Сльози Яги. Покровитель добровольців.

Виїхали рано-вранці з Києва невеличким бусом яскраво-оранжевого кольору. Водій, міцний чоловічок, що попросив називати його дядьком Михайлом, був, мабуть, з того самого тіста, що й її тато. Незадоволено зиркнув і звернувся до Лариси, волонтерки років сорока, яка теж їхала з ними:

− Дівчину? На передову?

− Будь ласка! Мені дуже треба! Хоч одненький раз… − зі сльозами на очах попросилася Ксеня.

Зітхнув тяжко (видно, що зм᾿як):

− Ні кроку від мене і щоб слухалася!

Мабуть, подумав, що в неї там наречений і пожалів…

Вони планували навідати лікарню в Артемівську, тоді блокпости на передовій навколо Дебальцева. На той час (осінь 2014) це був плацдарм, який «нависав» над окупованою (офіційно-«сєпарською») Горлівкою, та навіть над Макіївкою, Шахтарськом, Донецьком. Російські війська періодично намагалися вирівняти лінію фронту. Тому поїздки туди легкими чи розважальними було не назвати.

Під вечір життєрадісного кольору бус, трохи брудний і запилений, виїхав з Артемівська у напрямку лінії фронту. На дорозі (нею йшло постачання групи військ навколо Дебальцеве) вони були не єдині. І дядько Михайло часом навіть вітався з армійськими УАЗиками чи різнокаліберним волонтерським транспортом. Спереду сиділа Лара (так усі називали доброзичливу балакучу Ларису), а Ксеня прилаштувалася позаду, серед куп запакованої всячини.

Зараз на цій неширокій «роздовбаній» дорозі їхній бус їхав сам. Раптом почувся якийсь звук. Запитай Ксеню потім – чи зможе вона його описати – не спромоглася б на відповідь. Тільки відчувала всім єством, що то недобре, смерть наближається. Оберіг (носила його на тілі, під футболкою) нагрівся і просто палив. Дядько Михайло раптово зупинився (Лара мало не в’їхала головою в лобове скло, а на юнку посипалися коробки і згортки), вибіг з машини, секунду-другу постояв, а тоді різко розвернув бус і вони рвонули назад. Бліда Лариса повернулася до дівчини й самими губами проказала: «ОБСТРІЛ!»

Ксеню накрило хвилею такого чорного, первісного страху, що дихати не могла. Вона вся зіщулилася, заклякла і, здавалося, не може навіть кліпнути. Водночас, хотіла опинитися якнайдалі. Мабуть, якби не дивилася на узбіччя, що блимало як стрічка фільму при перемотці, то вискочила б з буса і побігла попереду нього.

А тоді їх накрила. Дядько Микола ще встиг вивернути кермо і загальмувати – мабуть, на інстинктах. Звуки стали голоснішими, нестерпнішими, а попереду й віддалік щось, здається, розірвалося. Ксеня ще встигла подумати:

− Господи! Тільки не смерть!

І зомліла. Ще встигла помітити дивне сяйво яке, здається, виходило з грудей – від того місця, де висів оберіг.