Той, що обманює смерть

Я зайшов з коридору в квартиру після короткої розмови з Сашею. Про її зміст я розповім пізніше, бо зараз то не так важливо. На порозі мене зустріла Наталя. Вона перестала плакати. Карина відносно привела її в порядок. Її очі висохли від сліз. Тепер з них сочився холод. По її погляду я зрозумів, що вона мені цього не забуде. І я вже навіть здогадувався, як вона мені помститься. Тепер вона знає про мене більше ніж я того хотів. Ми не прощались, вона мовчки вийшла, а я зачинив за нею двері.

Карина сиділа за столом і з відразою дивилась на мене.

- Ну і що це, блять, було? – запитала вона.

- Виховний захід, – процідив крізь зуби.

Сів навпроти. Вона не приховувала свого роздратування від моїх вчинків. Я розумів її. Прекрасно розумів. Але не настільки, щоб признатись в цьому.

- Якого дідька ти їх запросила? – запитав я.

- А що? Не можна? – вона виклично глянула на мене.

- Карино…

- Що? Думаєш, вона буде нам мстити?

- Нам? – перепитав я. – Мені.

Вона схопила чашку зі столу і метнула її в стіну попри мою голову. Я не знав, хотіла вона в мене попасти, чи спеціально промахнулась. Вона вдарила руками по столі один в один копіюючи мене в моменти люті.

- Та скільки можна?! – заладила вона. – Ти можеш перестати думати лише про себе?!

По правді, я не розумів звідки такі висновки, але зрозуміти жіночу логіку, наче пиляти дерево зубочисткою. Процес може і йде, але толку з нього? Даремні зусилля та лишні нерви.

- В тебе все так! – між тим лютувала Карина. – Говориш, що хочеш бути зі мною, але ти не сприймаєш нас як ціле. Все «я», «я», «мої проблеми»!

- Я вберегти тебе намагаюсь, – тихо сказав я.

Це правда, я б ніколи не дозволив їй постраждати замість мене. А особливо тепер.

- Вберегти?! – ще гірше залементувала вона.

- Від, блять, проблем. Що ти їх допомогла створити.

- Я?

- Не я ж…

Карина метнула в стіну іншу чашку. Цей раз вона явно цілилась, але все одно промахнулась. На мене посипались лише уламки. Зате вона замовкла. Лише стояла навпроти мене тяжко дихаючи. Вона знала, що я рідко вигадую щось з пустого місця. Тепер лише залишалось допоки Карина буде в адекватному стані для розмови. Я не поспішав, хоча варто би було. Але факт є фактом, я дав їй час відійти і все обдумати.

- Все? – запитав її. – Вгамувалась?

Мовчанка знак згоди, як то кажуть. Карина сіла навпроти мене. Лікті демонстративно оперлись на стіл. Очі прикипіли до мене. Я вирішив, що це знак і продовжив.

- Думаєш ви з нею подруги? – запитав її.

Вона хотіла спопелити мене вогнем. Клята жіноча солідарність.

- В неї немає друзів. В неї є ті, хто підпадає під її інтереси. Якщо ти з тих – вітаю, ви шапочні друзі.

- Вона не єдина використовує людей в своїх цілях! – Карина таки втикнула свою шпильку.

Я пропустив це крізь вуха. Ніхто не ідеальний, а я тим більше. Гріхів за мною достатньо для віп котла в пеклі. Але зараз було не до розбору польотів моєї блудної душі.

- Знаєш, мене важко знайти, без мого власного бажання, – продовжив я. – А тепер Наталя знає де я є. Що завадить їй продати цю інформацію тим, хто мене шукає? Чого далеко ходити: он, жінка одного багатія, котрого я не врятував, шукає мене. Де гарантії, що наша відьма їй зараз не дзвонить, і не диктує мій адрес?

- Ти параноїк! – гаркнула Карина.

- Правда? – холодно перепитав я. – Згадай, як нам довелось вшиватись з Одеси.

