Розділ 74.
Я допоміг Лілі піднятись. Наші руки доторкнулись, погляди зустрілись. За весь цей час я й забув, яка вона красива. Моє серце наче охололо до неї, а тепер розігрівалось з новою силою. Вона не відводила від мене погляду.
Не тим місцем ти думаєш, – прошепотів голосок в моїй голові, але я не слухав.
Вона була дуже близько...
Наші уста зімкнулись. Вітер наче зник, а з ним і холод ночі. На мить ми злились в поцілунку і зникли. Ліля обійняла мене. Провела рукою по щоці…
Ляпас змусив мене повернутись в реальність. В очах забігали вогники. Мені знадобилось кілька секунд, щоб зрозуміти, що це Ліля зацідила мені ляпас.
- За що? – здивовано запитав її.
Ліля зацідила ще один, але я ухилився.
- Який ж ти… - Ліля аж захлинулась від обурення.
Я подумки перерахував той список, що підходив під завершення її думки. Ліля між тим перестала мене бити.
- Не чіпай мене! – пригрозила вона.
- Що я тепер зробив? – я не розумів в чому проблема.
- Ти брехав, зраджував, влізав в неприємності, ще й мене втягнув, а зібрався покинути мене! А тепер ти думаєш, що врятувавши мене, заробив вибачення? Не надійся!
Чомусь мені згадався той раз, коли я витяг її з делірієвого безумства в квартирі покійного Едика. Вечір тоді закінчився досить непогано. Але це було тоді. Тоді Ліля вірила мені, і дивилась на мене щенячими очима. Але час стер цю невинність.
Тепер Ліля виросла. Тепер від неї віяло холодом. Я розумів, що перетнув межу більше разів, ніж можна було пробачити. Я сів на краю даху, тому що коліна почали трястись від адреналіну. Вона мала право злитись на мене. Дістав цигарки.
- Вибач, – тихо сказав їй.
- За що ти вибачаєшся? – холодно запитала вона.
- За все. За те, що втягнув тебе у все це. За те, що втягнув тебе в свої проблеми.
Ліля зареготала. Такого я не чекав. Її дзвінкий сміх знову розрізав нічну тишу, та пересилив спонтанні потоки вітру.
- Дурень, ти Макс! – сміючись сказала вона.
Сказала та, котра кілька хвилин збиралась стрибати з даху – сказав про себе.
- Ти рятував мене вже чотири рази.
П’ять – подумки поправив її, але перебивати не став.
- В тебе цікаве життя, повне пригод, просто ти занадто тупий, щоб помітити це. Думаєш я з вами, бо боюсь за своє життя? Я примирилась, що рано чи пізно, ти просто не встигнеш мене врятувати. І я не збираюсь сидіти і чекати, доки мене щось настигне. Просто з тобою, Марком, Сашею, Наталею, а тепер і Аліною я відчула себе живою…
Вона підійшла до мене впритул. Сіла поряд. Поклала мені голову на плече.
- Марко розповів, через що на мені висить прокляття, – сказала вона. – Він пропонував мені його зняти, та я відмовилась.
- Він хіба знає як? – здивувався я.
- Знає. Він говорив щось про провідників…
Я промовчав. Ліля була провідником – людиною, що могла вільно переходити в свою підсвідомість. Також вона могла силою волі викликати ті видіння, котрі я бачив, приймаючи делірій. В Лілі були здібності не гірше ніж в Едика, а може й сильніші. Тільки от її здібності накликували на неї біду.
- Марко сказав, що це доля, – між тим продовжувала Ліля.
В мене аж кашель пішов від такого. Мій брат раптом повірив в долю? Оце щось!
- Він чекав такої реакції, – скептично всміхнулась Ліля, дивлячись на моє лице. – Він сказав, що тобі зустріти мене була сама доля. Що таких, як я практично немає…
- В Україні то точно. Так чому ти відмовилась від спасіння?
- Тому що я вірю, що можу навчитись тому, про що ти змовчав. Ти ж зрозумів це ще тоді, коли ми виганяли привидів з будинку. Тільки нікому не сказав.
- Не сказав, – зізнався їй. – Не хотів, щоб хтось використав…
- Досить! – засміялась Ліля. – Ніхто і не використає. Лише я.
- Знаєш, – розізлився я. – Занадто позитивно ти мислиш після невдалого самогубства.
- Я могла зістрибнути разів з п’ять, доки ти піднімався, – Ліля знизала плечима.
