Той, що обманює смерть

Це найнеприємніше, що я коли-небудь робив. Мало того, що ти переживаєш чиюсь смерть ти не можеш скласти картину в цілому. Якщо я просто бачу, коли помре жива людина, носячись над місцем смерті, то тут складніше. Тут я бачу лише обриси, тіні. Я чую відлуння звуків, голосів. Геральт колись розповідав, що мозок має пам’ять ще деякий час після смерті. При певній практиці ми з Марком навчились…

Зараза, нічого не бачу, дуже темно. В голові лунає шепіт. Тихий ненав’язливий голос, щось шепоче. В кімнаті тіні. Вони ходять навколо мене. Вони мене бісять. Вони нервують голос в мене в голові. Він злиться. Ні, не він, вони. Вони просять мене прогнати тіні. Але я цього не роблю. Я не хочу, я боюсь залишатись з голосами наодинці. Шепіт стає загрозливим. Вся ніжність зникла. Тіні навколо мене рухаються все швидше. Мені страшно…

Чиясь рука на моєму плечі повернула мене до тями.

- Макс, все нормально? – запитав Саша. — Дідько, що з його шиєю?! Це ти зробив?

- Ні, бовдуре! Я, здається, казав не заходити! – гаркнув на нього.

Саша знітився, але мовчати він не збирався.

- Той чоловік сказав, що тут небезпечно, і що поліція вже в дорозі...

- Про кого ти говориш? – запитав я.

- Я не бачив, як він підійшов, – винувато сказав Саша. – Вибач!

Він тримався за голову. Не треба було особливих здібностей, щоб побачити, як там з’являється маленька гуля. Хтось відправив його в короткий нокаут. Я промовчав. Саша не справився. Нас спалили.

- Він сказав, що чекатиме тебе на мості через вокзал. Якщо ти встигнеш вибратись звідси…

Я не відповів. Десь далеко пролунали поліцейські сирени.

- Ходімо! – запанікував Саша. – Треба вшиватись!

- Зараз, – я поволі піднявся.

Коли ми проходили по коридорі я помітив, що двері в ванну кімнату були відчинені. Але я зачиняв їх. Чи ні? І чому я не звернув увагу на червоні плями на підлозі?! Чи звернув? Я не міг зібрати думки до купи.

- Ти заглядав туди? – запитав Сашу.

- Ні, – сказав він.

Я глянув на нього. Він не брехав. Треба було таки роздивитись, що там. Як ж той, хто вирубав Сашу, спритно підібрав момент. Як знав…

Я зайшов туди. Включив світло. В ванній все було в крові. Он звідки багряні струмки в коридорі. Вони текли з ванної.

- О, Боже! – охнув Саша.

Він стояв позаду мене. В ванній лежало оголене тіло. Він наче спав, якби не кілька але. Очі відкриті, лице спокійне. Взагалі нуль емоцій. Лисий в хорошій формі, хоч м’язи вже обм’якли. На грудях свастика. Голова оперлась на край. Руки стирчали назовні.

Його руки…

на венах були сліди від ножа. Кров вже не текла. От ми і знайшли його.

- Це той чоловік, хто…

- Ні, – заперечив я.

Це був не той, хто застав Сашу зненацька, це точно. Може це він так з Едиком? Сумнівно. По крайній мірі не прямо, не з власного бажання. Може він якось спровокував це все…

- То ми підемо на місце зустрічі? – запитав він. – Зустрінемось з іншим гравцем?

Я закотив очі. Подорослішай, йолопе! Який, блять, гравець!? За коп'ютером пересидів?

Для Саші в цьому було щось романтичне. Така собі насолода від небезпеки. Ми всі хочемо цього. Ми хочемо знати, як це, коли життя висить на волосині.

Проблема в тому, що я знав це настільки часто, що від романтики залишилась лише Р, що обзавелась буквами і виросла в слово – рутина. Ви представити собі не можете, як швидко набридає те, що постійно повторюється.

- Я піду один, – холодно сказав я. – Для тебе інше завдання…

- Яке?

Я промовчав. Чому я не побачив і не почув когось? Хтось дуже добре міг знати, що я збирався зробити. Звідки я це знаю? З чого йому тоді пропонувати зустрітись? І що ж тут сталось?

- Нам потрібно забиратись звідси! – нагадав Саша.