Вона замовкла. Нами зацікавився комітет з надзвичайних явищ. Не чули? Я вас вітаю, ви не бачили справжніх садистів і психопатів з ксивами і вченими ступенями. Я вже казав, в кожній країні є щось таке. Держави давно ведуть дослідження в цій галузі. А зроблено все так, що ти просто не підкопаєшся до них і не звинуватиш їх ні в чому. Це приватні компанії, наукові досліди,псевдо лабораторії. Думаєте, чому не було доведено ще ні одного факту надприродних здібностей людини в лабораторних умовах. Це не в інтересах нашого світу. Це і не буде доведено. Хоча майже кожний з нас щось та й бачив чи чув з розділу пара-нормального.

Але я не про це. Ціль цього нагадування була необхідність замести сліди. І заткнути Карину.

- Що їй заважає натравити на мене розгнівану вдову? – запитав я.

Карина не видавала цього, але я знав, що вона шукає відповідь на це запитання. Я продовжив:

- Я образив її, я зганьбив її, змусивши зв’язатись з бабусею. Я не дав їй можливості заробити на собі. І я позбавив її тієї сили, котру вона хотіла собі підпорядкувати. Хотіла настільки, що була ладна принести чужі життя. А може й всі наші.

- В чому ж вона прорахувалась? – спитала та.

- В жертві. Та дівчина виявилась таким собі провідником. Це наче міст між…

- Я знаю, хто це такі, – перебила вона. – Геральт колись розповідав.

- Добре. Духи мало що можуть зробити таким людям.

- Тоді до чого тут ти? Чому вона не злиться на ту дівчину?

Вона навмисне наголосила на слові дівчина. Ревність. Знайшла час…

- Бо вона не знає цього факту. Лілі, тій дівчині, я теж не казав…

- То це знаєш лише ти? І ти от так візьмеш на себе весь гнів відьми?

- Вибору немає.

- Є.

- Немає, я один з небагатьох,хто може з ним справитись…

Карина опустила голову на стіл. Я спробував заглянути їй в лице, але нічого не було видно. Хтозна, про що вона думала.

- Вона любить, тебе, Макс, – тихо прошепотіла вона. – Вона не зробить нічого тобі…

- Це ти вмієш прощати образи, – холодно нагадав я. – Решта жінок ні.

Он воно що. Он вся їх дружба. Жінки, блять!

Знайшли час виясняти, хто краще. Я навмисне сказав все якомога холодніше, щоб не видати своє здивування. Я відчув себе ідіотом. Читати людей наче книги, але не бачити такого під власним носом. Здається в мене почала рости лишня хромосома. Привіт тобі: синдром дауна. Карина між тим поглянула на мене.

- Що з тобою відбувається, Макс? – запитала вона.

Волосся на шкірі наелектризувалось. Я знав, куди йде розмова, і я дуже не хотів заводити її в саме це русло.

- А що зі мною може відбуватись?

- Ти холодний, черствий. Відштовхуєш від себе всіх навколо. Навіть мене.

- Не говори такого.

- Це правда, Макс, – продовжила вона. – Ти відштовхуєш від себе всіх. Ти втягуєш людей в свої ігри, але тримаєш їх в небачені всієї картини…

- Так краще для них, – сам не знаю, чому я це сказав, але слова вирвались раніше ніж я встиг вкуситись за язик.

Карина поглянула на мене поглядом, повним суму. Я знав цей погляд. Подумки вона ставила на мені, на нас, жирний хрест. І я нічого не міг з цим зробити. Я сам спалив це все, знищив своїми руками. Я забрехався, загрався. І зараз я вбив останній цвях в гроб наших відносин.

- От і Марко так говорив, – розчаровано сказала Карина.

- Я не мій брат, – занадто різко відповів я.

Занадто різко.

- А я вже не впевнена, – Карина знала, як добивати мене словами. – Різниця настільки розмита, що я вже не впізнаю тебе. Глянь на кого ти перетворився.

- Я просто… - я замовк.

- Що просто?

І дійсно що? Вона була права. Я поступово перетворювався в те чудовисько, від якого намагався триматись якомога далі. Чим я міг це заперечити? Хорошими намірами? Це не серйозно.

