27

Коли туман розсіявся, навколо зоріла глуха ніч. А поруч на сидінні водія напівлежав знайомий старий – той, що відвів її більше року тому за річку Смородину. На ньому був одяг Сергія.

«Що й треба було довести, − подумала дівчина. – Сама я тут мало що вдію. Треба кликати на допомогу». Вона відчувала: небезпека поки що минула. Тому легко торкнулася оберега і покликала: «Ягайло!» «Зараз, зачекай!» − пролунав у голові незнайомий молодий голос.

Красуню, що вийшла з темряви, Ксеня спочатку не впізнала. А потім розгледіла і напівсиву голову, і кістяну ногу. Вийшла з машини:

− Здрастуй, Ягайло! Чому ти зараз молода?

− Ніч. Час юної іпостасі. Чого кликала?

− Подивися.

− Хм… − Яга уважно оглянула непритомного. – Нічого незворотного. Давай розбудимо його і доведемо до моєї хатинки.

− Розбудимо? А як?

− Ти казки в дитинстві читала? Поцілуй! Чи гидко до старого торкатися?

− Та що ти кажеш! – слова єхидної відьми обурили Ксеню.

Потім вона придивилася до виразу обличчя Ягайли і зітхнула:

− Знущаєшся?

− Перевіряю. Він – Числобог. Не просто собі хлопчисько смертний. І силу має велику. Негоже, якщо наречена виявиться слабкою й непідготовленою.

Ксені подих перехопило від слова «наречена». І вона не почула пошепки вимовленого «як я колись».

«І все-таки Ягайла дивна, − міркувала Ксеня пізніше, коли вони всі троє спускалися в тумані до річки Смородини, − поцілувати хлопця, з яким зустрічаєшся не перший місяць, що б там у нього не було з обличчям, − це ж дрібниці!»

Їй було трохи моторошно називати далеку родичку Ягою. Хоч, з іншого боку, всі ці події – суцільне паранормальне…

Так задумалася, що навіть не помітила, коли перейшла через Калиновий міст. Зітхнула з полегшенням. У цьому місці – здається, воно називається Темна Нава – відчувала себе затишно й захищено, незважаючи на відсутність сонця. Назустріч вибіг чорний кіт.

− Вуглику, − звернулася до нього Яга, − бери цього старого дурня і в хатину веди, пироги покажи. Хай поїсть. Він сьогодні сили майже до дна вичерпав.

І кіт дійсно, вхопивши постарілого Сергія зубами за штани, почав тягнути у бік хатки на курячих ніжках. Той не опирався. А от Ксеня залишилася:

− Чому він постарів? – запитала тихо. – Це лікується?

− Звичайно, ні, − відповіла Ягайла, не стишуючи голосу. – Числобог має дві іпостасі. Міняє їх як хоче. Просто на старшу подобу сили менше йде. А він виснажився: вас з того часу просто вирвав, і у цей закинув. Боги Вирію не такі сильні, як колись. Хто до них зараз молиться?

− А ти... Теж богиня?

Сміх молодої іпостасі Яги злетів над річкою Смородиною.

− Куди мені! Я просто суджена бога. Рода. Тільки вийшло все так... Як вийшло. Не так.

− Тужиш за ним?

− Дуже!...

Здається, родичка сама не сподівалася від себе такої відповіді. І поспішила заговорити про інше:

− Зачекай трохи тут, в мене ще робота є.

− Яка?

− Як тобі пояснити… От був бій, правда? Живі у Яві лишаються, душі мертвих Марена-Смерть забирає. Але деякі блудять. Губляться. І потрапляють завжди в те саме місце... Здогадаєшся яке?

− Калиновий міст на річці Смородині?

− Правильно. Я його хранителька. Приходять, а я...

− Їси їх?

Ягайла знову розсміялася. В неї аж сльози виступили:

− Нічого собі, скільки стара плітка тримається! То Велес придумав, володар Темної Нави. Я пожалілася якось, що живі приходять сюди як по свячену воду: всім допоможи. Міст скоро не витримає. От і пустив поголос... Допомогло!

− А що ж ти робиш насправді?

− Зараз побачиш. Вони вже близько.

Стала на міст посередині. З-за кущів смородини виступили дві напівпрозорі постаті. Облич було чомусь не розгледіти, а от форма… Ксеня швидше відчула, ніж зрозуміла, що це «наші» − українські вояки!

Перший наблизився до Баби-Яги. Та взяла його за руку. Цікаво – як? Він же тінь! Точніше – усвідомила – душа.

− Рано тобі, соколику, через Калиновий міст іти. Ти ще вдома не все зробив, що судилося. Вертай назад!

Ягайла говорила м᾿яко-співуче, а сама тим часом окропила воїна спочатку з чорної пляшечки, а тоді з білої. Мертва і жива вода – пригадалося Ксені. Підійшов… підплив? Другий. Йому було сказано інше:

− Загубився ти на дорогах Марени, але я тебе проведу крізь Сірі Поля до світлого Вирію.

Знову взяла за руку – і щезли вже обоє.

Повернулася Ягайла швидко, сама.

− Ти зцілюєш їх, так? Повертаєш до життя? – кинулася до неї Ксеня.

− Не всіх. Тільки тих, кому вмерти цього разу не судилося. А що, − вона знову єхидно посміхнулася, − ти вже нафантазувала, мовляв, я воду живу і мертву тільки для своїх тримаю? Така собі корупція серед безсмертних...

− Знову смієшся, − дівчина не образилася. – Скажи краще звідки знаєш кому йти, а кому залишатися?

− Я такі речі бачу. Усе-таки відунка. Тобто, відьма. Відаю. Знаю.

− А я б так зуміла?

− Чому ж ні?

− Дозволь мені залишитися! Здається, саме тут моє місце, щоб найкраще допомагати. О тільки… Чи батьків зможу бачити?

− Чому ж ні, – знову повторила Ягайла. Вона раптово прийняла подобу старої. Мабуть, в Україні настав ранок.

− То я справді можу… Вертатися й пакувати речі? – Ксеня раптово зраділа так сильно, ніби скарб знайшла.

− Чому ж ні… − втретє озвалася Баба-Яга і голосно крикнула:

− Братику, ходи сюди швидше! Здається, я надумала йти у Вирій.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.