Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Корвін смакував її свідомість, як вино.

Мадонна чинила опір — шалено, на рівні думок, але він лише посміхався, розтікаючись по її нейронах, мов токсин. Її гнів лише збуджував його, бо в цій боротьбі не було шансів. Кожен нерв, кожен спогад, кожна слабкість були вже його.

— Красиве тіло, міцний розум… шкода, що не твій більше, — подумки шепотів він, поглиблюючи злиття.

Після повного підключення до Лабіринту, він спустився під землю, до рівня «Склеп», місця, де зберігалися коробки з імплантами, запасні деки, капсули та техніка котрою приїздили кур’єри. Серед цього електронного кладовища, в пануючому хаосі приладів — Корвін почувався як вдома. Його вибір зупинився на «Тріумф Шторм», цей байк ідеально пасував для повернення з світу мертвих.

Ніч проковтнула його, коли він покинув підземелля і вирвався в пустелю. Пісок злітав у небо позаду, наче фантоми тих, кого він стер зі світу.

Мадонна все ще боролася — замкнута в клітці свідомості, яку він збудував для неї. Кричала, билась, проклинала. Але її крики були, як музика. Фонова симфонія до останньої трансформації.

Він вже майже завершив протокол перенесення. Коди і фрагменти особистості вже адаптувалися. Якщо все піде за планом, у Край-Сіті він отримає доступ до головного вузла — вузла, через який розгорнеться повна цифрова міграція.

Свідомість — у Мережу.

Тіло — лише інструмент.

Безсмертя — як факт.

Він не боявся переслідувачів. Він бачив їх усіх у її пам’яті. Каїн. Вік. Пуф. Вони йшли по його сліду, мов пси. Але це тільки розважало його. Він ще дозволить їм дотягнутись до себе. Торкнутись. Можливо — навіть дати шанс.

Бо мисливець, який не грається з жертвою, не знає справжнього смаку перемоги.

«Тріумф» вгризався в простір на повній швидкості. Місяць здіймався над обрієм, мов кат, що спостерігає за стратою.

Корвін мчав до Край-Сіті. І місто — навіть у своїх найгірших снах — не було готове зустріти такого гостя.

Підземні тунелі що вели від гір до кордону міста, колись слугували короткою дорогою для владної верхівки минулого, до того як ця земля перетворилася в те, що нині відоме як пустеля Скорботи. Тепер вони були схожі на нутрощі мертвого бога — гнилі, залиті сирістю, зруйновані, але ще живі… живі у своєму забутті. Корвін проминав спустошені камерні шлюзи, зруйновані пункти перевірки, пролітав повз замуровані аварійні виходи, за якими, ховалися примари минулих поколінь. Мотоцикл ревів у кам’яному череві землі, відлуння виривалося попереду, наче мисливський пес, який жене здобич.

Коли він вирвався на поверхню, місто зустріло його задушливою тишею та неоновим сяйвом.

Він був у Зоні-9.

Район, про який не говорили навіть ті, хто виріс у низах Край-Сіті. Район, який поліція патрулювала лише дронами — і які часто не повертались.

Будівлі навколо виглядали як скелети — облуплені, пошматовані вибухами, їхні нутрощі стирчали дротами та арматурою.

Кібер-руїни, заселені фантомами минулого: наноботами, старими зчитувачами ДНК, які ще шепотіли вітру про біометрію своїх господарів.

Вікна тут не світилися — їх забили листами з металу чи заклали сміттям. Стіни вкривали графіті мертвих банд — знаки, які ніхто не мав права стирати.

Повітря було густе, як прострочений сироп — змішаний запах гару, крові, кібер-масел і синтетичних наркотиків. Корвін вдихав крізь фільтри — і впізнавав: пси-токсини, феромони гніву, збочення та насилля .

Це місто хворе. А ця його частина — ракова пухлина. Ідеальне місце, щоб зникнути. Ідеальне — щоб вбивати.

Мотоцикл зупинився біля старої автоматизованої фабрики.

З обваленої брами звисали ланцюги, мов кишки роздертого звіра, місце де життя не мало вартості, а смерть — не викликала здивування.

Корвін вимкнув двигун, спішився, ковзнув тінню вглиб території. Його силует поглинула темрява, лише блиснув візор шолома.

