Той, що обманює смерть

Проблеми почались в понеділок. Проблеми хитрі, ввели мене в оману. Я навіть не підозрював про їх кількість. Спочатку я попер проти шаблонів, я закреслив надпис: «понеділок це лайно» в своїй голові.

Карина гладила мене рукою по волоссю. Як тільки вона побачила, що я почав подавати перші признаки життя, її рука погладила моє обличчя.

Далі якась сила потягла її вниз. І руки Карини, і саму Карину, але це вже трішки пізніше. Її рука спочатку полізла під ковдру.

- Чому чоловіки не можуть прокидатись «повністю», а лише по частинах? – всміхнулась вона.

Я не відповів. Мозок зараз не працював. Карина поцілувала мене в губи. Я відповів не дуже охоче, Далі вона поцілувала мене в шию, в плече, в ребра, в живіт, таз…

Я задоволено застогнав. Моє тіло аж вигнулось мостиком від тремтіння. Карина знала толк в правильному пробудженні. Мої руки лягли їй на тім’я, пальці вплелись їй в волосся. Вона закінчила так само раптово, як і почала. Просто в один момент перестала, замість цього вилізла на мене. Ліжко почало рипіти…

Через деякий час все скінчилось. Карина скотилась з мене, тяжко дихаючи.

- Я в душ! – бадьоро повідомила вона.

Поцілувала мене в щоку, встала, закуталась ковдрою і потупотіла, наче голуб в парку, котрому кинули крихти. Вся її грація десь зникла, і зранку це виглядало кумедно.

Я ж підвівся, підійшов до вікна. Взяв з підвіконника сигарети. Закурив. І нарешті ввімкнув телефон. Неділя дійсно видалась спокійною. Мені навіть сподобалось. Бог таки почув мене. Але я знав, що в нього прекрасне почуття гумору і справедливості. Якщо неділя була спокійна, то в понеділок буде повний…

Скажімо, багатий на події він буде…

Я не прогадав. Прийшло кілька СМС про пропущені дзвінки. Я затягнувся цигаркою. Дим повільно розлітався по легенях. І так, дзвонила Наталка, Едик, священик, два невідомі, і третій в мене був записаний, як «трупар». І чий ж це номер? – все ніяк не міг згадати я. Глянув на дату створення контакту. Позавчора. А! – ледь не ляснув себе по лиці.

Після повернення від Наталії, я зайшов в морг. Якщо мій брат тут, значить це не просто так. Він можливо шукатиме якісь тіла – припустив тоді я. Тож не залишалось нічого іншого, як навідатись в місцевий морг і переговорити з чорнявим хлопчиною, що підробляв там. Він зрадів, коли я запропонував йому двох Шевченків, за те, щоб той просто подзвонив мені на мій номер, якщо прийде якийсь чоловік і ставитиме дивні питання.

І ось він подзвонив. Першим ділом я подзвонив саме до нього.

- Привіт, – спокійно привітався, як тільки він підняв слухавку.

- Я вчора дзвонив, – схвильовано сказав хлопчина.

- Хтось приходив?

- Троє, – сказав він.

Троє? Я на мить отетерів. З чого раптом така кількість дивних людей. Так, думай-думай…

- Як виглядали? І по кого приходили? – думки почали будувати логічний зв’язок між інформаційними потоками, що от-от мали звалитись на мене, як сніг на голову.

- Перший, слідчий, – сказав він.

В голосі чулось збудження, він хотів відпрацювати чесно зароблені гроші.

- Не те, — відкинув я.

Просто малий думав, що мені буде цікаво й таке. Але кримінальні справи мене не цікавлять.

- Далі! – провадив я. – Це не те.

- Далі був молодий хлопець, – розчаровано продовжив той. – Назвався журналістом. Навіть заплатив мені, щоб по фотографувати трупи.

Може це він? – схвильовано подумав я.

- Але він не журналіст, – продовжив той.

