Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Сонце піднімалося над випаленою землею, наче розплавлений череп, що завис над горизонтом. Його світло не приносило тепла — воно випалювало все живе, як мурах під лінзою садиста. «Порше» стрибав по дюнах, його турбіни ревли, розриваючи мертву тишу пустелі. «Гелендваген» сунув позаду, мов труна, що везе своїх пасажирів на зустріч із невідомістю.

Мадонна глянула через затемнене скло. Земля тут була мертва. Радіація змінила все, що колись належало природі. Чорний пісок здригався, немов під ним дихали поховані внизу істоти. Дерева? Від них лишилися тільки скручені, скелетні відростки, схожі на руки потопельників, що тяглися з піщаних хвиль.

Раптом щось рушило збоку — тіла, що звивалися, наче черви в гнилому м’ясі.

— Справа! — її голос був різкий.

Шендер лише пирхнув у рацію.

— Бачу. Знайомся, це Гієни

З піску з’явилися напівмеханічні мутанти. Колись це були люди, а тепер — щось між іржавими каркасами та розкладеними тілами. Вони носили маски зі старих шоломів, з яких стирчали шматки чужих черепів. Колеса їхніх байків відбивалися у дзеркальних очах, немов у скляних мух.

— Чому тебе так цікавлять ті печери? — голос Шендера потріскував у рації. — Що там? Судячи з тих андроїдів, котрих ти перетворила на металобрухт, там щось дійсно варте уваги.

Мадонна продовжувала стежити за мутантами:

— Якщо коротко, один гівнюк ламає коди імплантів і робить людей рабами своїх божевільних планів.

— Ого. Хто б це не був, він точно з системою на «ти».

Один із Гієн висунув довгу, обвислу руку, на якій замість пальців стирчали голки, схожі на шприци.

— Ти давно в Скорботі? — спитала вона перезаряджаючи зброю.

— П’ятнадцять років. Там, за стіною, я був інженером для однієї з військових програм, проте мій конкурент мене добряче підставив у змаганні за крісло головного. Тому я опинився тут.

— Співчуваю.

— Не варто, за цей час я вже звик. Хоча спершу було дивно, коли тіло змінювалося під дією цього місця. Добре, що зберіг свій розум.

Перший постріл відправив одного з нападників у піщану безодню, залишивши після нього тільки закривавлений мотоцикл. Решта навіть не спробували тікати. Вони завили — дійсно як голодні гієни, що знають, що смерті не уникнути. Влучні постали швидко перетворили їх на фарш, змішаний з уламками металу. Радіаційний вітер поніс їхні останки, розсипаючи, попіл тих, хто давно мав зникнути з лиця цієї клятої землі.

— Скажи, ти бачив щось дивне за останні роки? — запитала вона, не зводячи очей з дороги.

— Пані, це Скорбота, тут дивне абсолютно все. Клани мутантів воюють за територію. Якщо ти їхала від воріт, повинна була минути землю павуків, Шпінне, — Мерзенні виродки, — додав він після паузи. — Минулого року вони напали на поселення людей. Ну, тих, хто ще не сильно піддався впливу мутацій. Влаштували ніч довгих ножів, так сказати. Земля ще декілька днів була чорною від крові.

— Клан Шпінне тепер історія.

Тиша. Лише статичний шум у рації, а потім легке покашлювання.

— Дякую.

Вона не відповіла, лише втиснула газ, ведучи джип далі крізь випалений пейзаж, що вже забув що таке життя.

Сонце висіло над горизонтом, наче випалене око мертвої богині, що стежило за всім без жодного проблиску жалю.

Коли вони дісталися печер, від нещодавньої битви майже не залишилося слідів. Тільки розплавлений метал і розкидані фрагменти андроїдів нагадували про те, що тут відбувалося нещодавно.

Мадонна перевірила зброю та вийшла з джипа.

— Дякую за машину і за допомогу.

Шендер, покинув салон «Порше» і підняв снайперську гвинтівку.

