Зміст
  • Частина 1. Розділ 1. Привіт, Неприємності!
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Частина 2. Безумство. Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Частина 3. Помилки. Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Частина 4. Вороги і Союзники. Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина 5. Катарсис. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Епілог.
  • Від Автора.
  • Розділ 71.

    Ніж піддався і вийшов з стогоном Тараса. Він все ніяк не міг прийти до тями. Я грубо перевернув його непритомне тіло на спину.

    Замахнувся…

    ***

    Спогад сам проник в мою голову. Очі перестали сприймати що-небудь, все наче сповільнилось. Час немов втратив владу наді мною.

    - Макс, подивись ким ти став, – в голові пролунав голос Карини. – Ти вже не той Макс, якого я знала. Ти став чудовиськом. Так, я знаю. через що тобі доводилось проходити. Я знаю, як на тебе це все давило, і я намагалась тебе вберегти від цього. Тепер тобі це навіть подобається, правда?

    Я не відповів. Просто мовчки спостерігав в вікно, як туди-сюди ходили люди.

    - Що ти робитимеш, коли знайдеш його? – продовжила Карина. – Що ти робитимеш з тим, через кого тебе ось вже вісім місяців з’їдала совість?

    - Я не знаю.

    - Знаєш! Ти давно вже все знаєш. Ти завершиш те, чому хотів завадити колись.

    - Не втруться я тоді, той психопат не вирізав би свою сім’ю. А з нею, ще кількох людей.

    - Ти вже не можеш це змінити! – в Карини заблистіли очі.

    Я промовчав. Вона була права. Я довго думав над цим. А може не думав – одразу ж знав, лише боявся собі це озвучити. Від усвідомлення цього мене розібрав холод. Я встав і направився до виходу.

    - Зате я можу покласти цьому край! – кинув їй через плече.

    Я не озирався, коли виходив. Знав, що Карина дивиться мені в слід, і тихо плаче. Я не хотів бачити її сліз.

    ***

    Рука так і застигла біля ножа. Ні, я не зроблю цього.

    Карина права – я чудовисько. Я поволі перестав впізнавати того, хто дивився на мене з дзеркала. Це вже був зовсім інший я. Жорстокий, цинічний. Я став таким, не тому що вимагали обставини, а тому що стомився.

    Одного разу життя вдарило настільки дошкульно, що я здався. Я дозволив своїй ненависті вести себе. Гнів затуманив мені очі. Ось чому все, що б я не робив – все йшло шкереберть. Я слухняно йшов песиком за своїм братом, котрий лише підживлював мою ненависть. І ось я, за крок від того, щоб перейти межу…

    - Я не буду цього робити, – рука так і зупинилась за сантиметр від його горла.

    Тарас так і не приходив до тями – видно міцно йому дісталось. Що ж часу, тягти його за собою, немає. Я піднявся наче п’яний. Мене трясло та похитувало. Саша підійшов до мене та обережно забрав ніж з моєї руки.

    - Не варто, – тихо сказав він.

    Я розслабив руку, дозволивши йому забрати ніж.

    - Я можу, якщо в тебе тонка кишка! – встряла Аліна. – Тому думай швидше. В нас кілька секунд.

    - Ні. – твердо сказав їй. – Ходімо звідси.

    - Він ж не зупиниться, – благально крикнула мені вслід.

    - Ну і нехай, – сказав, крокуючи за Сашею.

    Саша повів нас до пожежних сходів. Замок для нього секундна справа, і ось ми мовчки спускаємось по сходах. Мовчала навіть Аліна. Ось ми на першому.

    Саша знову бавиться з замком і ми на вулиці, вдихаємо аромат нічного літа. Машина чекала нас на розі. Саша сів за кермо. Я сів поруч. Аліна сіла на заднє сидіння. Потім все ж вирішила розлягтись.

    Хвилин зо двадцять ми їхали мовчки.

    - Чому ти зупинився? – почала Аліна.

    - Тому що він не вбивця, – вступився за мене Саша.

    - Тоді чому не дав мені?

    - А ти робила це раніше? – з дивним холодом в голосі запитав я.

    Ми зустрілись поглядами в дзеркалі.

    - Ні, – вона нервово всміхнулась. – Але я б змогла.

    - Вірю, – сказав я. – Але, як би ти дивилась на себе після такого? Нас від нього відділяє лише тонка грань. І не важливо, що ми забрали б одне життя, а він декілька – назад би дороги не було.

    - Вбивати ми його не станемо, посадити не вдасться, до переговорів він не схильний. Тоді як ми його зупинимо?

    Саша глянув на мене. І дійсно: як?

    - Не знаю, – чесно сказав я. – Я... Я щось вигадаю.

    Аліна закотила очі і глухо застогнала. Вона нагадала мені Карину та Наталю. В них був такий самий вигляд, коли я говорив, що щось придумаю. Що ж, винуватити її тяжко: мої затії рідко коли закінчувались добре

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.