27
Коли туман розсіявся, навколо зоріла глуха ніч. А поруч на сидінні водія напівлежав знайомий старий – той, що відвів її більше року тому за річку Смородину. На ньому був одяг Сергія.
«Що й треба було довести, − подумала дівчина. – Сама я тут мало що вдію. Треба кликати на допомогу». Вона відчувала: небезпека поки що минула. Тому легко торкнулася оберега і покликала: «Ягайло!» «Зараз, зачекай!» − пролунав у голові незнайомий молодий голос.
Красуню, що вийшла з темряви, Ксеня спочатку не впізнала. А потім розгледіла і напівсиву голову, і кістяну ногу. Вийшла з машини:
− Здрастуй, Ягайло! Чому ти зараз молода?
− Ніч. Час юної іпостасі. Чого кликала?
− Подивися.
− Хм… − Яга уважно оглянула непритомного. – Нічого незворотного. Давай розбудимо його і доведемо до моєї хатинки.
− Розбудимо? А як?
− Ти казки в дитинстві читала? Поцілуй! Чи гидко до старого торкатися?
− Та що ти кажеш! – слова єхидної відьми обурили Ксеню.
Потім вона придивилася до виразу обличчя Ягайли і зітхнула:
− Знущаєшся?
− Перевіряю. Він – Числобог. Не просто собі хлопчисько смертний. І силу має велику. Негоже, якщо наречена виявиться слабкою й непідготовленою.
Ксені подих перехопило від слова «наречена». І вона не почула пошепки вимовленого «як я колись».
«І все-таки Ягайла дивна, − міркувала Ксеня пізніше, коли вони всі троє спускалися в тумані до річки Смородини, − поцілувати хлопця, з яким зустрічаєшся не перший місяць, що б там у нього не було з обличчям, − це ж дрібниці!»
Їй було трохи моторошно називати далеку родичку Ягою. Хоч, з іншого боку, всі ці події – суцільне паранормальне…
Так задумалася, що навіть не помітила, коли перейшла через Калиновий міст. Зітхнула з полегшенням. У цьому місці – здається, воно називається Темна Нава – відчувала себе затишно й захищено, незважаючи на відсутність сонця. Назустріч вибіг чорний кіт.
− Вуглику, − звернулася до нього Яга, − бери цього старого дурня і в хатину веди, пироги покажи. Хай поїсть. Він сьогодні сили майже до дна вичерпав.
І кіт дійсно, вхопивши постарілого Сергія зубами за штани, почав тягнути у бік хатки на курячих ніжках. Той не опирався. А от Ксеня залишилася:
− Чому він постарів? – запитала тихо. – Це лікується?
− Звичайно, ні, − відповіла Ягайла, не стишуючи голосу. – Числобог має дві іпостасі. Міняє їх як хоче. Просто на старшу подобу сили менше йде. А він виснажився: вас з того часу просто вирвав, і у цей закинув. Боги Вирію не такі сильні, як колись. Хто до них зараз молиться?
− А ти... Теж богиня?
Сміх молодої іпостасі Яги злетів над річкою Смородиною.
− Куди мені! Я просто суджена бога. Рода. Тільки вийшло все так... Як вийшло. Не так.
− Тужиш за ним?
− Дуже!...
Здається, родичка сама не сподівалася від себе такої відповіді. І поспішила заговорити про інше:
− Зачекай трохи тут, в мене ще робота є.
− Яка?
− Як тобі пояснити… От був бій, правда? Живі у Яві лишаються, душі мертвих Марена-Смерть забирає. Але деякі блудять. Губляться. І потрапляють завжди в те саме місце... Здогадаєшся яке?
− Калиновий міст на річці Смородині?
− Правильно. Я його хранителька. Приходять, а я...
− Їси їх?
Ягайла знову розсміялася. В неї аж сльози виступили:
− Нічого собі, скільки стара плітка тримається! То Велес придумав, володар Темної Нави. Я пожалілася якось, що живі приходять сюди як по свячену воду: всім допоможи. Міст скоро не витримає. От і пустив поголос... Допомогло!
− А що ж ти робиш насправді?
− Зараз побачиш. Вони вже близько.
Стала на міст посередині. З-за кущів смородини виступили дві напівпрозорі постаті. Облич було чомусь не розгледіти, а от форма… Ксеня швидше відчула, ніж зрозуміла, що це «наші» − українські вояки!
Перший наблизився до Баби-Яги. Та взяла його за руку. Цікаво – як? Він же тінь! Точніше – усвідомила – душа.
− Рано тобі, соколику, через Калиновий міст іти. Ти ще вдома не все зробив, що судилося. Вертай назад!
Ягайла говорила м᾿яко-співуче, а сама тим часом окропила воїна спочатку з чорної пляшечки, а тоді з білої. Мертва і жива вода – пригадалося Ксені. Підійшов… підплив? Другий. Йому було сказано інше:
− Загубився ти на дорогах Марени, але я тебе проведу крізь Сірі Поля до світлого Вирію.
Знову взяла за руку – і щезли вже обоє.
Повернулася Ягайла швидко, сама.
− Ти зцілюєш їх, так? Повертаєш до життя? – кинулася до неї Ксеня.
− Не всіх. Тільки тих, кому вмерти цього разу не судилося. А що, − вона знову єхидно посміхнулася, − ти вже нафантазувала, мовляв, я воду живу і мертву тільки для своїх тримаю? Така собі корупція серед безсмертних...
− Знову смієшся, − дівчина не образилася. – Скажи краще звідки знаєш кому йти, а кому залишатися?
− Я такі речі бачу. Усе-таки відунка. Тобто, відьма. Відаю. Знаю.
− А я б так зуміла?
− Чому ж ні?
− Дозволь мені залишитися! Здається, саме тут моє місце, щоб найкраще допомагати. О тільки… Чи батьків зможу бачити?
− Чому ж ні, – знову повторила Ягайла. Вона раптово прийняла подобу старої. Мабуть, в Україні настав ранок.
− То я справді можу… Вертатися й пакувати речі? – Ксеня раптово зраділа так сильно, ніби скарб знайшла.
− Чому ж ні… − втретє озвалася Баба-Яга і голосно крикнула:
− Братику, ходи сюди швидше! Здається, я надумала йти у Вирій.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!