоції, Пуф теж дав своєму творінню таку можливість

— Вік, що там? — спитав Каїн.

— Корвін. Він убив Пуфа.

— Ти впевнена?

— Після його смерті активувався протокол довіри. Вся його пам’ять, всі ключі, все — передано мені.

Каїн стиснув кулак, кістки хруснули. Потім повільно підійшов до капсули. За товстим броньованим склом лежало тіло Корвіна — те, що залишилось.

— Дідько... — прошепотів він.

І раптом, вихопив револьвер і вистрілив. Один раз. Два. Три. Весь барабан. Кулі зрикошетили від скла, залишивши лише вм’ятини й дрібні тріщини.

Вік стояла нерухомо.

— Це ще не кінець, Каїне. Він ще десь там. У Мережі, в тілі Мадонни. Він впевнений що перехитрив нас. Отримавши доступ до даних Пуфа, я здається знаю куди цей покидьок зібрався.

— Тоді поїхали, тепер черга робити наш хід.

Вони залишили Шендера в печері. Вік підключила йому крапельницю, перевірила життєві показники, і вручила медботу останні інструкції.

Мустанг прокинувся, і викинув в небо клуби радіоактивної пилюки. Цього разу за кермом сидів Каїн, пальці стискали кермо, ідеально утримуючи транспорт у вірному напрямку навіть на глибокому піску. Поряд сиділа Вік, під’єднана до супутникового каналу, щось шукала в Мережі, очі — холодні, підсвічені внутрішнім світлом.

— Поділишся планом? — запитав Каїн.

Вона кивнула, не відриваючи погляду від віртуальних шарів.

— Після того як Мадонна вийшла на нього, Корвін зрозумів — вона не сама. Він бачив її спогади, і нас в тому числі.

— То навіщо тоді взагалі йшов до нього? — знизав плечима Каїн.

— Випробування. Удар по слабкому місцю. І водночас — демонстрація. Але головне… — вона подивилась на нього, — …Корвін досі шукає потребує тіло. Якщо він змушений був зламати Мадонну, це означає, що він не завершив код. Він усе ще потребує носія. Зупинка в майстерні — це скоріше демонстрація, ніж потреба. Розвага.

Каїн кивнув.

— А отже?

— А отже, він піде туди, де зможе знайти багато потенційних тіл. Де ніхто не поставить запитань, якщо хтось раптом почне поводитися інакше. “Чорне Дзеркало”.

— «Чорне Дзеркало»? Це те кубло кібер-покидьків, що постійно оновлюють свої цяцьки?— перепитав Каїн.

— Саме так. — Вік сказала це, не змінюючи тону. — Квартал Хрому. Там збираються всі модифіковані покидьки, що хочуть ще більше. У кого замість ідентичності — набір кастомних фільтрів. Купа тіл, готових до зламу. І нікого не хвилює, хто ти насправді. Йому потрібна армія. Багато божевільних, заряджених, підключених тіл. Сотні цифрових маріонеток, які можуть підняти хаос, поки він дописує себе.

— Тобто він піде туди, зламає чим побільше користувачів.

— І зробить те, що завжди роблять примари в машинах. Змішає все в кров і попіл.

Проминувши згарище клану Шпінне, Мустанг обігнув напівзруйновані печери, де тепер були лише пісок і уламки. Вік обернулась до Каїна.

— Каїне, вийди на Аїд.

— Працюю над цим. — чоловік прокрутив зап’ястний інтерфейс і коротко пояснивши ситуацію, попросив: — Заблокуйте вихід в Мережу всім користувачам із сектору "Дзеркала". Повна ізоляція.

— Прийнято. — пролунало у відповідь. — Ініціюю обрив по всіх версіях доступу.

Мустанг пірнув униз, до заглибленої западини між піщаними пагорбами. Попереду — нічний горизонт, де з’являлось сонце, розрізаючи своїми променями горлянку нового дня.