Від здивування в мене з рота вилетіла цигарка. Попіл перестав триматись купи і легенько струснувся мені на кеди. Що це за чортівня?
- Що ж не стрибнула? – похмуро буркнув я.
- Тому що не збиралась, – як ні в чому не бувало сказала Ліля. – Факт того, що ти зібрався мене покинути, звісно довів мене до сліз, але таких дурниць я б не робила.
Я уявив, як ловлю її за шию, б’ю в лице і, особисто, скидаю її з даху. Але виду не подав. Мій гнів залишився десь далеко. Зараз те, що я відчував було лише відголосками.
- Тоді для чого було це все?
- Марк запевнив мене, що зі мною нічого не станеться, доки ти поруч. Згодись, ти зміг мене витягти майже з нереального положення.
- Я сам ледь не полетів вниз. А все для того, щоб ти пересвідчилась в правдивості слів мого брата…
- Саме так.
Ліля піднялась, стала навпроти мене. Її долоні обхопили моє лице. Наші погляди знову зустрілись.
- Це був останній раз, коли ти мене врятував, – її губи торкнулись моїх.
Тепер вже моя черга переривати поцілунок. Ліля просто перехитрила нас всіх? От так просто? Якийсь театр недоуків. Доки ми з Марком граємось одне з одним, Ліля просто користується тим, що ми прив’язались до неї. Нема мене – є мій брат. Її зацікавили власні сили, але без когось з нас поруч, вона може просто не дожити до того моменту, поки освоїться з ними.
- Видно ночі з Марком не пішли тобі на користь, – я не зміг втриматись. – Ти тепер ще та сука.
Знову ляпас. Цього разу доволі сильний. Ліля почервоніла, але швидко опанувала себе.
- Такою мене зробив ти, Макс! – холодно сказала вона. – Це повністю твоя вина.
- О, прекрасно, то я герой, то покидьок.
- Ти сам себе таким робиш. Водиш за ніс нас всіх, намагаєшся встигнути сісти на два стільця. Ти був мені потрібний, а тебе не було. Затрахував горе, бо Карина твоя виходила заміж. Ти був потрібний нам всім, а ти просто пішов і прийшов, ніби нічого не сталось. І смієш ще щось мені говорити про це. Я не хотіла тобі цього говорити, але ти сам мене довів.
О, тепер я в усьому винен. Чудово.
- Не тобі судити мене, Макс, – вже спокійніше сказала вона. – Я поїхала сюди через тебе, не для того, щоб ти відразу ж зник.
Аж тепер я зрозумів її, хоч і не був впевненим на сто відсотків. Їй просто було страшно. Страшно за своє життя з самого початку. Вона не любила мене, як і мого брата. І класти їй було на мої пошуки того психопата.
Від цього я зареготав. Марко, сучий ти сину, ти все ж і тут мене переграв. Налаштував Лілю так, щоб вона захотіла використовувати свої здібності для себе, не боячись, але сподіваючись, що це її врятує. Вона от-от збиралась розповісти, що покидає нас. Це говорила не вона – це Марко говорив її устами.
Віддам йому належне – так вкладати людям ідеї в голову вміє тільки він. А я ще підіграв йому.
- Наталя навчить мене користуватись моїми здібностями. Або її бабуся.
Марко і тут їй збрехав. Те, що вона провідник – це як гангрена для неї ж. Тільки замість обрубати інфіковану кінцівку, вона сидить і бавиться з нею, доки зараза йде далі.
- Поїхали зі мною! – сказала Ліля. – Ти не покинеш мене навіть тепер. Не після всього того, що ти зробив для мене. А без тебе в мене не вийде. Марка просити марно – в нього свої вищі цілі відомі лише йому.
Я подумки поплескав брату. Прекрасно зіграно. Типу, куди ти підеш, Максиме? Рятуй Лілю, Макс і делірій прихпи. Так щож він хоче? Просто позбутись Лілі наче баласту? І мене з нею?
Ні, тут щось не сходилось. Він знав, що я не поїду з Лілею. Вона не знала. Тоді для чого це все? Я ніяк не міг зрозуміти до кінця. Я щось випустив з поля зору.
Красиво зіграно. Якби ще вийшло позбутись Тараса, було б ідеально. Тоді Марко вийшов би на людей покійника Соколовського і диктував би свої умови. Цікаво, як він планував позбутись Сашка і Аліну?
Спихнути як Лілю чи мене? Чи як з Едиком?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!