- Он як? – здивувався я. – Чому?

- Журналістів мало цікавлять тіла в морзі. Це ж не ексклюзив якийсь. От якби на місці смерті! – сказав той. – Плюс де ви бачили, щоб фотограф, який живе на гонорар за ексклюзив, платив комусь гроші?

Це здогади, висмоктані з пальця, але його спостережливість мені подобалась. Марко – я усміхнувся, дивлячись в вікно – ти так і не навчився прикидатись іншою людиною. Любитель…

- Він залишив якусь візитку, чи свої контакти? – запитав я.

- Ні, – подумавши відповів той.

А от це не добре. Та в принципі що я хотів?

Подзвонити і запитати, якого чорта він робить тут? Ага, так він мені і відповів.

- Хто третій? – все ж для галочки запитав я.

- Якийсь чоловік, – відповів студент. – Начебто шукав когось.

- І що в ньому дивного?

- Він просто стояв і дивився на тіло дівчини, котру недавно зарізали.

- Може просто шок? – тоді я не придав цьому особливого значення.

Всі думки були про брата.

А жаль…

- Та мабуть. Думав буде цікаво.

- Так і є, – збрехав я. – Це все?

- Так.

- Дякую! – я кинув слухавку.

За розмовою я не помітив, як скурив останні сигарети. Карина в ванній надовго. Я вже потайки боявся рахунку за теплу воду. Але то таке.

Від нічого робити, я одягнувся, і пішов в кіоск по сигарети. Вулиця зустріла мене теплом і калюжами від нічної зливи. Світанок це та частина дня, котру я застаю лише в тому випадку, коли не лягаю спати взагалі. Я любив світанки. Не знаю, якби я все прокидався зранку, я мабуть зненавидів би їх. Але так, як зранку я прокидався доволі рідко, то їх я не бачив. Едику і Наталії я дзвонити не став. Темні сили теж не часто бачать світанки…

Тепер я знаю, що тут робить мій брат. Це не співпадіння, він приїхав не просто так (що й не дивно). Можна було б вияснити, що і як, але мої здібності були гірші ніж в брата, але все ж…

Купив сигарети, сів на лавочку, закурив…

Думай…

Я складав усе докупи. Якби я був на його місці, що б я робив в морзі? Шукав би тіло. Для чого? Щоб знати, хто саме помер замість…

Ні, не те. Спочатку. Що я робив би в морзі? Шукав би тіло. Для чого? Тупе питання. Яке тіло? Мертве, яке ж ще! Чому я би це робив? Тому що мені потрібно, щось дізнатись. Дізнатись те, що не розповість мені живий? Але що? Я бачу, коли людина помре. Толку мені йти в морг? Я бачу мічених…

Я зупинив роздуми. Викинув з рота цигарку. Ось воно. Небо сьогодні мені всміхалось.

Якщо труп свіжий, я можу дізнатись, як наступила смерть. Міг, точніше, поки не почав просирати свої здібності. Знав би я, що вони мені знадобляться...

Хоча кого я обманюю?

Але зараз, я на місці свого брата. Він свої здібності розвиває. Он воно що: він прийшов перевірити на них мітки. І на жодному з трупів її могло і не бути. А могли і бути на всіх. Але що далі? Що це дає? Так, ми бачимо, коли стара з косою наближається, проте ніхто тобі не заборонить обірвати своє життя, або потрапити під роздачу, якщо вона приходить по когось, хто біля тебе…

Або, якщо тебе вбили? Навмисно. І то це рідкість, зазвичай мітка на тобі висить ось вже кілька днів. Хіба…

Блять! Сука! – я ледь не вилаявся в слух. Не знаю я ніяких хіба. В мене не так багато знань, як в мого брата. Зараз я розумів, що мого вміння недостатньо, щоб врятувати Лілю. Я не знаю від коли, але це стало моїм пріоритетом.

І не хочу знати.