Сканери просвічували руїни — шукаючи ретранслятори, старі аварійні лінії зв’язку. З глибин свідомості слідчої, він дістав інформацію про Пуфа. Корвін вже зустрічався з ним, і минулого разу відпустив живим, що ж, час його милості закінчився.

— Цього разу я прийду до тебе не як тінь. Цього разу — я стану бурею, — прошепотів Корвін.

Він розблокував і скинув броню, захисні пластини, від’єднав порт біозв’язку, ковзнув поглядом по панелі внутрішнього стану — серце б’ється, мозкова активність стабільна, рівень агресії підвищений. Ідеально. Під нею залишалося тіло Мадонни — з бойовими імплантами, біопідсилювачами, розширеними сенсорними полями, ідеальний носій, машина для полювання.

Здалеку вулицю перетнув хтось схожий на дитину — оголена спина, механічна нога, очі без білків.

Але Корвін не звернув уваги, тут давно не було нормальних людей. Лише тіні.

Він залишив «Валькірію» — бойову броню, що досі ледь чутно гула в процесі охолодження — посеред покинутого складу, схованого за обваленим торговим центром, де колись продавали мрії в коробках. Тут давно вже нічого не продавали, лише смерть забирала тих, хто зайшов надто глибоко.

Мотоцикл — «Тріумф Шторм», поліпшений нанотехом — тихо завівся, наче ситий кіт. Корвін сів на нього, втиснувся в сидіння, і дозволив машині з’єднатися з його нейронними імплантами.

Пам’ять Мадонни прокинулась: вуличні маршрути, точки доступу до Мережі. І — координати Пуфа.

Пальці на кермі стислись — не так від нетерпіння, як від задоволення.

Місто тремтіло навколо.

Вулиці Зони-9 мінялися перед очима — стрит-арт, вицвілі щити реклами, покинуті будівлі, залишалися позаду. В полі зору з’являлися неонові вивіски. Випадкові перехожі, з хворими тілами і брудними намірами, завбачливо оминали байк. Один із них — з металевим хребтом на зовні — спробував напасти, та Корвін зупинився і просто подивився на нього. Достатньо було одного погляду, щоб той передумав.

Обличчя жінки — сильне, вродливе, з вузькими очима, в яких завжди жеврів вогонь — зараз викривилось. М’язи на щоках напружились у неприємному, чужому русі.

Посмішка. Хижа. Порожня. Холодна.

— Симпатичне личко. Шкода, якщо постраждає. Але перш — ми ще пограємо, — промовив він уголос. Голос Мадонни, спотворений ненавистю вібрував у тиші.

Він вирулив із темного провулку, залишаючи за собою сліди гуми. Попереду — район Старого Порта, де живе Пуф.

Корвін не поспішав, у нього попереду вся ніч.

Пуф прокинувся так різко, ніби його висмикнули з петлі. Сон ще не відпустив повністю — важке тіло, затерплі пальці, тремтячі повіки. Але писк трекера — пронизливий, тонкий, як скальпель, що розрізає реальність — одразу ввімкнув усі тривожні інстинкти.

Він підняв голову з імпровізованої подушки — старого рюкзака — й ковзнув поглядом по монітору.

Сигнал.

ID: 111-MDN.

Статус: активна.

Броня: відсутня.

Біометрія: збігається на 94%.

— Дев’яносто чотири? — хрипло прошепотів він, — Що за...

Мадонна слідча відділку поліції, її дані завжди шифрувались потрійним рівнем захисту. Ніхто не міг підробити її трекер. Пуф помітив цифровий шум — ніби чийсь код копіював оригінал, недбало, поспіхом, не злагодивши артефакти. Рядки даних миготіли, стрибали по частотах.

Він увійшов у Мережу, віртуальні маркери даних пропливали повз — інші користувачі, потоки реклами, імпульси дронів, навіть залишки поліційних патернів безпеки. Але щось було не так. Всередині коду Мадонни щось... ворушилось. Немов у порожнині черепа хтось інший моргнув.

— Ні, ні, ні... — зашепотів він, і натиснув на останній рівень — перевірка протоколів безпеки.

Спливли строки коду — темні, мов запечена кров. І там, посеред них, мов клинок, що пронизив серце, блимала мітка:

Протокол “Козир” — оновлення завершено.

