Зміст
  • Частина 1. Розділ 1. Привіт, Неприємності!
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Частина 2. Безумство. Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Частина 3. Помилки. Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Частина 4. Вороги і Союзники. Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина 5. Катарсис. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Епілог.
  • Від Автора.
  • Розділ 74.

    Я допоміг Лілі піднятись. Наші руки доторкнулись, погляди зустрілись. За весь цей час я й забув, яка вона красива. Моє серце наче охололо до неї, а тепер розігрівалось з новою силою. Вона не відводила від мене погляду.

    Не тим місцем ти думаєш, – прошепотів голосок в моїй голові, але я не слухав.

    Вона була дуже близько...

    Наші уста зімкнулись. Вітер наче зник, а з ним і холод ночі. На мить ми злились в поцілунку і зникли. Ліля обійняла мене. Провела рукою по щоці…

    Ляпас змусив мене повернутись в реальність. В очах забігали вогники. Мені знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти, що це Ліля зацідила мені ляпас.

    - За що? – здивовано запитав її.

    Ліля зацідила ще один, але я ухилився.

    - Який ж ти… - Ліля аж захлинулась від обурення.

    Я подумки перерахував той список, що підходив під завершення її думки. Ліля між тим перестала мене бити.

    - Не чіпай мене! – пригрозила вона.

    - Що я тепер зробив? – я не розумів в чому проблема.

    - Ти брехав, зраджував, влізав в неприємності, ще й мене втягнув, а зібрався покинути мене! А тепер ти думаєш, що врятувавши мене, заробив вибачення? Не надійся!

    Чомусь мені згадався той раз, коли я витяг її з делірієвого безумства в квартирі покійного Едика. Вечір тоді закінчився досить непогано. Але це було тоді. Тоді Ліля вірила мені, і дивилась на мене щенячими очима. Але час стер цю невинність.

    Тепер Ліля виросла. Тепер від неї віяло холодом. Я розумів, що перетнув межу більше разів, ніж можна було пробачити. Я сів на краю даху, тому що коліна почали трястись від адреналіну. Вона мала право злитись на мене. Дістав цигарки.

    - Вибач, – тихо сказав їй.

    - За що ти вибачаєшся? – холодно запитала вона.

    - За все. За те, що втягнув тебе у все це. За те, що втягнув тебе в свої проблеми.

    Ліля зареготала. Такого я не чекав. Її дзвінкий сміх знову розрізав нічну тишу, та пересилив спонтанні потоки вітру.

    - Дурень, ти Макс! – сміючись сказала вона.

    Сказала та, котра кілька хвилин збиралась стрибати з даху – сказав про себе.

    - Ти рятував мене вже чотири рази.

    П’ять – подумки поправив її, але перебивати не став.

    - В тебе цікаве життя, повне пригод, просто ти занадто тупий, щоб помітити це. Думаєш я з вами, бо боюсь за своє життя? Я примирилась, що рано чи пізно, ти просто не встигнеш мене врятувати. І я не збираюсь сидіти і чекати, доки мене щось настигне. Просто з тобою, Марком, Сашею, Наталею, а тепер і Аліною я відчула себе живою…

    Вона підійшла до мене впритул. Сіла поряд. Поклала мені голову на плече.

    - Марко розповів, через що на мені висить прокляття, – сказала вона. – Він пропонував мені його зняти, та я відмовилась.

    - Він хіба знає як? – здивувався я.

    - Знає. Він говорив щось про провідників…

    Я промовчав. Ліля була провідником – людиною, що могла вільно переходити в свою підсвідомість. Також вона могла силою волі викликати ті видіння, котрі я бачив, приймаючи делірій. В Лілі були здібності не гірше ніж в Едика, а може й сильніші. Тільки от її здібності накликували на неї біду.

    - Марко сказав, що це доля, – між тим продовжувала Ліля.

    В мене аж кашель пішов від такого. Мій брат раптом повірив в долю? Оце щось!

    - Він чекав такої реакції, – скептично всміхнулась Ліля, дивлячись на моє лице. – Він сказав, що тобі зустріти мене була сама доля. Що таких, як я практично немає…

    - В Україні то точно. Так чому ти відмовилась від спасіння?

    - Тому що я вірю, що можу навчитись тому, про що ти змовчав. Ти ж зрозумів це ще тоді, коли ми виганяли привидів з будинку. Тільки нікому не сказав.

    - Не сказав, – зізнався їй. – Не хотів, щоб хтось використав…

    - Досить! – засміялась Ліля. – Ніхто і не використає. Лише я.

    - Знаєш, – розізлився я. – Занадто позитивно ти мислиш після невдалого самогубства.