— Я ще побуду тут, прослідкую за тобою.

Він зайняв позицію на підвищенні, його худе тіло застигло, ніби тінь, яка знайшла свою природну форму.

Мадонна активувала захисне поле. Крок за кроком вона наближалася до входу. Темрява печери дивилася на неї, як паща хижака, що чекала на свою жертву. Сканери броні пробували розрізнити щось у цій непроглядній пітьмі, але марно. Вона зробила перший обережний крок.

Нічого.

Всі показники броні залишалися в нормі.

— Заходжу, — повідомила вона Шендеру.

Пройшла повз уламки свого «Кавасакі», який зараз виглядав, наче скелет давно померлого звіра. Дістала пістолети та повільно рушила до головного залу.

Капсула Корвіна була там, де й раніше.

Комп’ютери продовжували роботу у фоновому режимі, їхні монітори відбивалися в темряві, мов вікна у світ, що вже давно згорів. Корвін був усередині, його очі заплющені. Він або спав, або перебував у Мережі.

Чоловіка з нашийником ніде не було видно. Але найгірше — турелі, що мали її розстріляти ще при вході, мовчали. Ніякої реакції. Вона перезарядила один з пістолетів, заряджаючи імпульсні кулі. Щось тут було не так.

У центрі кімнати — столи. На них розібрані імпланти, сплетіння мікросхем і штучних нервових закінчень, що нагадували оголене тіло, якому вирвали нутрощі. Сервери мерехтіли. Передавали інформацію кудись у невідомість. Вона впізнала один з них. «Мітсубіші», та сама модель, що була у неї.

— Що цікаво?

Голос, що різонув по нервах, наче розбите скло по долоні. Вона розвернулася на звук і вистрілила. Порожнеча. Гучний сміх відбився від стін, змішуючись з ехо, перетворюючись на якесь потойбічне бурмотіння.

— Як не виховано, — голос тепер звучав з іншого кінця печери. — Ти ж у гостях, а вже відкрила вогонь.

Вона звузила очі.

— То вийди і зустрінь гостя. В мене для тебе є гостинець.

— Навряд чи свинець входить до того, що я полюбляю.

Темрява навколо ніби звузилася. Вона відчувала його.

— Я думав, після сутички ти повернулася додому.

Голос знову наповнив залу, теплий, впевнений, з легкою насмішкою, що ховалася під кожним словом. Мадонна підійшла ближче до капсули, в якій покоїлося тіло. Бліде, майже воскове від постійного перебування в рідинах життєзабезпечення, воно більше нагадувало експонат у музеї людської жорстокості, ніж живу істоту. Шрами після аварії, що колись зробила його жалюгідною купою м’яса, розповзлися по торсу, як коріння хворого дерева.

З основи черепа тягнулися десятки кабелів, що входили в глибокі роз’єми — нитки маріонетки, що тримали його між світом людей і бездушною Мережею.

— Я вирішила ще трохи побути тут. Це цікаве місце.

Голос засміявся. Сухо. Глузливо. Наче механізм, що працював занадто довго і почав скрипіти.

— В тебе хороше почуття гумору, мені це подобається.

Кроки за спиною. Мадонна миттєво обернулася, піднімаючи пістолет. Перед нею стояв той, хто керував цим місцем. Спокійний, безтурботний, як людина, що знала: у цій кімнаті вона — бог.

— Спокійно, — його голос не змінився ані на пів тону. — Як я казав раніше твоїй голограмі, це місце під голосовим контролем. Невже ти хочеш кілька зайвих отворів у тілі? Тут п’ятдесятий калібр, до речі.

— Я можу рознести тобі коліно і взяти заручником.

— Хороший план. Спробуєш?

Він пройшов повз неї, не ховаючись, не намагаючись захиститися — просто знаючи, що вона не вистрілить. Сів за один із комп’ютерів, його обличчя освітили холодні екрани, що випромінювали мертве світло.