Я стояв, як заворожений. Картина поволі складалась в моїй голові. От як воно сталось: Едика опанувало безумство, а цей бідолаха званної (якщо так можна говорити про нациків) був поруч. Якраз ним і оволоділи озлоблені раби. В результаті: в мене два трупи, озлоблені душі, та все ще дійсне прокляття.

Просто, блять, прекрасно!

На кухні почувся шум. Саша хотів подивитись, що там, але я не дав йому цього зробити. Схопив за плечі і втиснув в стіну біля дверей. Двері закрити я не встиг, через них полетіли кухонні ножі.

- Що це було? – запитав Саша.

- Ти мабуть знаєш це явище, як полтергейст, – пояснив я.

Той, хто прийшов швидше за нас, не міг нам дозволити піти так просто.

В ванну залетіло кілька тарілок. Розбились об стіну і впали біля моїх ніг. Полтергейст лютував на повну. Нам пощастило, що він не наближався. При достатній силі, він міг би метати і чимось по більше. А в квартирі покійного Едика було чим кидатись. Залетіла каструля, потім дві вилки. Воно не припиняло. Не могло заспокоїтись. Попри нам пронеслись пусті пляшки, і з дзенькотом розбились об стіну. Я закрив рукою лице від уламків скла.

- Ти його бачиш?! – Саша злякався не на жарт.

- Я по твоєму хто?! Мерлін?! – роздратовано відповів йому.

Часу було обмаль. Я ще не потрапляв в такі ситуації. До цього духи просто обходили мене стороною. Вони мене не бачили. Але бачили Сашу. Он воно що!

- Так, запам’ятовуй! – гаркнув йому. – Тобі потрібно знайти відьму Наталію, як тільки ти виберешся. Вона і її бабуся мають знайти спосіб, як зняти прокляття, що залишилось після смерті Едика.

- Добре, – кивнув той. – А…

- Не дай їм обвести себе навколо пальця, зрозумів?

Саша вагався, але все ж ствердно кивнув, коли попри нас пронісся чайник, а на кухні з тріском впав холодильник, що до того висів в повітрі.

- Стань мені за спину! – скомандував я.

- Що?

- Немає часу пояснювати!

Саша став мені за спину. Він весь поблід, в нього тряслись руки. Але він робив усе, що треба. Я забрав свою палицю в нього.

- Рухайся за мною.

Я висунувся з дверей. Полтергейст міг не повестись на це. Він міг метнути, щось в нього, але попав би в мене. Але ми не могли чекати, допоки все вгамується. Все ж мені пощастило, на кухні було тихо. Воно нікуди не зникло, я чув його. А воно мене. В мене аж волосся на загривку піднялось.

- На три, біжиш до дверей, – прошепотів я.

- А ти?

- Немає часу. ТРИ!

Тиша на кухні перетворилась на гул. Саша зірвався з місця і побіг. Я за ним. Полтергейст підняв в повітря всі уламки, які лише міг. Я бачив, як вони неслись за мною. Він таки не мав на мене впливу, лише на Сашу. А я просто біг за ним. Саша зник за дверима. Я слідом. Одразу ж зачинив їх за собою. Ми припали спинами до них, але це було безрезультатно. Вони не витримали всієї маси і злетіли з завіс. Може мене б і розплющило, але Саша відскочив схопивши мене за руку і потягнув на себе, перед самим зіткненням. Ми попадали на землю.

Двері з силою влетіли в протилежну стіну. Саша тягнув мене за собою, щоб мене не придавило ними при їх падінні. В коридорі почувся страшний гул.

Саша допоміг мені піднятись. Полтергейст ще лютував в квартирі, але вийти за її межі не міг. Мабуть. Чорт, я вже не знаю, я до цього не бачив, як щось могло підняти в повітря цілий холодильник.

- Забираємось звідси, – бубонів він. – Вшиваємось!

- Не можу з тобою не погодитись, – відповів йому.

Я поволі крокував. Саша побіг на сходову клітину. Знав, як вшиватись від доблесної поліції. Ми пішли вверх, на дах. План Б має бути завжди. Спустимось через інший під’їзд.

- А що буде з ними, коли вони зайдуть в квартиру? – запитав він. – Не подумай, я не люблю копів, але вони теж люди. В них сім’ї…

- Нічого не буде! – різко відповів я. – Полтергейст, мабуть, витратив сили, тож він буде сидіти тихо.

Саша більше нічого не питав. Він мені вірив. Добре, бо я сам у свої слова вже не вірив.