Вдень Квартал Хрому був таким же небезпечним як і вночі. Як свіжа інфекція, підсвітлена зверху біло-брудним світлом, що просочувалося крізь пробиті скляні стелі, скупим сонячним промінням. Його пекло було не вночі, а коли видно всю анатомію — шрами на будівлях, судини вулиць, іржаві легені вентиляцій, що дихали отрутою.

Будівлі зліплені з бетонних уламків, алюмінієвих ребер і старих серверних антен. Як протези, вони нависали над вулицями, ховаючи небо, перетворюючи світ на колектор, що забивався брудом і людьми. Вони закривали небо, ховали його ніби соромились того, що називали верхівкою цивілізації.

Потік мутантів, серферів Мережі і технолюдей тягнувся вулицею, як розріджений дим. Сутенери стояли групами, з вбудованими лічильниками у зіницях — сканували потенційних клієнтів. Серфери Мережі ходили вулицями як у трансі, їхні очі тьмяно блищали, зв’язок із реальністю у них був хіба що на фізичному рівні — аби не врізатись у стіну. Кожен другий — з виведеними кабелями на руках і екранами на повіках.

Біля одного борделю двоє модифікованих хвойд, сварилися з кібер-охоронцем. Той лише мовчки натис клавішу вбудованої панелі — і одна з дівчат раптово здригнулася, як під струмом. Її контракт закінчився — буквально. Поруч із наркопритоном якийсь тип жував щось з металевої миски. Коли вони проїжджали повз, Каїн помітив у нього замість нижньої щелепи керамічну дугу й кілька механічних клапанів, що шипіли, немов дихальні отвори старого двигуна.

— Для поліції тут надто багато роботи, — буркнув він сам до себе, дивлячись як одна з банд прямо посеред вулиці розбирає мотоцикл.

Хромовані капоти зустрічних машин виринали з тіні, як щелепи сталевих псів. Один із мотоциклів зачепив борт Мустанга в стрибку — і Каїн активував захисне поле. Воно спалахнуло короткою блакитною хвилею — як електричний привид.

— Зупини тут, — сказала Вік. Вказуючи на одну з будівель із знаком у формі черепа, — Я швидко. Почекаєш мене біля “Дзеркала”.

Каїн загальмував, фасадом будівлі, що скидалася на карієс мегаполісу. Вік навіть не чекала, доки авто спиниться повністю. Вона ковзнула з салону, у натовп. Андроїд зникла миттєво, розчинилась серед продавців органів, дітей із модулями пам’яті замість очей, і жінок, що підсвічували свої тіла рекламою.

Вік з’явилася через півгодини, без попередження — просто стала частиною кадру, як глюк у старій трансляції, коли ти вже впевнений, що вона зависла назавжди.

Каїн курив біля «Мустанга», дим струменів повільно, тягуче, наче прокляття, випущене зі скроні. Його погляд, уважно вивчав кожну деталь будівлі, що бовваніла попереду. «Чорне Дзеркало»

Химерний силует, що постійно змінювався, відбивався в холодному погляду його кібер очей. Анархія в формі архітектури. Колишній військовий ангар, списаний урядом і роздрукований нановторинною фабрикою прямо на тіло мегаполісу. Його поверхня вкрита голографічними дзеркалами, і зовнішній вигляд був не стабільним. Ось перед тобою Капітолій, за мить Собор Паризької Богоматері який змінюється на Сфінкса. Місце в якому збиралися ті, кому набридло ґвалтувати реальний світ і вони перейшли до віртуального. Маючи в своєму розпорядженні, доступ до Мережі підсилений приватними супутниками, кібергріхи в цьому місці народжувалися швидко. Будівля виглядала як стара рана — величезна, темна, запакована в дешевий неон, що миготів так, ніби от-от здохне.