Стан: активний

Місце: локалізовано — Зона "Старого Порту» , координати <приблизно 400 м від поточної позиції>.

З’єднання: стабільне.

— Сука... — сказав Пуф вголос. Голос зрадив, видав страх.

Він зірвав із себе дроти, які тягнулися до мозкового інтерфейсу перефирала, й кинувся до панелі захисту. Руки метушились по клавіатурі — підняти щити, відключити зовнішнє сканування, активувати автономні турелі.

Пальці тремтіли. Система не встигала. Корвін ішов по нього.

Камери над входами почали вібрувати — теплові сигнатури.

Збільшення зображення розкрило більше деталей:

Двоє чоловіків — високі, в обох імпланти замість очей, та сталеві руки, в жінки ж підсиленні характеристики руху та хребта. Всі рухались синхронно. Не дійшовши до входу, жінка відокремилась і попрямувала до чорного ходу, стіна, паркан — її ніщо не зупинило. Носії зламаних імплантів, заражені Лабіринтом. Їхні тіла були інструментами, їхні думки — відлунням команд Корвіна.

— Чорт,— прошипів Пуф і відкрив сховище зброї, приховане в стіні, та дістав дробовик М26. Підізвав до себе медбота, і виставивши максимальну дозу вколов стимулятор.

Медбот загудів, жовте око мигнуло червоним. Голка повільно увійшла у вену на шиї, вливаючи в тіло суміш стимуляторів, підсилювачів рефлексів і наношторму. Пуф стиснув кулаки, в очах потемніло, на лобі виступив піт. Серце застукало з шаленою швидкістю. Кров у венах — мов ртуть.

— Попередження: летальна доза.

— Ніби я сам не знаю!

Він перемкнувся на камери чорного ходу. Пуф стиснув щелепи. Камера чорного ходу — зернисте зображення, засвічене мерехтінням інфрачервоного. В кадрі з’явилася жінка, одягнена в спортивний топ і шорти, певне займалася в спортзалі до того як Корвін активував Лабіринт. Очі — розширені, занадто широко відкриті. Не кліпали. Не реагували.

Жінка підійшла до стіни і з спокійною байдужістю зірвала важку металеву панель електрощита, як хтось зриває плівку з нової упаковки. Захисне поле миттєво спрацювало — навколо посипалися іскри, пішов дим, оголені дроти зірвали з її долоні шкіру. Рука її сіпнулася, але вона не відступила. Навпаки — подалася далі, глибше в нутрощі, мов відчуваючи насолоду від болю. На обличчі з’явилась посмішка — крива, чужа, занадто широка. Вона підняла голову і прямо в об'єктив поглянула.

— Корвін, — прошепотів Пуф.

Із клацанням вимикався один за одним рубильник — головне світло згасло, потім — зовнішнє сканування, вентиляція, сигнали тривоги. Камера розгойдувалась від імпульсів — електромережа давала збої, іскри пробігали стелею, десь завив конденсатор. В якийсь момент струм вдарив її просто в груди — жінку вигнуло назад, як натягнутий лук. Вона сіпалась, судоми перекочувались по тілу, волосся запалало, шкіра на руках обвуглилась до кісток. Але вона не зупинялась — її очі горіли.

Коли вона дісталась до головного рубильника, система ще раз спробувала її зупинити. Тіло її вже горіло, ще мить — і все занурилось у морок.

ПУМ!

Темрява.

І тоді пролунав звук. Не один — серія ударів. Хтось гатив у двері.

Глухо. Методично. Важко.

Пуф стояв у темряві, дихання його перехопило, лише ледве чутно гули резервні батареї. Пальці намацали руків’я зброї. Десь у темряві, на одному з нижніх рівнів, клацнули замки — щось прослизнуло в технічний коридор.

На екрані перед тим, як згасла камера, встиг залишитись останній кадр: напівобгоріле обличчя з посмішкою. І очі, які більше не належали людині.

Трекер Мадонни досі блимав на одному місці — мов маяк, що сигналізує про шторм. Пуф знову перевірив з’єднання, переконався: імпланти активні, але не передають жодного осмисленого сигналу. Це була оболонка. Лише тіло. Значить, Корвін не поспішав розкривати всі карти. Спершу — його зламані маріонетки.