Добра немає. Це всього лише підступна версія зла. Зло воно і є злом. Ти знаєш, що чекати. А от від добрих вчинків ти не чекаєш ніякого лайна. А мав би. Добрими ділами мащені дороги в пеклі.

Марко теж робив все з хороших намірів. Він жертвував оточуючими його людьми, викидав непотрібні пазли зі своїх головоломок. І він теж вірить, що робить щось хороше. Як і я. Я настільки хотів бути НЕ схожим на нього, що не помітив, як в дзеркалі на мене стали дивитись очі мого брата.

- Мабуть, ти права, – я схилив голову. – Вибач.

- Ти мене вибач, – сказала вона. – Я не мала б цього говорити…

- Ні, ти все сказала правильно, – тихо прошепотів я.

Голова важко впала на стіл. Чоло відчуло холодне дерево. Холодне, як те багно в якому я безповоротно тонув. Карина встала, підійшла до мене. Її руки лагідно лягли мені на плечі. Її губи поцілували мою шию. Я любив її обійми. Я любив її. А чи любив? Так, мабуть таки любив.

- Поїхали зі мною! – сказала вона.

Я заперечно похитав головою.

- Ти обіцяв, – на її очі накотились сльози.

- Я знаю, – сказав якимось чужим голосом, що свинцем вилетів з горла і ранив її в саме серце. – Але не зараз. Я обіцяв через тиждень…

- Ти головою вдарився? – загарчала Карина. – За нами можуть прийти! Ти ледь не помер від передозування в проклятому будинку! Ти прийшов в опіках, ледь живий після пожежі! Думаєш я не знаю, що тебе ледь не приніс в жертву покійний хазяїн квартири?! Чи те, що тебе ледь не збила машина, коли ти рятував ту суку?! Так я знаю!

- Діло не тільки в ній, – я спробував заперечити, але тайфун в образі Карини вже набрав обертів.

- Тиждень?! – про волала вона. – Тиждень?! Менше ніж за місяць ти вліз в усю хуйню, в яку лише зміг. Я й думати боюсь, в що тебе втягне твій брат…

Це могло б продовжуватись вічно. Карина дуже рідко лютувала, але якщо вже її понесло…

Це як потяг на повній швидкості без гальм. Сам точно не зупиниться. От так і ця жінка. Я любив її. Може й зараз люблю. Може я і Лілю люблю. Блять!

Скажете: не можна любити двох? Помиляєтесь – ще й як можна. Просто для цього треба бути повним недоумком.

Але я відволікся. Так от: день, як видно, в мене не задався ще з моменту, як я побачив газету з статтею про начебто вигнання демонів. Той мент, додав гостроти. Наталя ж мені зіпсувала весь настрій остаточно. Саша мене добив, а Карина вперто знущалась з померлих нервових клітин. Тож мені просто нічого не залишилось, як…

- Я не просто так це все роблю! – я заволав на неї.

Для ефекту гримнув ще кулаками по столі. Він затрясся, чашки попадали на підлогу. Кухня наповнила дзенькотом розбитого посуду.

Вона замовкла. В очах пробігли нотки страху. Вона боялась мене. Раніше вона могла боятись мене втратити. А от саме зараз вона злякалась саме МЕНЕ. Мабуть я перестарався. Хоча віддам їй належне: Карина як ніхто могла опанувати себе. Вона просто зневажала мене. Я не знаю за що. Але я чекав отримати відповідь на це.

Але вона промовчала. Лише довго дивилась на мене, нічого не кажучи.

- Мені треба йти, – я зірвався з-за столу.

Так, час підтискає, мені пора на зустріч з братом. Плюс, треба подзвонити Лілі. На щастя, я тепер міг відчувати силу прокляття на відстані. Але дзвонити при Карині…

Так, я знаю, я останній мудак і лайно.

- До тієї суки, з якою ти спав? – запитала вона.

Я промовчав. Пішов в коридор.

- Глянь на кого ти перетворився! – вона і далі кидала свої шпильки мені вслід. – Я більше не впізнаю тебе, Макс…

Я мовчки закрив за собою двері.