3
Одного гарячого літнього дня такий прибув. Літ йому було, мабуть, під сорок (трохи старший за Благовида). Твердило був військовим вождем у далекому племені, теж оріянському, яке мешкало нижче про священній річці Дани. Недавно овдовів, синів теж забрали боги. Він захотів Ягайлу не тільки через її молодість і вроду, але й заради дару відунки, який перейшов від її матері, Вдачі. Сподівався, що така дружина народить зорових дітей і знайде спосіб захистити їх від лихої долі.
Благовид не поспішав оголошувати його женихом доньки. Вирішив дати тій час придивитися, звикнути. А що для цього треба? Побути разом. Тож запросив гостя затриматися на свято Купала.
…Того разу купальські вогні горіли особливо яскраво. Постаралися Святослав зі Знайдою та побратимами. Вони всі вже пройшли посвячення, стали справжніми воїнами, побували в бою і там здобули славу. Настав час пошукати собі наречених і не один молодик мріяв купальської ночі поцілувати Ягайлу, діставши з води її вінок. Тому старі речі й знаряддя (які кожна господа мала віддати на багаття) збирали з особливим завзяттям. Тільки одна людина їм відмовила – гість Благовида Твердило – і це не додало йому доброї слави серед молоді.
Тим часом дівчата збирали трави, плели вінки, перевивали стрічками. Збирали полин, застромляли за пояс, закладали за брами й одвірки. Відомо ж, що свято Купайла (Купалле, як казала мама, а волхви називали Сонцекрес) – свято не тільки людське. Духи лісу і води, підданці могутнього Велеса, набирали особливої сили. Могли пожартувати, нашкодити. Але боялися полину.
При заході сонця волхви добули живий вогонь (тертям), парубки розпалили вогнище. І настав час ворожінь та очищення.
Ягайлі не дуже сподобався великий, як ведмідь, Твердило: голосний, трохи сивий, слухає тільки себе… І старий же! На його не прохання – вказівку: «Хочу сьогодні з тобою через вогонь стрибнути» знітилася, відступила і тихо втекла. Тому вінок вирішила зробити маленький і легкий, щоб ніхто, особливо батьковий гість, не зміг його зловити на воді. Нарвала для нього колючої ожини, трохи барвінку. І пустила не при березі, як подруги, а заштовхнула якнайдалі. І плив він тепер єдиний посеред глибокої річки, підморгуючи маленькою свічечкою, дражнячи парубків. Одразу кілька їх кинулися було у воду (та не Твердило, той тільки придивлявся) − і спинилися вражено. Невідомо звідки посеред чистої швидкої течії вигулькнув невеличкий човник. Гарний, як іграшка, багато різьблений. На ньому стояв чорнявий золотоокий чоловік, вродливий і дужий. Весло видавалося очеретинкою в його долонях, литі м’язи рук підкреслювала біла сорочка. Вишита була багато, кольорово, але які ті візерунки − не розгледіти... Зате дуже добре видно, що незнайомець не мав при собі ніякого зела: ні полину, ні кропиви. Проте, русалки не зачепили його…
Знайда витріщився на чоловіка, прикипівши зненацька до нього очима, серцем, думками. А той якось так хитро змахнув веслом − і зачепив ним вінок Ягайли. За мить вже тримав його у правиці. Й кивнув молодику, ніби знайомому.
− Ох... − видихнули захоплено дівчата на березі. Такий красень!
− Ой... − тихо й розгублено зітхнула князівна й притулила холодні долоні до гарячих щік
− О-о-отче! − гірко скрикнув Знайда, не бажаючи вірити своїм спогадам, які раптово прокинулися, не приймаючи знання, що скелею впало на нього.
Трусячись як у пропасниці, він сів. Майже впав, бо ноги не тримали. Охопив себе руками, закрив очі й усе хитав, хитав заперечливо головою. Не хотів − але відчував як дивний човник наближається до берега і нога Творця, що прибрав подоби людини, ступає на землю. Ніжна дівоча долоня торкнула його рамена, і очі мимоволі розплющилися, стрівшись із стривожений поглядом коханої.
− Хто це?
− Мій батько.
− Батько? Справжній? – не повірив своїм вухам Святослав, який присів біля названого брата, бо бачив, що з ним щось не те.
Тим часом Род, якого люди прийняли за дивного подорожнього, схилився над ними:
− Сину, − з тривогою запитав, − усе гаразд?
Знайда тільки мовчки розвів руками.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!