Той, що обманює смерть

Ліля сиділа на лавці і чекала мене. Я оцінив її здалеку: чорне коротке плаття, волосся зав’язане в хвіст, спина пряма, підборіддя високо. Вона нервувала, як би сильно вона намагалась цього не показувати. Чи нервував я? Не знаю. Мабуть. Мені звісно не вперше потрапляти в такі ситуації, але звикати до них бажання ніякого. Ліля виглядала прекрасно, хоч і вибрала строгий стиль одягу. Завжди дивувався, як жінкам це вдається. Передати настрій одягом, зачіскою, макіяжем…

- Привіт, – підійшов до неї.

- Привіт, – якось віддалено сказала вона.

Голос чужий. Це не моя Ліля. Вона дивилась кудись вдаль. Що ж, краще її не обнімати. Я сів біля неї, дістав сигарети і закурив. Їй не подобався дим, а мені не подобалось те, що я мав би їй сказати. 1:1.

Насправді думки мої роїлись навколо того, що сказав брат. З прокляттям розбереться бабка Наталії. Що тут забув мій брат, я вже знаю. В мене всього кілька днів, до від’їзду Карини. Глянув на Лілю: її погляд поринав у хвилі нічного озера.

- Ти знову з кимось побився? – запитала вона.

- Так.

- Навіщо?

- Бо так сталось.

Вона промовчала. Я знав, бачив, як вона хотіла запитати, але вона не могла собі цього дозволити. Дурні жінки. Навіть наймудріші з них знають, що вони дурепи. Я б їх ненавидів, якби так сильно не любив…

Думки знову полетіли в сторону того психопата. Його жертви на моїй совісті. Я маю покласти цьому крапку. Але чи можу я залишити Лілю. Вона тепер на моїй відповідальності. Якась частина мене кричала: нехай тільки дасть привід…

Я не міг цього зробити. Частково, я хотів її залишити, я хотів знайти того горе-самогубця. Це важко. Це до біса важко робити вибір. Ми всі уникаємо цього. Я теж уникав. Я боявся. Я не хотів зіткнутись з жахливими наслідками своїх дій. А вони будуть, щоб я не вибрав…

- Ти прийшов, якраз за кілька хвилин до вибуху, – заговорила Ліля. – Ти вже вдруге врятував мене.

Я мовчки курив. Може вона чекала пояснень, але було ще зарано. Що, думаєте, я от так все розповім з перших хвилин? Я можу, але як тільки я зроблю це дороги назад не буде. Стирати пам’ять я не вмію. Нехай спочатку вона наговориться.

- Тоді, витяг з під машини. Тепер увірвався в квартиру всього за мить до... Це не спів падіння, навіть не починай. Ти шпигуєш за мною?

- Навіщо мені це? – спокійно запитав я.

- Не знаю. Звідки тоді ти знаєш, що має статись? Чому ти спочатку не хотів рятувати Жанну?

- Не вірив, що вона зможе вибратись, – чесно сказав я. – Як вона до речі?

- В тяжкому стані – Ліля вперше глянула на мене з неприхованою ненавистю. – Але лікарі говорять, що жити буде.

Хотілось би. А то неприємно буде думати, що я постраждав дарма. Я думав цинічно, я знаю, але, як і зараз, мене тоді це не колисало. В цьому моя біда. Для мене життя перестало бути чимось важливим. Чим глибше я падав, тим нижча була за нього ціна. Відколи я взявся за це, я почав грати в гру, без переможців. Рано чи пізно все втрачало свій зміст. І мені не хотілось думати, що й це не мало змісту…

- Звідки ти знав про пожежу?

- Не знав.

- Не бреши!

- Чесно, – дістав ще одну сигарету. – Я не знав, що саме має статись, допоки не приїхав.

- О, то ти в нас екстрасенс? – глузливо запитала Ліля. – Добрий самаритянин?

- Ні, – знизав плечима. – Я просто бачу смерть. Знаю, коли хтось помре. Спокійно скажу скільки років кому залишилось.

Насправді це дуже важко і з кожною годиною шанси на те, що я виявлюсь правий змінюються. А от чим ближче цей день, тим я точніше. А коли взагалі людина мічена…

- Припустимо ти говориш правду, – недовірливо сказала Ліля. – То хіба я не мала померти? Вже аж двічі?

- Мала, – погодився я. – Але ти ще тут.

- Завдяки тобі.

- Вірно.

- Звідки ти знаєш, коли і як це має статись? – з сумнівом запитала вона. – Є якісь докази?

- Блять, я тобі що!? Гадалка, котрій ти гроші платиш за майбутнє? З чого раптом я маю щось доводити!?

Це давило на мене залізним тягарем. В горлі я чув сіль, що продирала з середини, заважала дихати, жити, йти далі. Я не міг залишатись спокійним, чи бодай тверезим, коли ці думки заповзали в мою голову. Мій спокій вивітрювався. Очі палали ненавистю. Справжньою ненавистю. Тихою, наче змія, отруйна гадюка. Мені не було жалко Лілю. На неї стільки звалилось? Вона не одна така, в світі є й гірші речі…

Вона не чекала такого, це точно. Я повернувся до неї лицем і глянув у її очі.