Додаткова доза стимулятора, нова версія на основі опіоїдів, розбіглася тілом, як вулична банда. Швидко, агресивно, з кожною секундою проникаючи глибше. Каїн чув пісню крові, котру співав револьвер, передчуття сутички, танець зі смертю, збуджували його.

Він побачив як Вік впевнено рухається до дверей. Він прийняв сигнал Аїда, про відключення Дзеркала. Гра почалася.

Вони з Вік увійшли без слів — занурились у нутрощі Чорного Дзеркала, наче в покинутий храм, де богом була залежність, а молитвами — електронні імпульси. Голограми юзерів снували по залу, наче фантоми в кислотному сні. Обличчя розпливалися, мерехтіли, плавали в повітрі. Хтось кричав беззвучно. Інші просто зникали на очах, розчавлені падінням Мережі. Зв’язок слабшав — Аїд вигризав доступ, шматок за шматком. Каїн бачив, як розсипаються в нулі й одиниці тіні силуети, котрі могли стати м’ясом на захист Корвіна.

Він підняв голову, коли попереду закарбувалися чіткі, нецифрові силуети. Два чоловіки. Обидва — з важкими плечима, випнутими грудьми, металевими імплантами, що ледь не проривали шкіру. Архаїчні тату, шрамами, стимулятори у венах. М’язи, як кабелі, обтягнуті людською плоттю. В минулому суперники і закляті вороги з різних банд, тепер пліч о пліч ішли на зустріч. В обох однаковий пустий погляд і синхронні рухи

— Нарешті вся команда в зборі… — двоє заговорили в унісон, повільно зливаючись у монотонний хор. — Вітаю. Ви впоралися. Знайшли мене.

Раптом один з них рвонув вперед. Другий — слідом. Координація була бездоганною, мов анімація: бійці діяли синхронно.

Каїн вистрелив. Куля вдарила в лоб одного з них — іскри, світловий імпульс. Але той лише захитався. Щит. Енергетичний бар’єр коротко мигнув, прийнявши удар.

Значить, буде по-старому. Кулаками.

Він стиснув пальці. Екзоскелет зі скреготом ожив. Імпульс пробіг по хребту, наповнюючи м’язи ритмічним гулом гідравліки. Перший удар він встиг прийняти передпліччям. Метал глухо клацнув. Проти сили — інша сила.

Каїн відповів ударом у живіт. Відчув, як щось зламалося — можливо, ребра, можливо — стабілізатор. Один з нападників відскочив. Другий замахнувся ногою в голову. Вік крикнула, Каїн пригнувся і вдарив під коліно. Механіка скрипнула, і блідим уламком, кістка прорвала шкіру

Інший напав ззаду, зчепився з Каїном, затискаючи горло. Краплі дощу, що просочились з розбитого купола, падали прямо на них, змішуючись з потом і кров’ю.

— І це все? — знову два голоси, з’єднані в один.

Каїн сплюнув кров і пробив ліктем щелепу нападника. Відчув, як рветься шкіра і з-під неї ллється не кров, а густа, темна рідина з дрібними уламками наносхем. Вільною рукою він вирвав з кобури ніж, удар точно — у шию. Не в артерію, в вузол керування. Імплант вимкнувся, тіло здригнулося і впало.

Другий ігноруючи зламану ногу наближався, Каїн підняв револьвер і вистрелив впритул. Цього разу щит не спрацював. Можливо, енергії не залишилось. Куля увійшла через перенісся, вийшла з потилиці, і розкидала мозок на підлозі.

Каїн встав. Дихав важко, тіло гуділо як двигун на межі перегріву.

—  Я йду до тебе.

Слова прозвучали не як обіцянка — як вирок. Каїн перезарядив револьвер, клацання луною прокотилось під стелею Чорного Дзеркала. Ніж, щойно витягнутий з мертвої шиї мав розпечене лезо.

