Зміст
  • Частина 1. Розділ 1. Привіт, Неприємності!
  • Розділ 2.
  • Розділ 3.
  • Розділ 4.
  • Розділ 5.
  • Розділ 6.
  • Розділ 7.
  • Розділ 8.
  • Розділ 9.
  • Розділ 10.
  • Розділ 11.
  • Розділ 12.
  • Розділ 13.
  • Розділ 14.
  • Розділ 15.
  • Розділ 16.
  • Розділ 17.
  • Розділ 18.
  • Розділ 19.
  • Розділ 20.
  • Розділ 21.
  • Розділ 22.
  • Розділ 23.
  • Розділ 24.
  • Частина 2. Безумство. Розділ 25.
  • Розділ 26.
  • Розділ 27.
  • Розділ 28.
  • Розділ 29.
  • Розділ 30.
  • Розділ 31.
  • Розділ 32.
  • Розділ 33.
  • Розділ 34.
  • Розділ 35.
  • Розділ 36.
  • Розділ 37.
  • Розділ 38.
  • Розділ 39.
  • Розділ 40.
  • Частина 3. Помилки. Розділ 41.
  • Розділ 42.
  • Розділ 43.
  • Розділ 44.
  • Розділ 45.
  • Розділ 46.
  • Розділ 47.
  • Розділ 48.
  • Розділ 49.
  • Розділ 50.
  • Розділ 51.
  • Розділ 52.
  • Розділ 53.
  • Частина 4. Вороги і Союзники. Розділ 54.
  • Розділ 55.
  • Розділ 56.
  • Розділ 57.
  • Розділ 58.
  • Розділ 59.
  • Розділ 60.
  • Розділ 61.
  • Розділ 62.
  • Розділ 63.
  • Розділ 64.
  • Розділ 65.
  • Розділ 66.
  • Частина 5. Катарсис. Розділ 67.
  • Розділ 68.
  • Розділ 69.
  • Розділ 70.
  • Розділ 71.
  • Розділ 72.
  • Розділ 73.
  • Розділ 74.
  • Розділ 75.
  • Розділ 76.
  • Розділ 77.
  • Розділ 78.
  • Розділ 79.
  • Розділ 80.
  • Розділ 81.
  • Епілог.
  • Від Автора.
  • Розділ 18.

    Робота не задалась з самого початку. Як тільки я відкрив двері офісу, мене зустріла похмура пика охоронця. Великий, лисий і злий, з свинячими очима та приплюснутим носом. Його голова скидалась на деформоване яйце.

    - Що вже наробив? – видав замість привітання.

    Голос швидкий, звучить різко, неважливо, що він говорить, і в якому він настрої.

    - Впав, – я подумав, що він питає за мої синяки.

    - Так впав, що тебе вже міліція чекає? – його чорні очиці зблиснули наче світло в темряві.

    Єдине, що давало мені впевненість і терпіння це факт, що він не любив нікого, крім себе. Він не знав, чим ми тут займаємось, сидячи на телефонах, чи за комп’ютерами. Він думав, що ми зайняті незрозуміло чим важливим, або безглуздим.

    Неважливо, він однаково вважав нас зарозумілими гівнюками. Його свідомість раз у раз нагадувала собі, що він тупіший од нас. Його це бісило, але він не міг нічого з цим зробити. Невдаха.

    І він ненавидів нас. Ненавидів так сильно, як я ненавидів все. Тут я його розумів. Я знав як йому жити з цим.

    Але мене не обходили його проблеми та внутрішні муки. Клав я і на нього і на всіх.

    - Яка міліція? – спокійно перепитав я.

    - Та он, двоє сидять в кабінеті шефа, чекають, – злостиво всміхнувся.

    Мене не посадять, так що зітри цю ідіотську посмішку зі своєї гидкої пики! Але говорити в слух я нічого не став. Я не став поводитись зверхньо. Не люблю. Я напружив усі лицьові м’язи і видав йому ледь помітну посмішку. Варто подякувати, що я і зробив. Він провів мене підозрілим поглядом до самого офісу.

    Для чого мене шукає міліція? Цього я не знав. Не поспішаючи, я пішов в офіс шефа. З коридору доносились голоси. Грубий, рявкаючий голос шефа я впізнав одразу ж.

    - Він чотири місяці тут працює, ніби нічого такого за ним не помічав. Роботу свою робить добре, в конфліктах з іншими я його не помічав.

    - Де він працював до того? – почувся приглушений голос.

    - В Києві. Він не особливо розповідав про роботу, та про причини переїзду…

    Так, потрібно це припиняти. Нема чого цим холопам в формі наводити про мене справки!

    Я постукав і одразу ж відчинив двері.

    - Салют, бос! – всміхнувся я. – Чув, мене тут шукали?

    - Шукали, Макс, – сумно сказав шеф. – Он знайомся…

    В кабінеті сиділо два міліціонера. Один в формі, молодий, такий собі прищавий додік, на погонах зірки молодшого лейтенанта. Один без, грубий, лисуватий. Лице просило цеглини. Я знаю такий тип людей. Мені багато разів доводилось спілкуватись з ними. Це мінус роботи, якщо раптом щось не вийде, то доведеться розгрібати. Я ж то буду біля місця смерті…

    Але чому вони прийшли?

    - Доброго дня, – я зобразив ввічливу посмішку.

    В моєму вигляді був всього один мінус. Сліди бійки. А так: сірий піджак біла сорочка, чорні джинси, налаковані до блиску туфлі окуляри для читання, зализане назад волосся, чисто вибрите лице. Все ідеально чисте. Такий собі модник. Худий. Я в відносно гарній формі, але через піджак це не так помітно. Я мав би зійти за звичайного планктонна.

