Петро Гузiк "Сталеві серця янголів"

Край-сіті. Місто яке потопає у , бруді, брехні, крові, розпусті та дешевому алкоголю. Місто, забуте дияволом та прокляте богом. Це місто чимось схоже на Пандемоніум, населене загубленими, пропащими душами нещасних. Місто яке не знає милосердя і не прощає слабкість. Місто котре розуміє тільки силу. Воно стоїть на кістках мертвих, і гниє під вагою живих. Воно – організм, що продовжує жити тільки завдяки своїй хворобі.

Край-сіті не вірить у спасіння, адже спасіння тут – це лише швидка смерть. Край-сіті – це місце, де надія не народжується, а згорає разом із першим вдихом його повітря. Місце, де кожна темна вулиця стає пасткою, кожен погляд – викликом, а кожен день – боротьбою за життя, який все одно закінчиться так, як і починався: у бруді, болю та відчаї. Це місто не має серця, не має моралі, не має правил, кожен, хто ступає на його територію, має зрозуміти, що звідси немає вороття.

Нічне небо, затягнуте важкими хмарами, поглинає слабке мерехтіння неонових вивісок, які блимають у такт гудінню трансформаторів. Вузькі вулиці, немов артерії, пульсують хаосом – розбиті пляшки, розкидані голки, глухий сміх і крики, які тонуть у реві звуку потужного мотора. У цьому місці закон – лише тінь минулого, і навіть андроїди не часто з’являються тут уночі, бо неонове світло може бути останнім, що вони побачать.

На кожному кроці , під темними арками мостів стоять наркодилери, передаючи згортки з отрутою за кілька брудних кредитів; молодіжні банди в перервах між розбоями та грабунком, розмальовують стіни графіті, немов відчайдушно намагаються залишити слід у світі, який давно їх забув. Біля занедбаних будівель, серед тіні вибитих вікон, стоять вуличні дівки – їхні очі порожні, а усмішки нагадують тріщини на гіпсових статуях, душі цих жінок давно мертві, тому вони з радістю продають свої тіла. Тут можна купити все: від нелегальної зброї до копа, який закриє очі на будь-який злочин за потрібну ціну.

Серед цієї темряви, як привид, іде чоловік у потертій шкіряній куртці. Дощ зливається з тінями, що падають від вивісок, приховує його силует. Його кроки чіткі, впевнені, наче він єдиний тут, хто знає, куди йде. У правій руці він тримає щось важке – зброя чи може це знаряддя правосуддя? Він,мисливець за головами, хижак у місті, де всі – жертви. Для нього це лише робота, в його очах немає сліду співчуття чи сумнівів. Неонова вивіска над його головою змінює кольори: червоний синій, зелений, немов підкреслюючи химерну гру світла й тіні. Він зупиняється на розі вулиці. Для нього, це всього ще одна ніч. Для когось – остання.

Дощ льє, немов намагаючись змити цей гнилий світ, але лише розтікаєтся по тротуарах, змиваючи кров та бруд в єдину каламутну ріку.

Каїн стояв біля розподільного щитка, його фігура схована в тіні від будинку , стала невидимою за потоком води. Короткий рух руки – і рубильник клацнув униз. Уламки неонового світла згасли, залишивши вулицю в повній темряві. На кілька секунд все стихло, лише дощ дратівливо барабанив по металу і бетону.

Каїн зігнув мізинець лівої руки – і оптика його очей перейшла на інфрачервоний режим. Світ тепер виглядав іншим: теплові відбитки вікон, нерівні плями людських тіл, затерті сліди присутності, що давно зникли. Крапка на його навігаторі світилася на екрані, мов вирок. Ціль була там – у будівлі навпроти, за кілька метрів. Він бачив її рухи, щур потрапив у пастку.

В далекому тепер 2066, уряд домігся того, щоб ув’язненим під час відбування покарання був імплантований біочіп. Каїн знав, що багато хто намагався позбутися цього проклятого пристрою. Проте не всі підпільні хірурги були готові дістати його, влада передбачила це. Той, хто не знав протоколу, міг лише спробувати, як це – бути розірваним на шматки. Він сам бачив це одного разу. Закохана парочка, молоді й дурні. Хлопець утік із тюремного транспорту, дівчина за допомогою медбота, спробувала видалити чіп. Але пристрій активувався. Її нутрощі нашпигувало осколками, а від рук залишилися лише криваві обрубки. Вона кричала, поки Каїн не пристрелив її, милосердно даруючи полегшення від болю. Її бойфренд… його тіло перетворилося на криваву масу, яку можна було скласти в пачку сигарет. Кохання, знищене однією мікросхемою.

Револьвер мисливця – покращена версія «Магнум 357». Його вага ідеально лягла в руку, наче продовження тіла. Цей пістолет Каїн довів до досконалості: спеціальні бронебійні патрони, тонко налаштований ударник, що ніколи не підводив. Він перезарядив його автоматично, бездумно, поки очі слідкували за тепловим слідом.