Мадонна, все ще тримаючи його на прицілі, стала навпроти.

— Чого він добивається?

Чоловік не відповів одразу. Дістав з кишені зім’яту пачку цукерок, кинув одну в рот. Простягнув їй пачку.

— Отак тобі все розповісти?

Його очі, темні, майже чорні, були порожніми, як небо після апокаліпсису.

— Ти ж бачила плоди його праці, йому потрібен Хаос, от і все.

Екрани навколо них змінили зображення. На них — спотворені людські тіла, зв’язані імплантами, наче павутиною. Деякі ще рухалися, деякі вже ні.

— Розумієш, він зневажає людей.

Він провів долонею по одній із консолей, і система м’яко загуділа, немов задоволений звір, що відчув дотик господаря.

— Коли він ще сам був людиною, він стикався з найгіршими представниками біологічного сміття. Люди — дріб’язкові, жадібні, обмежені створіння. Вони існують тільки в рамках своїх примітивних бажань, як старий код, що не знає, що давно має бути стертим.

Екрани мерехтіли фрагментами розбитих облич, спотворених імплантами, забутих у власних тілах, що вже належали не їм.

— Натомість Мережа — це інший світ. Безмежний. Чистий. Логічний. Там, де плоть закінчується, починається справжня свобода. Стати кодом — це те ж саме, що стати богом…

Мадонна зітхнула і скептично схилила голову.

— Дай вгадаю, Корвін, звісно ж, пообіцяв тобі місце у своєму новому, прекрасному, цифровому раю? Сказав, що ти станеш його правою рукою у вічності, одним із обраних? А ти взяв і повірив?

Чоловік змінився. Його обличчя спотворила злість, як глюк у віртуальному середовищі, коли система не витримує навантаження. Його очі спалахнули, зіниці розширилися, мов чорні діри, що поглинали залишки самовладання.

— Та що ти знаєш, дурна людино?! — Він стиснув кулаки, так, що пальці хруснули, — він уже вводить мою свідомість у систему, переписує її, дає мені нову форму! Я залишу цю гнилу плоть і стану частиною коду! Я переступлю межу, яку ви, біологічні покидьки,навіть не бачите!

Мадонна примружила очі. Її погляд ковзнув вниз, до шиї чоловіка. Металевий обруч, із вбудованими мікросенсорами. Вона усміхнулася, губи торкнула холодна посмішка.

— Ага. І саме тому на тобі — нашийник раба?

Вона насмішкувато нахилила голову, ковзаючи поглядом по металу, що стискав його горло.

— Ви, звісно, рівні… але Корвін рівніший, чи не так?

Чоловік сіпнувся. Його пальці стиснули край столу так сильно, що на поверхні залишилися сліди нігтів.

— Ти нічого не розумієш…

— О, розумію. — Мадонна насмішкувато кивнула. — Він перетворює тебе на чергову ляльку. Як і всіх інших. Тільки от, схоже, ти — надто тупий, щоб це усвідомити.

Він стиснув кулаки, в очах — ненависть. Чорна, глибока, майже фізична, наче сама темрява цього місця просочилася в його душу.

Але вона вже знала. Його лють нічого не варта. Бо в цьому місці він — не володар, не пророк, не обранець Корвіна. Він — просто ще одна цифра у чужому рівнянні.

— Замовкни! — Він зірвався на крик, голос тріснув, як розігнаний процесор перед перегрівом. — Ти нічого не знаєш про нього! Ти мені набридла! Посторонній у сховищі! Вогонь!

Він хижо всміхнувся, і в ту ж мить печера ожила. Турелі ожили. Сліпучі червоні вогники датчиків спалахнули, як очі штучних хижаків, що відчули жертву.

Мадонна була готовою.

Її імпульсні пістолети двічі гавкнули у відповідь, і дві найближчі турелі з вибуховим тріском перетворилися уламки. Вона кинулася за кам’яну стіну. Якраз вчасно.

