23
Коли під’їхала друга машина – білий бус, брат-близнюк їхнього (за винятком кольору), старші вже прийшли до тями і не могли з дива вийти як же це їм так пощастило: живі! А що машина трохи пошкоджена – то дурниці. Переклали всі речі до знайомих, запхалися самі й поїхали.
І тут Ксеню «накрило». Вона сиділа і цокотіла зубами. Не уявляла як вийде з машини. Здавалося, кожної миті обстріл повториться − і все. Загине. У цьому є якийсь сенс? А в тому, щоб вернутися додому? Її брати воюють тут, вмирають, а скільком співвітчизникам просто наплювати?! Вони їздять на модних автомобілях, купують дорогий одяг, сидять в ресторанах, літають відпочивати за кордон… Де воно є, те місце, на якому вона принесе користь? Бо їздити отак… Не зможе, мабуть.
На блокпосту біля села Троїцьке, щойно побачивши вродливу дівчину, зустріли волонтерів мало не хлібом-сіллю. Хлопці обступали зусібіч, говорили компліменти… Поки не почувся «подвійний» вигук:
− Ану відступилися! Лапи до неї не тягнути, вона нам як сестра!
Андрій і Тарас, друзі дитинства!
Схудлі, змужнілі. Розридалася.
− Але ж не наречена? – і бійці кинулися втішати гостю.
Ночували там же, в бункері. Людей набилося як в рукавичку. До ранку своїми розмовами не давали Ксені спати, але вона тільки раділа. Сьогодні не задрімала б. Занадто багато всього сталося.
Вранці Андрій з Тарасом поїхали армійським Уазиком проводжати Ксенію і Ларису до Артемівська. Дядько Микола вирішив розвести гостинці хлопцям разом із двома волонтерами, які їх вчора підібрали.
По дорозі бійці глянули на оранжевий бус – і махнули рукою.
− Тут і зараз таке не полагодити. А ви дивом цілі залишилися, не інакше!
У місті відкликали Ксеню вбік:
− Послухай, Ксено (так її прозвали в дитинстві, бо мала задерикуватий характер і обожнювала серіал про принцесу-воїна). Ти мала вчора перше бойове хрещення і гарно трималася. Але… не потикайся більше сюди.
− Чому?! – з вуст давніх друзів, які не раз бешкетували разом із нею, це звучало особливо образливо.
− Бо ти тут поїдеш головою. Ми таке бачили… Не ризикуй. Нам стільки всього потрібно… А пораненим – ще більше. Невже не зможеш вдома допомагати?
…
«Мають рацію», − визнала Ксеня і спитала в Лариси:
− А ви маєте знайомих у госпіталі? Я, мабуть, туди допомагати піду.
− Та без проблем! – тепло посміхнулася та. І пропустила крізь пальці в’язку ключів.
Щось у цьому жесті було дивно знайоме. Сама Ксеня так торкалася до свого оберега. Помітивши погляд дівчини, Лара пояснила:
− Тримаю разом і ключі від квартири, яку знімаю в Києві, і від своєї, донецької. Ми з чоловіком були серед тих, хто намагався організувати там Євромайдан. Потім довелося виїхати. Були бої… Квартира недалеко від аеропорту. Може, там вже одні руїни залишилися… Та ми все одно хочемо повернутися. Колись.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!