- Хочеш правди? – запитав її шепотом. — Я бачу смерть, як ти вже змогла здогадатись. І колись я рятував людей. Я знаю, що і як робити, ти вже не перша, кого я рятую. Не віриш мені? Ну то й фіг з тобою! Я не екстрасенс, не маг. Це просто моє прокляття, бо я не хочу бачити цього. Але і далі бачу, щоб я з цим не робив. Приємного в цьому нічого немає, це точно. І так, я знав, що тебе зіб’є автомобіль. Я відчув, що ти згориш в домі. І обидва рази в мене вийшло тебе врятувати. А знаєш чому? Тому що ти не робила мені проблем тупими запитаннями. Замість тебе померло кілька людей, тому що процес цей – незворотній. Так не буває, щоб вижили всі. Того можеш зав’язувати вірити в долю, пророцтва, хіромантію, чи в ще щось. Вір в те, що тебе хтось, чи щось прирекло на смерть. Бо це яка-не-яка правда. І якщо ти не будеш робити мені проблем, то може я знайду спосіб тобі допомогти…

Її очі наповнились слізьми.

- Для чого тобі це? – запитала вона.

- Тому що в момент смерті, ти можеш забрати всіх з собою в могилу.

Насправді це лише невеличка частина правди. Таке трапляється щодня, тож вважати це головною причиною я не міг. Але іншої відповіді в мене не було. Ні для неї, ні для себе

- Яке тобі діло до всіх? – вона все ж не змогла стримати сліз.

- Ніякого, – чесно сказав їй.

- Невже допоки я житиму, всі помиратимуть?

Її затрясло наче від вітру. Але погода була спокійна, тепла, тиха.

- Навіть не думай про самогубство, – сказав я. – В тебе не той характер.

- Звідки тобі знати? – зі сльозами на обличчі огризнулась вона.

Серйозно? Я працюю з людьми вже навіть не знаю скільки часу. Але говорити цього не став. В мені все дедалі сильніше розпалювалось роздратування. Емоції важче всього взяти під контроль саме в такі моменти…

- Тоді вперед! – гаркнув на неї. – Давай! Зроби це. Нехай смерть тих людей буде даремною.

- А ті люди, що помруть замість мене?

- Однаково колись помруть, – знизав плечима.

Навіть уявити тяжко, яких зусиль мені коштувало здатись безсердечним в той момент. Я сам від себе жахнувся в той момент. Ціна була заплачена.

- Вони страждали? Ті люди…

- Не знаю. Скоріше за все ні. Тиха безболісна смерть.

- Звідки тобі це знати?

- Статистика.

Вона дивилась на мене очима повними презирства і ненависті. Знаєте, якщо б вона вчинила самогубство, мені б не довелось вибирати. Або якби Марко знайшов того психопата. Ні, гірко сказав про себе – ти не в казку потрапив. Тобі даються можливості, а не спрощені рішення. Досить і цього. Не наглій.

Вона обхопила лице руками і заревіла. Від її гордої постави та вигляду сильної жінки не залишилось і сліду. Це все та беззахисна Ліля, що ревіла в мене на плечі в перший день знайомства. Хотілось встати і піти. Карина півгодини тому прислала смс, що чекає на мене. А я сиджу тут і спостерігаю цю сопливу картину.

Мені потрібно йти. Потрібно облишити свої спроби, що ні до чого не приведуть. Я маю спокутати свою провину. Як би я не переварював Марка, але з ним в мене був шанс на це. Це ж просто втеча від неминучого. Треба йти…

Я обійняв її. Вона не пручалась, і спочатку навіть ніяк не реагувала, але потім її голова опинилась в мене на плечі. Я гладив її волосся і нашіптував, що все буде добре…

Я провів її додому. Ми йшли мовчки, попід руку. Лише раз вона спитала, чому я все ж врятував її.

- Тому що перший раз я просто не зміг пройти повз. А тепер не можу і по-давно.

Вона, мабуть, не те хотіла почути. Не знаю. Це все, що я міг сказати їй. Ми підійшли до її старої квартири.

- Зайдеш? – запитала вона.

Звісно я б зайшов на палку чаю. Але от тоді не встигну до дому, де мене вже чекають. І тут дівчина, і там дівчина. Це нечесно, чому або багато, або нічого взагалі? Карина чи Ліля? От блять, тяжкий ж вибір…

- Глянь на мене, – стомлено всміхнувся я. – На мені живого місця немає…

Вона розуміюче кивнула. Звідки їй знати, що мене вдома чекає жінка, котру я люблю? Ліля потягнулась до мене. Ми поцілувались. Ідея зайти до неї тепер не здавалась такою поганою…

Карина – боляче нагадала совість. Ти ж збирався поїхати з нею…

- Я рада, що зустріла тебе, Макс, – прошепотіла Ліля мені на вухо. – І пробач, що накричала на тебе.

- Пусте, – прошепотів я. – Ти головне без дурниць.

- Добре, – вона поцілувала мене в щоку. – Ти головне не зникай. Будь ласка! Не зникай!

- Не зникну, – пообіцяв я. – Я буду поруч, допоки ти цього хотітимеш.

Про всяк схрестив пальці за спиною. Не гарно аж так брехати, та що вже поробиш?