Той, що обманює смерть

Я провернув ключ і відчинив двері, пропустивши Сашу та Аліну. Залишилось лише забрати делірій. Я не міг віддати його Марку. Знав, як він використає його. Знаю, ці люди зіпсували крові багатьом, але щось мене стримувало.

- Я не буду тобі заважати, – збрехав я тоді.

Зараз я знав напевне, що він не отримає його. Марко, звісно, міг би його вже забрати, та це було сумнівно. Аліні та Саші я не сказав нічого. Вони знали для чого делірій, але сприймали вони це по різному.

Аліна радісно заплескала в долоні – вона хотіла поквитатись зі своїми кривдниками, і я її розумів.

Саша ідею не оцінив, але промовчав. Дарма, він теж частина команди (котра, правда, вже розвалилась), в нього було право голосу. Чесно кажучи, я занадто прив’язався до нього. Саша ризикував життям, щоб допомогти мені. Він став мені справжнім другом.

Навіть Аліні я симпатизував. Якби не вона, Тарас би завершив справу тоді в лікарні.

- А де твій брат нас чекатиме? – запитав Саша.

Я промовчав. Тоді я не став розповідати, ту страшну правду, що дізнався вчора. Не варто їм цього знати. Як тоді вони довірятимуть нам, знаючи, що один з нас пожертвує ними без вагань. Я то в їх очах став копією брата. Що ж нехай.

- Не можу дочекатись, доки та вся наволоч виздихає! – задоволено сказала Аліна.

- Я вже казав, що ти занадто енергійна?

- І миролюбна, – хмикнув Саша. – Пацифізм так і пре.

- Так я зможу спати з заплющеними очима, – її очі заблистіли.

- Ти і так можеш! – буркнув я. – Ти з нами, отже тобі нічого не грозить. Ніхто не зачепить тебе. Марко купив в них час і наш імунітет.

Хотілось додати: за делірій і свої здібності, але щось мені завадило. Аліна слабо посміхнулась. Я повернувся до старої шафи, відкрив потаємні дверцята і дістав невеличкий ранець. Відкрив його.

Перерахував. І подумки вилаявся.

Лише половина склянок. Бісів Марко, він чекав цього. Знав, що я приїду забрати делірій. Не знаю чому, але мене ледь не розірвало від істеричного сміху. Тепер все втрачає зміст. Я не можу його зупинити.

- Макс?! – Аліна покликала мене.

Я не звернув ніякої уваги. Рішення напрошувалось всього одне. Нехай Марко завершить задумане, але більше делірію в нього не буде. Ні в кого не буде.

- Гаразд, – я закрив сумку. – Нам час іти…

Слова застигли в моєму горлі. Ранець ледь не вилетів з рук. Саша стояв біля дверей і цілився в мене з пістолета.

- Звідки ти його дістав? – підозріло запитав я.

- Віддай мені ранець, – холодним голосом наказав мені Саша.

Я не поворухнувся.

- Навіщо? – серйозно запитав його.

Картина зовсім не вкладалась в голові. Ось Саша цілиться в мене з Макарова. Маленька свинцева смерть чекає можливості зайти мені межи очі.

- Не ускладнюй, Макс! – нервово прогарчав він.

Аліна відійшла в дальній кінець кімнати і з цікавістю та жахом спостерігала за всім.

- Як довго ти планував це зробити? – я все ще не випускав делірій з рук. – Коли ти дізнався, що зрадиш нас?!

- Перестань, Макс, – скривився Саша. – Ти вже якось назвав мене Іудою. Не повторюйся. Дай сюди сумку!

- А ти забери.

Саша натиснув на курок. Перед пострілом він відвів дуло вбік. Куля продірявила шафу всього за кілька сантиметрів від моєї голови.

- Я не промахнусь наступного разу! – вже спокійніше сказав він.

Я вірив йому. Я бачив, як він вагається, бачив, як йому зараз тяжко. Але в тому, що він зробить необхідний постріл я не сумнівався.

- Дай мені клятий ранець, я піду і ніхто не постраждає.

- Все залежить, що ти з ним зробиш, – я не зводив з нього погляду.

- Це вже мої питання, – сказав Саша. – Та, чорт забирай, що ж ти так вперся?! Рятуй людей і далі собі, знімай прокляття, вештайся з відьмами, лови психопатів! Але без цього! Це віддай мені!

- Що ти з ним зробиш? – запитав я. – Продаси?

Саша не відповів нічого, але я зрозумів,що вгадав.

- Ви з братом варті одне одного, – презирливо сказав він. – Ти вічно водив мене за носа, не розповідаючи своїх планів. Марко ледь не відправив мене вчора на смерть. Клята сімейка.

- Мій брат тобі цього не подарує, – спокійно сказав я. – Мене то ти можеш викреслити з рахунків…

- А мене ні, – вперше втрутилась Аліна. – Я то тебе завжди знайду, забув?

- Я все ж ризикну, – Саша зробив крок вперед. – Дай сюди сумку.

Тепер він цілився в Аліну.

- Гаразд, – я кинув йому ранець, одночасно закривши собою Аліну.

Він спритно спіймав його. Ми зустрілись поглядами. По ньому було видно його внутрішню боротьбу жадності та сорому. Але жадність виграла.

- Приємно було мати з вами справу, – він нервово посміхнувся – ключі!

- Тримай, – я дістав їх з кишені і кинув йому.

Саша йшов спиною до нас. По сходах залунали його швидкі кроки. Аліна хотіла кинутись за ним…

- І що ти йому зробиш? – спокійно поцікавився в неї.

Вона зупинилась, не знаючи, що сказати. Ті, хто так довго мучили її, вийдуть сухими з води. Прощати Аліна не вміла.

- Накрилась моя помста, – приголомшено видала вона.

- Там лише половина делірію, – сказав їй.

Аліна в цей момент нагадала мій перший комп’ютер. Вона зависла.

- Марко нас випередив, – пояснив їй. – Він знову виявився на крок попереду.

Мене розібрало від сміху. Сам не знаю чому, але реготав я, як навіжений. Може так і має почувати себе людина, що здійснила задумане? Має реготати немов психопат?

Аліна отримала свою помсту. Марко виявився хитрішим, і в нього вдасться здійснити задумане. А в нього вдасться — сумнівів не було.

Саша отримав шанс збагатитись.

Ліля спокійно доживе до старості.

Наталя і далі буде витягувати гроші з наївних клієнтів – вона ж то популярна після інциденту з духами в покійного Едика на квартирі.

Карина нарешті налагодила особисте життя.

А я?

Я зняв прокляття з Лілі, зупинив психопата, втратив друга, брата і кохану. Мені довелось багато перенести, але зараз, коли сміх пройшов, я вперше відчув себе спокійно. Я більше не був злим, більше не мучився вибором. Я більше не тікав. Я став тим, ким був все життя – тим, хто обманює смерть.