Повітря тремтіло, насичене запахом гару, пластику й поту. Піднялися два дрони маленькі, немов комахи. За ними ще два, що розлетілися різними напрямками. Їхні очі — холодні, об’єктивні — виводили дані на вбудований дисплей Вік. Контури, сигнатури, рухи, пульсації тепла — все розкладалось на координати та рішення.

— Вперед, — сказала Вік.

Вони рушили через лабіринт примарних платформ і скляних коридорів, де зникала межа між будівлею й ілюзією.

Перший нападник вийшов з-за колони — невидимий в маскувальному плащі, але недостатньо спритний. Постріл Вік розірвав йому плече, і поки він падав, другий заряд пробив грудну клітку. Густий запах озону й горілого м’яса повиснув у повітрі.

Двоє інших вийшли з флангу — керуючи портативними турелями. Щит Вік спалахнув червоним, зламався, розсипався на фрагменти, як кольорове скло. Вона не здригнулась. Три постріли — і їхні тіла розтанули в калюжах біо-гідравліки.

Раптом один із дронів передав сигнал. Зображення на екрані показало силует — жіночий, силует знайомий до болю. Мадонна.

Каїн і Вік зустрілись поглядом.

— Її потрібно обеззброїти. Пуф не дарма писав цей код, — мовила Вік, стискаючи зуби. — Він залишив нам ключ.

—  Розділяємось, — відповів Каїн.

Вона кивнула. Погляд — твердий, спокійний. Обидва знали: що з цієї сутички один з них може не повернутись. Але вибору не було.

Мадонна стояла посеред зали, ніби висічена з темного скла. Її силует мерехтів спалахами неону, відблиски яких стікали по вологих стінах, ніби кров по лезу. Усмішка на обличчі була спокійною — занадто людською, щоб бути справжньою. Каїну на мить здалося, що бачить її — справжню, живу, колишню. Але щось у тіні погляду, у зміні ритму дихання, видало інше.

Корвін заговорив її голосом, як паразит, що навчився брехати мімікою.

— Каїне, рада тебе бачити. Ось значить який ти, — промовила вона, і в її тембрі вже відлунював штучний бас Корвіна.

Каїн закурив. Дощ стікав по спині, краплі збігали по металевих запчастинах, просочуючи одяг, ніби саме небо спостерігало за ними й плакало.

— Я не хочу завдавати тобі болю, Корвіне. Покинь тіло. І, можливо, я дозволю тобі піти.

Корвін посміхнувся її вустами.

—  Дозволиш? О, яке милосердя! — хрипкий, з насмішкою голос — Краще приєднуйся, разом ми станемо одним цілим. По-справжньому єдиним.

Каїн не стримався, пирхнув, затягнувся ще раз.

— Єдиним? Під керівництвом хворого виродка? — його голос був тихим, — Ти ж хотів стати частиною Мережі, стати вищим за людину. А тепер — знову у плоті? Навіщо тобі тіла?

Мадонна зробила крок вперед — її очі стали мертво-чорними. І в ту ж мить вона різко обернулась і вистрілила туди, де за декораціями ховалась Вік. Лазерний промінь прошив повітря зі свистом. Вибух здійнявся хмарою уламків. Пластик. Метал. Частини механізмів. Обгоріла шкіра. Крик. Потім — тиша. Все сталось за долю секунди.

Каїн завмер, його рука вже стискала руків’я револьвера, але Мадонна знову навела зброю на нього.

— Приєднуйся, поки ще можеш. У Мережі немає болю. Є лише...

Спалах.

Вибух енергії прошив тіло Мадонни ззаду. Вона вигнулась дугою, наче маріонетка під розрядом струму.

—  Вік? — прошепотів Каїн.

— Андроїд, на який я скопіювала свою свідомість. Іграшка. Приманка.

Вони підійшли до тіла.

— Гарний хід, — прохрипіла вона. — Але що ви зробите з цим?

