Той, що обманює смерть

Сопіння мулатки виводили мене з себе. Шоколадне тіло з шовковою шкірою, котре я обожнював вночі, не могло аж ніяк розпалити мене сьогодні. Але мене це не переймало. Вона отримала свою платню за ніч. Я піднявся, підійшов до вікна розтулив штори. З вікна вид на Дніпро. Що-що, а вид з борделю був прекрасний. В голові гуділо, сонце різало очі. Шлунок вже кілька днів не бачив нормальної їжі. Здається сьогоднішній день стає тривожним вісником. Скоро мій організм не витримає і дасть збій. Але я не хотів звідси виходити. Я не хотів повертатись в світ, де перед моїми очима пролітали жахливі картини людських смертей. Я б волів залишитись тут. Тільки от мої гроші занадто швидко закінчувались.

Відкрив вікно. Закурив. Мулатка прокинулась. Позіхнула, протерла рукми очі, піднялась з ліжка, підійшла до мене і поцілувала в плече. Дивно, повії зазвичай не проявляють таку ніжність.

- Це за що? – здивовано запитав я.

- За те, що ти вночі був джентльменом, – всміхнулася вона. – Рідкість в наші дні.

- Невже? – я дав їй сигарету, але вона відмовилась.

- Так. Чоловіки думають лише про себе. Лиш би вдовольнити свої інстинкти та своє его.

Я промовчав. Вона, сама того не відаючи, штрикнула мене в саме серце.

Я не пам’ятаю, скільки часу пройшло. Знаю, що ми вчотирьох знайшли житло, як тільки приїхали в Київ. Пам’ятаю, як вийшов на балкон квартири на Троєщині, і подзвонив Карині.

- Алло? – в голосі чулось здивування.

- Привіт, – тихо сказав я. – Я…

- Навіщо ти подзвонив? – в неї затремтів голос.

- Я в Києві. Приїхав до тебе.

- Брешеш.

- Ну не тільки до тебе…

- Я виходжу заміж. Вибач Макс.

Пам’ятаю, що повітря кудись зникло. Серце зупинилось. В шлунку стало пусто, наче в пустелі Сахарі. З останніх сил я повільно і чітко вимовив побажання щасливого життя і ввічливо попрощався. Тоді вибив. З хвилину я стояв і крив недопалок від сигарети, не помічаючи, що дим вже не йде.

І ось я прокинувся тут в компанії повії та похмілля. Скільки ночей я провів тут мені невідомо. Всі дівчата вже вітались зі мною, деколи навіть готували мені та робили каву. Я ж допомагав здоровенному охоронцю на прізвисько Барбос викидати дебоширів. Хоча йому моя допомога не особливо була потрібна.

- Може повернемось в ліжко? – запропонувала мулатка. – Марта все одно ще спить…

Марта, точніше Марта Ігорівна, старенька низька пенсіонерка була в них за старшу. Колишній бухгалтер гарно реалізувала себе на пенсії. І контролювала все залізною, хоча й старечою рукою. Не знаю, ким точно доводився їй Барбос, але зуб даю, що точно родич.

Все ж пропозицію моєї шоколадної супутниці довелось відхилити. Платити більше не було чим. Потрібно було швидко роздобути грошей. Але це ще встигнеться.

- В тебе немає нічого від голови? – запитав я.

- Екстазі?

- Ні, дякую.

- Тоді немає.

Я повністю одягся, поцілував її в щоку і вийшов з кімнати. Особняк був шикарним. Два поверхи обставлені антикваріатом, створювали атмосферу наче ти джентльмен і в цьому світі від тебе, щось залежить. По коридорах снували чоловіки, котрі наспіх одягались на ходу. Між ними, як сонні мухи ходили й працівниці закладу. Я вітав їх всіх кивком голови та радісною посмішкою.

- Привіт, Макс.

- Ти в нас вже прописався?

- Може наречену серед нас знайшов?

- Я попрала твій піджак.

- Кава на кухні.

Я дякував всім і намагався віджартуватись компліментами. Спустився по сходах на кухню. Звідти долинула розмова. Говорив Барбос. Його бас наче розтрясав стіни. Говорив він швидко, але щось з контексту я таки вловив. Барбос переконував якусь дівчину.

- Подумай, платня хороша, умови ти бачиш. Дівчатка хороші, допоможуть, навчать…

Я зайшов в кухню. Лисий охоронець махнув мені рукою, мовляв: присідай. Маленькі вуха на великому лисому черепі, поросячі очі. Він постійно червонів і, від поту, його лисина блистіла. Він виглядав би більш кумедно, ніж лякаюче, якби не ріст під два метри, вага під сто і два кулаки розміром з мою голову кожний. Дівчина, котрій він пропонував роботу повернулась, глянути на мене. Я застиг з несподіванки.

- Привіт, Ліля, – я не чекав її побачити тут.

Вона презирливо зміряла мене поглядом з голови до п’ят.

- Ти б себе бачив, – зневажливо сказала вона. – Виглядаєш просто жалюгідно.

- Я якраз спускався і згадував, наскільки мені не накласти на твою думку, – парирував я.

Відносини в нас м’яко кажучи накрились, коли вона дізналась про Наталю. А от те, що я весь цей час був з Кариною…

Це були перші її слова за багато днів. На ній все ще була мітка. І вона поволі набирала сили. Вже не так інтенсивно, як перший раз. Але цей раз грозив стати крутіше за попередній.

- Як спалось? – піддражнив мене Барбос.

- Спав, наче малюк.

- І то добре. Ти пам’ятаєш скільки вчора випив?

- Якщо чесно я не пам’ятаю нічого вже кілька днів, – признався я.

- Ти зник на два тижні, якщо що, – холодно встряла Ліля.

- Тоді як ти мене знайшла, якщо я зник?

- Це вже четвертий бордель в Києві, котрий я обійшла.

- Значить ти таки не будеш в нас працювати? – розчарувався Барбос.

- Не буду. – Ліля похитала головою. – Я по цього ідіота.

- А, розумію, – охоронець засмутився ще більше. – Він тут…

- Знаю я, що він тут робив! – розгнівалась Ліля. – Те, що й завжди! Одне на думці лишень…

- Гей, я ще тут! – я ввірвався в розмову. – Що тобі потрібно?

- Мені?! Нічого, але твій брат тебе шукає. Говорить є для тебе новини. Чи ти вже знову передумав?! Знов тікаєш?!

- Тобі обов’язково бути такою сукою? – холодно запитав я.

Вона промовчала, спопеляючи мене поглядом.

Іскорки в її очах, грозили перетворитись на багаття. Але вона швидко опанувала себе. Що сказати: дівчинка подорослішала. За цей час вона перестала бути тією наївною дівчинкою, як на початку. Тепер це була суміш Наталії і Карини.

- Гаразд, – сказав Барбосу. – Ми мабуть підемо. В мене якраз відпуск закінчився. Пора би й попрацювати…

- Ти так ні разу і не розповів де ти працюєш, – кинув навздогін.

- Та так, – сказав по дорозі до виходу. – Розгрібаю всіляке лайно.

Барбос розреготався. Ліля поспішила за мною. По дорозі я перекинувся поглядом з моєю мулаткою.

- Вже йдеш? – поцікавилась вона.

- Я ще якось навідаюсь до тебе, – всміхнувся їй.

- Буду рада тебе бачити, – в неї була просто чарівна посмішка.

Котра зів’яла, як тільки Ліля глянула на неї своїми налитими кров’ю очима

- Кабель! – не стрималась Ліля.

Це вже адресувалось мені.