Той, що обманює смерть

Рука лягла мені на плече та вивела зі сну. Одна з найприємніших подій, що сталась зі мною: знайомство з Кариною – зникло, розчинилось в сні.

Я розплющив очі. Аліна затулила мені рот рукою, щоб я не шумів.

- Прокидайся, – прошепотіла вона.

Я забрав її руку і піднявся. Навіть в темряві палати, де я знаходився, Аліна виглядала наляканою.

- Що сталось? – прошепотів я.

Голова просто розривалась від болю. Видно медсестра переборщила з ліками.

- По тебе прийшли, – швидко прошепотіла Аліна. – Ти можеш йти?

- Так, – я оперся об її плече та піднявся.

В голові завертілось, і я б впав, якби не Аліна.

- Ви там довго? – в палату зайшов Саша.

Я тим часом перетравлював почуте. За вікном ніч. Лікарня зачинена. Так хто до мене прийшов? Чи не ДО мене, а ПО мене?

Мозок після такого запрацював на повну. В голові не паморочилось, слабість зникла. Хто по мене прийшов? Це неважливо, якщо мене тут не буде.

- Вийдемо через чорний хід, – прошепотів Саша. – Так як і зайшли.

Аліна кинула мені на ліжко пакет з взуттям.

- Тобі згодиться, не бігти ж тобі босим.

- Від кого ми тікаємо? – спитав я, взуваючи кросівки.

Аліна з Сашею переглянулись, але не сказали нічого. Я нарешті взувся. Треба вшиватись, значить треба вшиватись. Сперечатись я не став. Саша виглянув першим. Коли він знову закрив двері лице його було наляканим. Я не став нічого питати – в коридорі чулись кроки.

- Він нас знайшов, – налякано прошепотіла Аліна.

- Хто, він?! – я врешті не витерпів цих таємниць.

- Той хто тебе продірявив ножем, – здалась Аліна. – Ти ж не думав, що він тебе облишить? Він звідкись знає, що ти вцілів. Ти бачив його лице. Тепер він йде завершити справу.

В пам’яті виникла картина підземного переходу. Тарас, той псих, котрого я безрезультатно шукав, сам попав мені руки. Точніше я в його. Він тепер очолює одну з керівних посад в організації, що веде нагляд за такими, як я. Подумати тільки! Я недооцінив його і ось я тут з діркою в грудях.

- Страшно? – подумки запитав сам себе.

Відповіддю внутрішньому я став прилив злості. Я недооцінив його перший раз. Другого не буде. Кроки ставали все ближче.

- Який в нас план? – запитав своїх спасителів.

Саша з Аліною переглянулись. В них плану не було. Подумки поставив собі відмітку навчити їх діяти в подібних ситуаціях. Але це якщо виберемось.

- Тоді мій план, – прошепотів я.

- Ми не подолаємо його, – Саша передбачив, що я хотів зробити. – По одному шансів в нас немає, а ти не в тому стані, щоб битись.

- Знаю, – я винувато посміхнувся. – Але вибір невеликий.

- А я заґ – Аліна розім’яла шию коловими обертами.

Я вкотре віддав їм належне. Я цього не говорив, але я захоплювався ними. Вони готові ризикнути власними головами, щоб врятувати мене. Мені на мить стало соромно, що я не вважав за потрібне ділитись з ними своїми планами. Вони такі самі члени команди, як я і Марко. Такі люди, як вони на вагу золота. Якщо ви можете похвалитись такими друзями – то ви щаслива людина.

Кроки між тим ставали гучнішими.

- Готові? – перепитав я.

- Так, – сказав Саша.

- Стій, – раптом озвалась Аліна.

Ми здивовано глянули на неї.

- Тут люди, – пояснила вона. – Невідомо, як він себе поведе, якщо хтось з них побачить його лице.

- От дідько! – я ляснув себе по чолі. – Не подумав.

Спасіння спасінням, а піддавати ризику життя сплячих людей не варіант. Вони не винні в моїх косяках, тож їх треба було вберегти від того, що могло статись за кілька секунд.

- В нас є план Б? – поцікавився Саша.

- Є! – я відчинив двері і вийшов назовні.