Той, що обманює смерть

Все втратило кольори. Все стало чорно білим. Свідомість, супроти моєї волі, вилетіла з тіла і перенеслась геть. Я привидом проходив крізь людей на ескалаторі і спускався все нижче. Прямо до місця де люди заходять в поїзди. А те, що мені відкрилось, змусило замерзнути кров у моїх жилах. Ліля летіла під поїзд і я не встигав нічого зробити…

***

За день до.

Соколовський стримав своє слово. Зранку до нас прийшла Аліна, помахуючи на зап’ястку тим самим годинником та адресом помічника нашого психопата в іншій руці.

- Коли їдемо його брати? – Саша носився по всій квартирі від нетерплячки.

Ми з Марком переглянулись. Нехай побігає. Дорослий, а тішиться наче мале дитя. Ліля похмуро спостерігала за цією картиною. Вона починала задаватись питанням: а що далі? Ну, знайдемо ми того психопата, а що далі? Що ми робитимемо з ним? В міліцію поведемо? З чим? Що на нього є крім наших здогадів і того, що я його впізнав? Для правоохоронних органів це пустий звук.

Здати його Соколовському? А навіщо йому той? Соколовський ясно дав зрозуміти, що саме йому потрібно – делірій і ми двоє. Для Лілі це був шок.

Вона не могла зрозуміти, чому ми тікали стільки часу, а тут раптом погодились. Саша теж не розумів, але трагедію з цього не робив. Він не вважав, що ми продались. Його хвилювало лише те, в що ми встрянемо наступної миті. Він так жив – пригоди та адреналін. А решта все буде. Ліля жила інакше.

Вона хоч і виросла за ці кілька тижнів, та її дитячі ідеали завмерли на періоді дитинства. Для неї ми були гірше зрадників України. Я її розумів. Але, як завше, я не вважав за потрібне розкривати їй всі тонкощі та нюанси. Про Соколовського я теж промовчав. Не варто заважати природньому ходу речей, як казав отець Михайло. Ось тут, конкретно в цьому випадку, я з ним солідарний на сто відсотків.

- Ми не йдемо його брати, – спокійно пояснив Марко.

- Що? Чому? – не зрозумів Саша.

- Він нам потрібний для того, щоб вийти на вбивцю. А до того часу ми будемо слідкувати за ним. Станемо його тінню.

Саша зрадів ще більше. От вона його мрія. Він ще не знає. Що заняття це веселе і напружене лише перші три хвилини. А так то воно довге і нудне. Я за життя ставав тінню кількох людей і ні єдиного разу це не було весело, тому що на кону були людські життя.

***

Зараз.

Я вирвався з натовпу досить просто. Вискочив за метро і з’їхав по перилах, ухиляючись від рекламних щитів. Періодично, я застрибував на ескалатор і розштовхував людей, викликаючи масу криків та невдоволення. Але мені було не до них. Я мав рятувати Лілю. На виході мене вже чекали поліціянти. Товста жінка, з світлим волоссям та поросячими ляхами, щось горланила своїм, розмальованим червоною помадою, ротом. Поряд з нею стояв худий маленький лейтенантик.

Поліцейська кепка ледь трималась на його малій голові. Я подумки вилаяв себе, і понісся на них.

Такого давно вже не бачили в метро. Два правоохоронця взяті на таран нахабним відвідувачем метро. Люди позупинялись, забувши про свої справи. Я в цей час розтягнувся на землі. На холодний бетон стікали краплі поту. Копи намагались піднятись, але в них не виходило. Зате виходило в мене. За останні кілька місяців я зніс і гірші речі, ніж падіння на бетон. Я встав і покрокував далі, намагаючись не пустити видіння в свою голову. Ні! Не зараз, спочатку знайти Лілю.

Чорт з тим помічником вбивці, знайдемо іншого разу. Як би мені сильно не хотілось його спіймати…

В голові закрались питання, але я прогнав їх, пообіцявши повернутись до них пізніше. Голос в гучномовці оголосив прибуття поїзду з лівого краю платформи. Мені туди. Я прожогом кинувся на платформу, поліція, в свою чергу, вирішила кинутись за мною. Видіння поволі брали гору наді мною. Я сфокусовувся на Лілі. Вони зникнуть перед самою її смертю, але тоді вже може бути пізно. Часу залишалось все менше.

- Ану стій! – чув позаду себе.

Я не зупинявся. Треба її знайти, але серед такого натовпу людей це — непросто. Так, давай думати, якщо це вона потрапить під поїзд, значить вона біля краю платформи. Хтось може випадково її зачепити.

- Будь ласка відійдіть від краю платформи, – оголосив голос з гучномовця.

В тунелі чулось, як наближається потяг. Я вийшов на край платформи, і роззирнувся. Погляд наткнувся на Лілю. Вона стояла біля білявого хлопця, котрого ми переслідували. Той безтурботно щось дивився на телефоні. В вухах навушники. На плечі рюкзак. Одяг в пилюці. Виглядав він розслаблено. Аж занадто. Я згадав, як Соколовський назвав того параноїком. А я занадто багато мав справ з людьми, щоб розуміти, що параноїки так себе не ведуть. Ліля стояла зовсім поруч від нього. Якби хлопець допомагав тому, кого ми шукаємо, то вже давно б помітив її пристальний погляд. А так висновок напрошувався сам по собі.

Немає нфіяких помічників.

Нас провели. Виманили з дому, щоб обшукати і знайти делірій. А ми тут, ганяємось за незрозуміло-ким.

Соколовський, от хнич старий! Провів нас, собака. Зіграв на моєму бажанні знайти вбивцю. А тепер я тут, і я… Все ще мушу рятувати Лілю. Вона то не знає, і зараз може віддати життя просто так, по моїй провині.

Я швидко пропихався до неї, доки не прибув поїзд. Люди невдоволено шипіли і озирались на мене.

Я не зважав. Хтось з них зараз помре замість Лілі. Може навіть тут і зараз. Поїзд вже був зовсім поряд…

Я схопив її за лікоть, і відвів подалі від вагону. Вона не розуміла, що сталось (або мало статись), але говорити нічого не стала. Поїзд прибув. Я відтягнув її до лавки. Вона здивовано подивилась мені в очі. А тоді до неї дійшло. Люди почали щось кричати про швидку та лікарів. Почалось якесь заворушення. Люди стали скупчуватись колом, навколо когось. Це сталось, і я встиг. Але ціна заплачена.

- Не дивись! – наказав я, пригортаючи її голову собі до грудей. – Не дивись! Ходімо. Не оглядайся.

Чиєсь серце в той день зупинилось. І поки покійник збирав навколо себе натовп зівак, ми перейшли на інший бік платформи, де нас вже чекав Саша. Він питально глянув спочатку на мене, тоді на, бліду як смерть, Лілю.

- Нас обвели навколо пальця, – пояснив я. – Дзвони Марку.