Перетнувши дорогу, він опинився перед дверима будівлі. Стара металоконструкція з новим замком – очевидний доказ того, що тут не хочуть бачити непроханих гостей. Каїн не церемонився: один точний постріл – і замок розлетівся. Металевий гуркіт розірвав нічну тишу, але він знав, що ціль уже здогадалась про його присутність. Так цікавіше. Увійшовши до будівлі, Каїн вдихнув запахи відчаю, плісняви та засохлої крові. Це місце давно забуло, що таке життя.

Він йшов вузьким коридором, що тягнувся, наче нутрощі звіра, і смерть крокувала поруч з ним. Під ногами хрустіло скло й уламки старого пластику. З вікон було видно леза блискавки, що залишали шрами на нічному небі. Усе інше ховалося в темряві. Його очі вихоплювали кожен тепловий сигнал – пацюки, що кидалися від його тіні, силуети наверху, які, притихли, сподіваючись, що він тут не за ними.

Він підійшов до дверей кімнати. Номер співпадав з даними отриманими в агентстві «Аїд». Каїн відчував, як адреналін змішується з холодним спокоєм, що завжди накривав його перед полюванням. Вибив двері різким ударом ноги, ствол револьвера націлився прямо вперед.

У кутку кімнати, серед розкиданого бруду й уламків меблів, сидів чоловік. У руках він тримав щось схоже на пістолет – іграшка проти Магнума. Каїн мовчав. Він дав йому три секунди – рівно стільки, скільки зазвичай давав кожній жертві.

Чоловік на підлозі важко дихав , його очі металися, як у щура, затиснутого в кут. Каїн уже зібрався натиснути на спусковий гачок, коли обличчя жертви перекосилося в дивній гримасі. Звідкись глибоко з горла вирвався хрип, що перейшов у крик. Чоловік випустив пістолет, схопився за голову, немов намагався вирвати щось із мозку, і закричав так, що Каїну стало не по собі.

Раптом – вибух. Глухий, потужний, і в той же час занадто локальний. Голова жертви розлетілася кривавим феєрверком, заливши стіни й стелю вкритими густим шаром червоної каші. Частини черепа й шматки мозку впали на підлогу. Він рефлекторно відступив на крок, швидко активувавши силове поле, що вмить огорнуло його прозорим мерехтливим коконом. Очі бігали кімнатою, але нікого, окрім тіла, він не побачив.

Він підійшов, рештки черепа, огидно затріщали під його ногами. Зблизька сцена виглядала ще гірше: вибух був неймовірно точним, немов хтось акуратно зрізав голову чоловіка лазерним скальпелем. Жодних слідів від чіпа, жодних ознак стандартного механізму самознищення. Чіпи зазвичай закладалися в грудях – це був зовсім інший рівень майстерності, і від цього Каїн відчув легкий холодок, що пробіг по спині.

Його кібернетичні очі пробігли простір у пошуках теплових слідів, але кімната залишалася мертвою, без ознак іншого життя. Навігатор тихо просигналив, з’явився статус: «Ціль ліквідовано.» Каїн глянув на екран, потім на тіло чоловіка. Він не був певен, чи це хтось йому допоміг, чи це було попередження. Револьвер плавно пішов назад у кобуру, силове поле вимкнулося.

Він відкрив комунікатор і набрав код екстреного виклику. Глухий голос оператора пробурмотів:

– Локація?

– Рейвен Стріт, 45. Один мертвий. Чекаю на групу зачистки, – холодно кинув Каїн, не відриваючи погляду від розкиданого тіла.

Він підійшов до розбитого вікна і запалив цигарку. Що ж, в будь якому разі його жертва не зможе нашкодити суспільству.

Кімната була такою ж вбогою як і її останній власник. Стіни, обдерті до бетону, з плямами плісняви та плакатами порно зірок, створювали відчуття, що це місце давно здалося. На підлозі валялися уламки дешевих меблів, старі пластикові контейнери з їжею, яка давно перетворилася на щось живе, і крихти синтетичних наркотиків, що відбивалися у світлі його інфрачервоного зору. Повітря тут було густим і важким, як гнилий суп: відсутність фільтра для вентиляції робила процес дихання майже фізичним зусиллям.

Каїн оглянув рештки деки для серфінгу в мережі, розбиті й розкидані навколо, ніби в останньому пориві люті. Він нахилився, підключив свій інтерфейс до залишків системи й спробував увійти в акаунт загиблого. Спершу система дала опір, але Каїн усе ж прорвався крізь базовий захист. Те, що він побачив, змусило його напружитися.

На екрані перед ним з’явилися папки, одна за одною. Зображення, відео, цифрові сліди злочинів, за які цей чоловік був у розшуку. Каїн бачив темний бік цього міста щодня, але кожного разу, коли заглядав глибше, його свідомість все одно билася об межі людської огиди.