Десь унизу, з бетонного тунелю, почувся звук. Потім — короткий скрип підошви по металу. Ледь вловимий. Немов хтось навмисно рухався повільно, без поспіху, з холодною впевненістю, як хижак, що не сумнівається у результаті.

Пуф опустився навпочіпки, ковзнув до відкидної панелі, зірвав із стіни старі окуляри нічного бачення — ще з часів до Падіння, подряпані, але досі робочі. Натиснув перемикач — обличчя залило тьмяне червоне світло. Зір обрізався до вузького конуса, та крізь нього він побачив — у проході стояв силует.

Високий, шкіра, вкрита тонкими прожилками дротів, деякі з яких вже запеклись у шрамах. Чоловік увійшов без поспіху, як привид. Крок. Інший. Іще.

Пуф не гаяв ні секунди — підняв свій М26 з бронебійними патронами, налаштований на постріл по тепловій сигнатурі.

БаБах! — відлуння пострілу зірвалося луною по коридору.

Голова чоловіка зникла одну секунду — червона хмара крові й кісток розлетілася в сторони, шматки мозку заляпали стіни. Тіло ще зробило два кроки — автоматично, нервовим імпульсом, — і завалилось, важко гримнувши на підлогу.

Пуф затамував подих. Прислухався. Жодного крику. Ні команди. Ні сигналу про втрату.

Лише темрява.

«Це не кінець,» — прошепотів сам до себе.

Дах був встелений шаром пилу. Колись тут працювали вентиляційні системи, але давно вже перетворились на іржаві роти, що дихали порожнечею. Один із таких люків повільно зсунувся, і звідти винирнув другий чоловік . Його рухи були тихі, але впевнені — колись він був простим злочинцем до того як втратив себе під впливом Корвіна.

Він ковзнув крізь металеву раму і, спритно уникаючи пасток, спустився по внутрішній трубі вентиляції. Ледь чутне тертя шкіри по сталі — і він уже в темному коридорі, де слабке червоне світло аварійних ламп здригалося як нерівний пульс.

Пуф повернув голову на звук позаду — запізно.

Чоловік кинувся на нього, мов тінь, і кулак врізався гакерові в живіт з такою силою, що той перелетів через стіл і вдарився об серверний блок. Стало важко дихати. Ще до того як він зміг звестися, другий удар розсік йому брову. Кров потекла заливаючи скельця окулярів. Нападник насів, стиснувши горло Пуфа обома руками, з піною на губах і безглуздою покірністю на ообличчі.

— Цього разу, я тебе прикінчу,— хрипів він.

Пуф судомно хапаючи повітря дістав з-за поясу ніж, і увігнав в бік нападника. Той закричав від болю і послабив хватку. Цього було достатньо щоб Пуф дотягнувся до дробовика, він притиснув ствол до грудей чоловіка і вистрілив. Постріл гримнув так, що навіть бетонні стіни здригнулися, той завмер, здивування майнуло в очах. Потім ще один постріл. І ще. Тіло відкинуло назад, заливаючи підлогу кров’ю. Стиснуті щелепи, вирячені очі, німі останні слова, які ніхто вже не почує.

Пуф закашлявся, і повільно підвівся. Світ хитався. Біль в грудях пульсував з кожним серцебиттям. Але він був живий. Поки що.

Він скоріше відчув, ніж зрозумів — що щось не так. Біль вибухнув у животі, немов у нього вдарили важким молотом. Пуф зігнувся, дробовик випав з рук, і ударом ноги, полетів у тінь. Ще один удар — цього разу в груди. Повітря вийшло з легень з шипінням, наче система охолодження, що дала збій. Ще. І ще. Удар кулаком у щелепу — тріск кістки, потім в пах. Тіло не встигало навіть реагувати — воно просто розсипалося під вагою знищення.

Пуф впав, і спробував закрити голову руками — але дарма. Удар ногою в ребра. Потім ще один, в потилицю. Світ потонув в хвилях болю. Його кинули на протилежний бік майстерні — мов ляльку. Він приземлився на свої старі деки, почулося хрускіт — не техніки, а кісток. В роті зібралась тепла кров, тягуча і гірка, як розплата. Він сплюнув, разом із кількома зубами. Коли підвів голову, пелена крові і болю трохи прояснилась, і він побачив її.

