Той, що обманює смерть

Наталя зробила хитро. Стареньку хонду ми обміняли на стару ладу. Навіть отримали каністру бензину в подарунок від того хлопця, що його вмовила Наталя.

- Зміни номери, – порадив йому. – І цифри на двигуні…

- Та знаю! – він поправив кашкет на голові. – Не пальцем роблений.

Тоді ми востаннє повернулись назад в Івано-Франківськ. Ліля не говорила цілу дорогу. Вона вляглась на заднє сидіння і заснула. Чи вдала, що заснула. Тепер я сидів за кермом. Наталя тихо сопіла, міцно тримаючи свій рюкзак. Мені стало цікаво: що в ньому? Одяг? Бабські цяцьки? Ні, вона не така дурна.

Відповідь прийшла несподівано: Делірій. Її бабуся ж привезла запаси і залишила в неї на зберігання. А може вони були там і до того. От чого вона відмовлялась пускати мене в ту кімнату. Боялась, що я знайду його? Захотілось викинути її з машини і проїхатись кілька разів по її розпластаному тілу…

Ні – вирішив я. Вона ж мене не залишила в квартирі.

Ми приїхали до церкви отця Михайла. Там якраз закінчилась служба. Люди в святковому вбранні виходили з воріт та розходились по вулиці. На мене навіяв холод. І там мічені. Ні, я не хочу цього відчувати. Чому мої здібності не пішли геть? Не залишились в темряві навіяні приступом безумства.

Блять! Блятьблятьблять!

А як би ти тоді врятував Лілю? Як би ти познайомився з Кариною? Що б ти тоді робив без свого прокляття? Ти б жив без ніякої цілі, як більшість цих людей. Ти б був ніким. Пустим місцем, без призначення…

Я потряс головою. Голос всередині мене говорив словами Марка. В душу закрались сумніви. Що як мій брат правий? Що як всі ці роки він чинив правильно, а я ні? Всі ці роки я тікав від…

Тікав сам від себе.

- Ми приїхали, – розбудив Наталю. – Прокидайся.

Лілю будити потреби не було. Вона підвелась крижаним поглядом глянула на мене і вийшла з машини, так гримнувши дверима, що я смикнувся. Я знаю, я заслужив. Вона не така, як Карина. Карина мирилась з моїм способом життя. Вона знала, що я повернусь після всього.

Може й зараз вона чекає, що я поїду за нею. А може я сам себе переконую, що це не кінець. Яка в кінці кінців тепер різниця? Життя йде далі.

Отець Михайло про щось говорив з Марком. Саша стояв обабіч церкви, біля старого сірого шеврове. Спочатку я підійшов, привітався з ним. Капюшон закривав його побите лице. Але виглядав він впевнено.

- Ти з нами? – запитав його.

- Звісно! – впевнено відповів він. – Вчорашня фігня мене не налякає…

Він брехав. Брехав собі і всім нам. Він не чекав, що романтика наших пригод вилізе аж так. Тепер він дійсно розумів у що встряг. Але він не міг відступити. Я знав, як це. Ніби героїн: спробуєш раз і вже не зупинишся. Марко вдало затягнув його в наше болото, як і покійного Антона та Геральта. Вони дійшли тієї межі, коли не могли повернути назад. Чим закінчилось — ви в курсі.

Але навіть знання цього вже не могло його спинити. Я недооцінив Олександра. В ньому горіло полум’я. Той самий жар, що й в мені колись. Тепер ж я чув у собі зовсім інше полум’я. І горіло воно зовсім інакше. Це можна порівняти, хіба з пробудженням після довгого сну.

Ми кивнули одне одному. Я підійшов до брата. Він якраз говорив з отцем Михайлом. Старий ледь не плакав. Розумів напевне, що не побачить більше Марка. Я не встиг заговорити, як священик обійняв мене.

- Не сердься, Максе! – сказав він. – Я ж як краще хотів...

- Знаю. – тихо промовив я.

- Хотів би я поїхати з вами, – він нарешті відпустив мене. – Та старий вже, за психопатами ганятись.

- Ви допоможете нам тут, – мій брат завжди знав, що сказати.

- Звісно! – закивав отець Михайло. – Всі зв’язки підніму, щоб вас тут не переслідували. В мене ж судді та прокурори після бандюків сповідатись ходять

Він ще багато чого нам наговорив. На тому й попрощались. Отець Михайло обійняв та перехрестив усіх нас, навіть Наталю. А потім повернуся в церкву з обіцянками молитись за нас. Ліля пересіла в машину, котру дістав Марк. Саша про щось говорив з Наталею. Не знаю про що, тай не хочу знати. Ми з Марком стояли біля церковних воріт.

- Готовий? – запитав він.

- Буду, коли ти мені нарешті розповіси всю правду. – сказав я.

- На все свій час…

- Нахуй час! – я різко обірвав його. – Ти боїшся. Боїшся так сильно, що тобі потрібна моя допомога.

Брат промовчав. Він невинно насолоджувався сонячними променями. Але я знав, що попав в десятку. Марко дійсно боявся. Ось вся його хитрість. Вся його впевненість, всі навички та зв’язки не могли йому дати ніякої переваги над тим, кого ми шукатимемо.

- Я знаю, чому ти завітав до Наталі тоді, – тихо продовжив я. – По делірій. Він до речі в неї в сумці, хіба ні? Навіщо тобі стільки?

- Не мені. – коротко відповів мій брат.

- Що ти приховуєш? – я не збирався відступати.

- Нічого. – він глянув на мене. – Одне скажу прямо зараз. Прокляття цієї дівчини, духи в квартирі Едика, помста тих Скінхедів… Це все ніщо в порівнянні з тим, що може статись. Я розповім по дорозі. В нас буде багато роботи, після того, як ми перечекаємо хвилю пошуків нас з тобою. Все, що мені потрібно – це мій брат, котрий хотітиме того, що й я. Ти, я, Ліля, Саша – в чотирьох ми справимось…

- Я повірю тобі. – сказав дивлячись в його очі. – Цього разу.

Він простягнув мені руку. Я потис її.

- Як в старі добрі часи?

Я кивнув на знак згоди. До нас підійшла Наталя. Передала нам свою сумку. Марко ж в свою чергу передав їй ключі.

- Заляж на дно! – владним голосом наказав він. – Почни нове життя.

Вона слухняно кивнула. Тоді глянула на мене:

- Ми більше не побачимось? – запитала вона.

Я знизав плечима. Скоріше за все ні, але я не хотів їй цього казати. Хоча я розумів, що давати пусті обіцянки ще гірше.

- Час покаже. – сказав, як Марко хвилину назад.

- Нахуй час! – вона поцілувала мене в губи і швидко пішла до машини.

Двигун завівся, і лада зрушила з місця. Ми з братом дивились їй вслід.

- Як в тебе це виходить? – запитав він. – З жінками?

- От цього я сам не дізнаюсь ніколи.

- Загадка всесвіту. – засміявся брат.

- Заздри мовчки. – я поволі покрокував до машини. – Давай, нам ще їхати.

Кінець третьої частини. Далі буде...