Діти, змучені до стану примар. Жінки, котрих перетворили на товар. Нерозбірливі голограми обличь, що кричали від болю, приниження, знущання. Відео з’являлися одне за одним, і кожне з них було новим фрагментом кошмару. Він вимкнув зв’язок із системою, не в силах дивитися більше. Його руки не здригнулися, але в глибині душі щось ворухнулося.

«Це місто прогнило повністю – подумав він, проводячи рукою по мокрому від дощу обличчю. «Ці люди продають свої душі за кредити, які тут же спускають на стимулятори, шльондр чи нові кібернетичні іграшки. І все це заради того, щоб ще на день відтягнути свою нікчемну смерть.»

За вікном затанцювали блакитні та червоні спалахи – поліцейські автомобілі наближалися, пронизуючи нічний туман. Каїн вимкнув навігатор і відключив інтерфейс, немов змиваючи з себе весь бруд, який тільки що побачив.

Він підійшов до вікна й спостерігав, як патрульні машини зупинилися перед будівлею. Лазерні прожектори ковзали по стінах, шукаючи злочинців, яких тут уже не залишилося. Каїн підкурив ще одну, і став чекати. Поліцейські піднімуться, побачать кімнату, розбиту життям й смертю, зберуть рештки жертви, зроблять свої протоколи й поїдуть. Вони були частиною цього зламаного механізму, і навіть у цій безнадійній системі кожен намагався продовжувати грати свою роль.

Каїн дивився на миготливі вогні крізь розбиті вікна й думав про те, наскільки близько він стоїть до того, щоб самому стати частиною цього міста.

У цій частині міста люди з’являлися лише у випадку крайньої необхідності. Тому він не здивувався, коли на виклик приїхали андроїди. Навіть вдень тут було небезпечно, а вночі кожен зайвий рух міг стати останнім. Поліцейський транспорт зупинився перед будівлею, і з нього безшумно вийшли дві фігури, що рухалися з неприродною плавністю. Їхні очі світилися холодним синім світлом, вивчаючи темряву, наче хижаки в пошуках здобичі.

Каїн, не виймаючи рук із кишень куртки підійшов ближче. Перший андроїд – офіцер із реєстрацією «К-87» – мовчки просканував його з ніг до голови, перш ніж сказати:

– Посвідчення.

Він витягнув ідентифікатор мисливця за головами й без слів простягнув його. Світло сканера пробігло по пластику, перевіряючи дані, після чого андроїд кивнув.

– Розповідайте.

Кількома короткими фразами чоловік описав усе, що сталося. Жодних деталей, лише голі факти. Він не збирався витрачати більше слів, ніж це було потрібно. Поліцейський андроїд уважно слухав, обробляючи інформацію, його обличчя залишалося непорушним, як броньована плита. У кімнату зайшли медики – ще двоє андроїдів, схожих на рухомі сталеві скелети. Вони почали збирати залишки тіла, завантажуючи їх у герметичні контейнери. Їхні рухи були настільки механічними, що це майже заспокоювало: жодних емоцій, жодного співчуття – лише робота.

К-87 оглянув приміщення, повільно водячи сканером по стінах і підлозі. Він скрупульозно записав кожен фрагмент інформації, навіть той, який здавався неважливим. Рештки розбитої деки були обережно зібрані й запаковані в доказовий кейс. Каїн спостерігав за цим мовчки, відчуваючи, як це місце все більше нагадує йому морг.

Другий андроїд, завершивши запис свідчень, простягнув йому цифрову перепустку.

– Завтра з’явитися у відділок. Для уточнення деталей.

Каїн кивнув і сховав перепустку у внутрішню кишеню куртки. Вони навіть не спробували вияснити більше. Андроїди знали, що він завжди діє за правилами.

Дощ закінчився. Вода, що стікала зі стін і даху, створювала ілюзію, ніби це саме місто плаче, але це був лише обман. Карета швидкої допомоги й поліцейський транспорт одночасно рушили з місця, їхні червоні та сині вогні згасли за найближчим поворотом.

Каїн стояв біля свого «Корвету», спостерігаючи, як машини зникають у нічній порожнечі. Лише тоді він витягнув цигарку, запалив її старою запальничкою й глибоко затягнувся. Дим змішався з вологим повітрям, залишаючи присмак гіркоти. Він відчинив двері машини й опустився на сидіння. У салоні стояв запах мастила, бензину і пороху. Мисливець завів двигун, і мотор загарчав, немов хижак, готовий до полювання.

Він натиснув на газ, і «Корвет» плавно викотився на порожню дорогу. Світло фар прорізало темряву, кидаючи довгі тіні на мокрий асфальт. Каїн їхав мовчки, тримаючи одну руку на кермі. Його квартира чекала на нього, але думки все одно залишалися на вулиці, де смерть завжди стоїть на порозі.