    - Я могла зістрибнути разів з п’ять, доки ти піднімався, – Ліля знизала плечима.

    Від здивування в мене з рота вилетіла цигарка. Попіл перестав триматись купи і легенько струснувся мені на кеди. Що це за чортівня?

    - Що ж не стрибнула? – похмуро буркнув я.

    - Тому що не збиралась, – як ні в чому не бувало сказала Ліля. – Факт того, що ти зібрався мене покинути, звісно довів мене до сліз, але таких дурниць я б не робила.

    Я уявив, як ловлю її за шию, б’ю в лице і, особисто, скидаю її з даху. Але виду не подав. Мій гнів залишився десь далеко. Зараз те, що я відчував було лише відголосками.

    - Тоді для чого було це все?

    - Марк запевнив мене, що зі мною нічого не станеться, доки ти поруч. Згодись, ти зміг мене витягти майже з нереального положення.

    - Я сам ледь не полетів вниз. А все для того, щоб ти пересвідчилась в правдивості слів мого брата…

    - Саме так.

    Ліля піднялась, стала навпроти мене. Її долоні обхопили моє лице. Наші погляди знову зустрілись.

    - Це був останній раз, коли ти мене врятував, – її губи торкнулись моїх.

    Тепер вже моя черга переривати поцілунок. Ліля просто перехитрила нас всіх? От так просто? Якийсь театр недоуків. Доки ми з Марком граємось одне з одним, Ліля просто користується тим, що ми прив’язались до неї. Нема мене – є мій брат. Її зацікавили власні сили, але без когось з нас поруч, вона може просто не дожити до того моменту, поки освоїться з ними.

    - Видно ночі з Марком не пішли тобі на користь, – я не зміг втриматись. – Ти тепер ще та сука.

    Знову ляпас. Цього разу доволі сильний. Ліля почервоніла, але швидко опанувала себе.

    - Такою мене зробив ти, Макс! – холодно сказала вона. – Це повністю твоя вина.

    - О, прекрасно, то я герой, то покидьок.

    - Ти сам себе таким робиш. Водиш за ніс нас всіх, намагаєшся встигнути сісти на два стільця. Ти був мені потрібний, а тебе не було. Затрахував горе, бо Карина твоя виходила заміж. Ти був потрібний нам всім, а ти просто пішов і прийшов, ніби нічого не сталось. І смієш ще щось мені говорити про це. Я не хотіла тобі цього говорити, але ти сам мене довів.

    О, тепер я в усьому винен. Чудово.

    - Не тобі судити мене, Макс, – вже спокійніше сказала вона. – Я поїхала сюди через тебе, не для того, щоб ти відразу ж зник.

    Аж тепер я зрозумів її, хоч і не був впевненим на сто відсотків. Їй просто було страшно. Страшно за своє життя з самого початку. Вона не любила мене, як і мого брата. І класти їй було на мої пошуки того психопата.

    Від цього я зареготав. Марко, сучий ти сину, ти все ж і тут мене переграв. Налаштував Лілю так, щоб вона захотіла використовувати свої здібності для себе, не боячись, але сподіваючись, що це її врятує. Вона от-от збиралась розповісти, що покидає нас. Це говорила не вона – це Марко говорив її устами.

    Віддам йому належне – так вкладати людям ідеї в голову вміє тільки він. А я ще підіграв йому.

    - Наталя навчить мене користуватись моїми здібностями. Або її бабуся.

    Марко і тут їй збрехав. Те, що вона провідник – це як гангрена для неї ж. Тільки замість обрубати інфіковану кінцівку, вона сидить і бавиться з нею, доки зараза йде далі.

    - Поїхали зі мною! – сказала Ліля. – Ти не покинеш мене навіть тепер. Не після всього того, що ти зробив для мене. А без тебе в мене не вийде. Марка просити марно – в нього свої вищі цілі відомі лише йому.

    Я подумки поплескав брату. Прекрасно зіграно. Типу, куди ти підеш, Максиме? Рятуй Лілю, Макс і делірій прихпи. Так щож він хоче? Просто позбутись Лілі наче баласту? І мене з нею?

    Ні, тут щось не сходилось. Він знав, що я не поїду з Лілею. Вона не знала. Тоді для чого це все? Я ніяк не міг зрозуміти до кінця. Я щось випустив з поля зору.

    Красиво зіграно. Якби ще вийшло позбутись Тараса, було б ідеально. Тоді Марко вийшов би на людей покійника Соколовського і диктував би свої умови. Цікаво, як він планував позбутись Сашка і Аліну?

    Спихнути як Лілю чи мене? Чи як з Едиком?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.