Мадонна Черіті. Втілення сили, витримки, розуму — але тепер це була лише оболонка. І всередині неї — той самий жах, який створив Лабіринт.

Очі, що раніше бачили правду, тепер блищали безумством. Усмішка на її обличчі не належала їй. Це була усмішка хижака, який не полює — а смакує процес полювання.

— Ну привіт ще раз, — заговорила вона, і її голос... Пуф почув подвійний тембр: поверх знайомого, твердого голосу Мадонни пробивався низький, металевий, спотворений — голос Корвіна.

— Чесно, — продовжила вона, повільно наближаючись, — я не міг подумати, що хтось здогадається. Що ти — вийдеш на мене. Молодець. Шкода тільки, що цим ти підписав собі смертний вирок.

Пуф намагався дотягнутись до ножа. Але вона вже була біля нього. Одним рухом схопила його за горло і підняла, ніби він був простою ганчіркою. Її імпланти спрацювали з моторошною точністю, стискаючи, не вбиваючи одразу — насолоджуючись.

— Ти розумієш, — прошепотіла вона, притягнувши його обличчя до свого, — що ми вже в Мережі. І що кожен біт твого жалюгідного існування зараз пишеться мною… для мене.

Вона кинула його, і Пуф знову злетів у повітря — цього разу пробивши спиною стелаж з мікросхемами. Світ погас. Генератор десь ззаду загув слабко, намагаючись запустити аварійне живлення. Він бачив, як її силует повільно наближається крізь полум’я електричних іскор.

— Я певне залишу собі це тіло, — сказала вона майже мрійливо, поправляючи пасмо синього волосся, — воно мені... подобається.

Пуф хрипко засміявся, але сміх вийшов з нього разом із кров’ю. Його рот наповнився теплою, солонуватою рідиною, кожне дихання — ковток болю. Очі туманились, але пальці, тремтячи, знайшли потрібну комбінацію на браслеті-терміналі. Він відправив короткий, зашифрований сигнал. Просто ім’я. Вік.

Він знав, що буде далі, Але він не боявся.

Мадонна — ні, Корвін — підійшла ближче. Рухалася легко, майже граційно, як мисливиця, що смакує останній момент перед укусом. Вона схилилась, кібернетичні пальці ковзнули по його щелепі, змусили його підняти погляд.

— А тепер... пора помирати, мій любий друже, — її голос був майже лагідним. — Шкода, що ми по різні сторони барикад. Можливо, в іншому житті...

Вона схопила його за горло правою рукою, і підняла, стискаючи все сильніше. Нахилила голову, немов вперше бачила його і одним різким рухом увігнала ліву руку, гордість компанії «Мітсубіші» в його грудну клітину, Пуф відчув холод сталевих пальців котрі стискають його серце, пестять його, і виривають з грудей. Біль був чистим, пронизливим, але десь на дні свідомості вже народжувався спокій.

— Ой, — промовила вона здивовано, розглядаючи пульсуючий орган у своїй руці, — яке крихітне.

Вона відпустила горло Пуфа, і той купою м’яса впав до її ніг. Піднесла серце до губ, і жадібно впилася в нього зубами, шматуючи і пожираючи його.

Тиша запала в кімнаті, тільки глухо гудів резервний генератор, що нарешті запустився. Головні системи ожили — з тріском і клацанням. Мадонна — її тіло, підійшла до деки. Сіла навпроти, провела пальцем по клавіатурі.

Ввела свій протокол.

На моніторі з’явилося:

АКТИВАЦІЯ: / ЗНИЩЕННЯ ЛОКАЛЬНОЇ БАЗИ

ПІДТВЕРДЖЕННЯ: [+]

Світло моргнуло, загуло. Мікросхеми почали плавитись. Диски зашипіли, система самознищення повільно спопеляла ядро. Один за одним гасли монітори.

Мадонна озирнулася на стіни з яких почав народжуватися вогонь, облизала кров з пальців.

— Смачний був, — промовила вона до вогню.

Повернувшись, вона неквапом пішла до виходу. Всередині неї, Корвін усміхнувся, це лише початок вистави.