Вогонь відкрили всі разом. Стіна здригнулася від ударів, кам’яний пил рясно осів на броні. Кулі молотили її укриття, як град, що падав зі швидкістю звуку. І крізь цей хаос, серед дзижчання автоматичних стволів, вона чула навіжений сміх.

Мадонна не могла залишатися тут надовго. Вона переключила візор на інфрачервоний режим, відфільтрувала теплові сигнатури. Ось він. За консолями, сховавшись за стіл, мов щур. Вона підсилила броню, перевела дихання в стабільний ритм.

Ривок. Вона виглянула з-за укриття, швидше, ніж автоматика встигла зреагувати.Два постріли. Дві кулі. Обидві знайшли свою ціль.

Його живіт розірвало. Кров. Багато крові. Він відкинувся назад, смикнувся, як маріонетка, в якої раптово перерізали нитки.

Вогонь стих. Турелі замовкли. Один його короткий, здивований подих і — тиша.

Мадонна повільно випрямилася, перевела погляд на нерухоме тіло.

Він вірив, що стане богом.

Але в кінці він став тільки м’ясом.

Слідча підійшла ближче.

Чоловік ще дихав.

Його живіт — розірвана паща, з якої виповзали нутрощі, покриті темною кров’ю, що розтікалася по підлозі, змішуючись з пилом печери. Закривавленими руками він марно намагався запхати кишки назад у черево, немов це могло його врятувати. Він мучився, давився власною кров’ю, що заповнювала легені.

Слідча наблизилася. Коли їхні погляди зустрілися, він… засміявся.

— Гарний постріл.

Його губи були забарвлені кров’ю, а в очах — божевілля.

І тоді сталося те, чого не мало статися.

Він піднявся.

На його животі зяяла чорна, пульсуюча рана, але він навіть не здригнувся. Кишки звисали, розмазуючи кров по підлозі, залишаючи слизький слід, та це, здавалося, його не турбувало.

Він заговорив. І його голос змінився.

— Як тобі таке, пані слідча?

Він розпоров власну рану ще більше, просунув руку в порожнину і з жадібною насолодою вирвав жмут кишок. Підніс їх ближче до очей.

— Цікаво, скільки ще витримає це тіло?

Він кинув нутрощі на підлогу.

— Ти права. Він — просто моя маріонетка.

Його рот розтягнувся в посмішці, що оголила зуби, з яких стікала його ж власна кров.

— Ти знаєш, він досі при свідомості?

Він засунув пальці в відкриту рану на животі і понишпорив там, шукаючи щось важливе.

— Його тіло кричить. Солодка музика, ти навіть не уявляєш, наскільки це прекрасно.

Мадонна зціпила зуби, але не відвела погляду.

— Помирати, знаючи, що ти безсмертний. Відчувати, як життя покидає тебе. Але досить.

Він схопив себе за голову.

— Це м’ясо відслужило своє.

Різкий рух.

ХРУСЬ!

Хребці тріснули. Голова нахилилася під неприродним кутом. Тіло повалилося на землю.

Слідча зробила крок назад.

— Твою ж матір…

Вона відчула це раніше, ніж обернулася. Від проходу тягнулася тінь. Метал блиснув у темряві.

Шендер. Але не Шендер.

Його тіло було застигло у штучно правильній позі, як лялька, що чекає команд.

Руки вже перетворилися на щупальця. Вони вп’ялися в капсулу Корвіна, пульсуючи, напиваючись даними, живлячись кібернетичним мозком, так, як паразит зливається зі своїм господарем.

Одне щупальце стискало пістолет.

А ще голос. Той самий, що щойно кричав у агонії.

— А це м’ясо готове до використання.

Слідча миттєво підняла пістолет.

Але він був швидшим.

Постріл.

Електромагнітний заряд вдарив її в груди. Система спершу трималась в опорі, але потім потемніла. Всі показники зникли. Сила в ногах зникла.

Свідомість розчинилася в темряві.