Зміст
  • Частина 1. Розділ 1. Привіт, Неприємності!
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Частина 2. Безумство. Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Частина 3. Помилки. Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Частина 4. Вороги і Союзники. Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина 5. Катарсис. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Епілог.
  • Від Автора.
  • Розділ 8.

    Зараз я всміхаюсь, коли пригадую нашу прогулянку. В мене закриваються очі і я бачу її. Бачу, як вітер зносить її зачіску, бачу, як вона сміється, бачу, як літають бісики в її очах. Я з усмішкою згадую це.

    Зараз.

    Тоді мені здавалось, що я наче на каторзі. Наче і приємно гуляти з нею, але постійно остерігатись, щоб в моїй голові не з’явились ознаки майбутнього. Я молився, щоб це не сталось тоді.

    - Ти нікому взагалі нічого не розповідаєш про себе? – запитала вона мене.

    Ми сиділи на лавочках біля міського озера. Ліля спритно кусала морозиво, що я купив. Вона нагадувала мені велику дитину.

    - Ні, – коротко відповів я.

    - Чому? Не довіряєш? – глянула на мене.

    - Ти замастилась! – я тицьнув своє морозиво їй в ніс.

    Хотів перевести тему. Не люблю брехати, але доводиться, і досить часто за кілька останніх днів. Вона не чекала цього. Її очі округлились, але вмить вона засміялась. І вже я отримав морозивом в лице.

    То був момент, на який я, сам того не знаючи, чекав. Момент мого сміху, щирого і незлого. Душа наче відкрилась. Наше щастя в деталях.

    Люди, що проходили попри, з подивом глянули на нас. Старенька пара в якої нелади в сім’ї. В очах їх осуд. Але відколи мене це їбе? Ми всі наче діти. І збреше той, хто це заперечить. Ми з Лілею продовжували свій синхронний регіт.

    Вона більше не питала нічого. Може передумала, а може вирішила, що не час. Я не знаю. Це жінки, їх не зрозуміти. Як взагалі спрогнозувати, що вони вирішили? Зізнаюсь, малим я думав, що вони хитрі і мудрі. Вони немов шахісти, продумують всі свої дії стосовно нас наперед. Наївний. Потім, подорослішавши, я подумав, що ми, чоловіки розумніші. Ні.

    Ми одинакові ідіоти, бо ми всі люди. А раз людина, значить дебіл.

    - Ти занадто напружений, – весело сказала вона.

    - Тобі так здається, – всміхнувся я.

    На язику завертілось «кеп», але я промовчав. Треба бути джентльменом.

    - Ні, я все добре бачу! – не здавалась Ліля.

    - Що саме? – перепитав я. – Хіба в моїх рухах, чи поведінці є напруження?

    - Ні, в тебе розслаблена, впевнена хода, мені це подобається. Але от твої думки… Твій мозок відпочиває від негативу?!

    - Так. Зараз наприклад.

    Ліля серйозно поглянула мені в очі своїми океанами.

    - А як я піду? Ти втримаєш позитивний настрій?

    - Посиди зі мною довше! – попросив я.

    Не знаю чому. Просто щось всередині поворухнулось проти звичного ритму організму. Я не хотів, щоб вона йшла. В ній було щось, чого так не вистачало мені. Це передавалось, я чув це нутром. І я хотів затриматись, залишитись в цьому моменті.

    - Дивний ти, Макс, – вона всміхнулась сама собі.

    - Це погано?

    - Не знаю.

    Ми просто дивились одне на одного. А тоді вечірні інстинкти взяли гору. Я нахилився до неї і поцілував…

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.