    Вони по черзі представились, оглядаючи мене згори до п’ят.

    - Що в вас з лицем? – запитав лейтенантик.

    - Вчора пристало двоє, – відмахнувся я. – Нічого страшного.

    - Пам’ятаєте прикмети?

    - Ми сюди не по це прийшли, – різко перебив той, що без форми. – Якщо чоловік захоче, то завжди може написати заяву в відділку.

    - Так, можна поцікавитись, по якому приводу ви мене шукаєте? – ввічливо поцікавився я.

    - Можна, – відповів той.

    Я оперся об кут стіни і схрестив руки на грудях. Здаватись спокійним виходило все тяжче. Роздратування от-от грозило вирватись. Ні, за три дні забагато подій це точно…

    - Ви знаєте Олексія Савільїва? – запитав той

    - Кого? – перепитав я. Тоді відповів чесно. – Ні, не знаю.

    Я дійсно не знав. А може знав, але не пам’ятав. Хоча навряд чи. Я маю звичку пам’ятати більшість людей, з якими мав справу. Ні, все не так просто, якщо вони прийшли по мене. Я міг би зосередитись і придумати щось, але ніяк не міг цього зробити. Просто всі мої думки були про Марка (брата мого), Лілю і того прокляття, що висіло над цілим будинком. В будь-який момент Ліля, або хтось з них могли померти. Мені було не до того, про кого вони хотіли мене запитати.

    Між тим міліціонер дістав фотографію. На мене дивився усміхнений високий товстий чоловік. І виглядав він молодше, ніж останній раз, коли я його бачив. І я впізнав його. Це той лисий. Той хуй, котрий сидів зі мною в барі і виторговував своє життя. Навіть з того світу він створював мені неприємності.

    - Щось знайоме, – я швидко опанував себе. – Десь бачив.

    Знаю, я не причетний до його смерті. Що мені приховувати? Ну наприклад те, що я знав про його смерть. Я не міг розповісти про свої здібності. Просто не міг. Не тому, що боюсь, що мені не повірять, чи цікавість боса перейде в розчарування і він подумає, що я не сповна розуму. Може й так, я інколи й сам вірю, що я не сповна розуму. Але блять, якби ж хоч раз моє прокляття мене підвело…

    Але я боявся не того. Завжди можна переїхати, почати все спочатку. Можна плюнути на все це. Але я залишу за собою дуже великий слід. І не приведи Господи, щоб хтось пішов по сліду…

    Але не все одразу…

    - Ви були разом в п’ятницю, – заговорив той.

    - В плані? – я зіграв дурника.

    Бос подивився на мене, як на педика. Ще б пак, почути таке, без будь-якого пояснення ситуації. Він не любив ніякі форми голубизни, і я прекрасно його розумів.

    - Про що ви говорите? – я зобразив обурення.

    Якщо розпізнаєш брехню з півслова, то будь певен — ти вмієш брехати. З міліцією завжди тяжче. Але не для мене, це в Марка не виходило їх дурити. Я брехав прекрасно.

    - На камерах в барі, де ви були в п’ятницю, видно, що він до вас підсів, – пояснив той в формі.

    - Це пояснює, чому його лице є таким знайомим, – я знизав плечима.

    Режим дурня працював, як швейцарський годинник.

    - Він розбився за кілька годин після розмови з вами – продовжив той, – за містом.

    - Щось чув, – втрутився мій шеф. – Жах.

    Я був готовий розцілувати його в цей момент.

    Міліціонери кивнули. Таки він. Мені згадалась моя відповідь на питання Наталії, чи я врятував його в той вечір. «Прочитай завтрашню газету. Колонку нещасних випадків».

    - Він був доволі п’яним і злим, – я втрутився в розмову. – Він так завів машину, що двигун і свист коліс чув весь заклад.

    - Про що ви говорили? – запитав той, що в формі.

    - Я мало пам’ятаю з тієї бесіди, – збрехав я. – Сперечались за щось. За футбол, здається.

    - Він до вас прийшов в хорошому гуморі? – обережно запитав той, що без форми

    - Мовчи! – в розмову втрутився шеф. – Не відповідай! Вони тебе ловлять…

    Ні, мені просто набридли ці ігри. Вони прийшли не просто так. Для чого їм розслідувати справу про нещасний випадок.

    - Я якось причетний до його смерті? – прямо запитав їх. – Ви так думаєте?

    - Ми нічого не думаємо! – крижаним тоном відповів той, що без форми. – Ми просто перевіряємо версії. Де ви були в той вечір?

    - На роботі, – втрутився бос.

    - А потім?

    - Паб, – спокійно відповів я. – А потім вдома. Це можуть підтвердити. Ми закінчили? А то я працювати маю.

    - Поки що так, – вони піднялись з крісел. – Якщо щось згадаєте, подзвоніть нам.

    - Звісно! – збрехав я. – Як тільки, так відразу.

    Вони попрощались і пішли на вихід. Я сів в крісло навпроти шефа. Він кинув мені пачку сигарет. Ми закурили по одній.

    - Шеф, – почав я. – Я дійсно ні при чому…

    - Та знаю! – роздратовано перебив мене. — Кляті мусори розслідують діло, якщо ти заможний. До простих людей їм діла немає. Не зважай…

    - В них робота така…

    - Ще б вони її виконували…

    Я ствердно кивнув. Згадався той псих, котрого я колись спас. А тепер він убиває…

    Чому ЙОГО ніхто не може знайти?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.