Тіло Мадонни почало світитися. Імплант від «Мітсубіші» — як мікробомба. Тканина на грудях зайнялася. Полум’я повільно облизувало шкіру. Запах паленого м’яса пробивався крізь мокрий одяг, проникав у горло, змушував шлунок скорочуватись.

— Знаєш, Каїне, вона все відчуває. Кожну секунду. Але вона сильна. Вона ще витримає. — посмішка Корвіна була гріховною.

Каїн заплющив очі. Свідомість билась в скронях, у венах, у зубах.

— Мережу перекрито, Корвіне. Якщо вона помре — ти загинеш. Це ж не входить до твоїх планів? — сказав Каїн, майже пошепки.

— Саме тому я пропоную обмін. Ти — замість неї.

— Навіть не думай!,— закричала Вік.

Каїн поглянув на неї. Її очі були сяяли не страхом — лише люттю. І в цьому погляді він побачив, що вона б могла знищити весь світ, аби врятувати його.

Він повільно опустився на коліна. Простягнув руку. З’єднання.

Корвін увійшов, як ураган. Стиснуло скроні, хребет завібрував... а потім — тиша.

Каїн підвів голову. Але в ньому вже не було Каїна.

Вік, не гаючи ані миті, кинулась до Мадонни. Зламала кріплення, вирвала імплант з м’ясом і кров’ю.

Каїн — ні, не Каїн — дивився на неї.

— А ти сильний, мисливцю. Твоїми руками буде приємніше вбивати.

Каїн — чи той, ким він став—зробив крок уперед. М’язи екзоскелету напружились, серводвигуни під одягом з глухим металевим стогоном підлаштовувались під нову ходу. Але раптом він зупинився. Немов врізався в невидиму стіну.

— Що за чортівня? — просичав крізь зуби, і одразу сам собі відповів — але вже знайомим тембром:

— Лорґус… Винахід мого приятеля, котрого ти убив. Як тобі твоя нова в’язниця, Корвіне? Краще б ти залишався у своїй банці. Там, у темряві.

М’язи Каїна сіпнулись, шия вигнулась, очі — два каламутних вогники — блиснули внутрішнім конфліктом. І тоді він заговорив знову, глухо і хрипко, як хворий, що сам собі читає вирок:

— Впіймати — впіймав, молодець. Але далі що? Ти сам сказав — Мережа вимкнена. Добровільно я з тіла не вийду. Що далі? Перепишеш мене на тостер?

На мить повисла тиша. Десь далеко за вікнами клубу лютувала злива. Каїн підняв голову. Це був вже справжній Каїн — глибокий, спокійний голос, наче хвиля, що відступає перед штормом.

— Навіщо переселяти? — прошепотів він. — У мене є кращий варіант.

Він повільно, наче крізь сон, підняв руку з револьвером. Хромоване дуло тремтіло від дощу, що дрібно стікав по металу. Каїн приставив його до скроні.

—  Готуйся, виродку. Це буде твоя остання подорож.

— НІ! — голос Корвіна став істеричним. — Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ СИЛУ! ВСЕ — ЩО ЗАХОЧЕШ! ВЛАДУ, БЕЗСМЕРТЯ, ВСЮ МЕРЕЖУ!

Каїн не слухав. Його обличчя було спокійне.

— Я вже мав усе, що мені потрібно. А ти — лише паразит.

Він зробив вдих. Усередині — буря. Воїн і паразит, мисливець і тінь, бились у мозку, що пульсував, як перетягнута артерія. Але палець Каїна був твердим. Незламним. Рука не здригнулась.

Постріл.

Постріл пролунав, мов грім. Куля увійшла в скроню — й вийшла з іншого боку, лишивши після себе дим, кров і тишу. Каїн завалився навколішки, обличчям вниз.

Дощ обмивав його тіло, змиваючи кривавий попіл останньої битви.

—

Ти зробив це, чуєш? Ти зупинив його. — прошепотіла вона, притискаючи його голову до себе.