3.

Останній з них впав. Молодий ще, з наляканими синіми очима. Однією рукою, тримаючись за рану на грудях, він відповзав назад, минаючи загиблих односельчан. Арей поволі підходив до нього, перекрутивши меч в руці. Ногою наступив йому на рану. Глянув у налякані сині очі. Приклав меч вістрям до шиї. Скільки таких поглядів він вже бачив...

Хтось приховує страх смерті, хтось, як ось цей ось, ні. Арей збирався щось сказати. Їх вчив навіть Федот, ще перед тим, як відправитись з ними. Щось про прощення...

Але бій стер слова з пам'яті. Тож Арей мовчки ввігнав лезо в шию. Почувся хрускіт, юнак смикнувся вгору, зробивши собі ще гірше. Стах зник з його погляду. Разом з життям.

- Нехай змилується Господь над ними! — перехрестився Федот.

Мертву тишу розірвав регіт Арея. Воїн розпрямився, впершись руками в боки. Брудною рукою він змахнув з очей сльозу.

- А хіба не ти проклинав "клятих язичників" і слав їх в пекло, твоя превелебносте?
- Ваша превелебносте. — нагадав Федот.
- Викати я буду хіба Князю і Добрині Микитовичу, головному воєводі Русі, — сухо промовив Арей.

Меч він витер об сорочку покійного. Його воїнство дорізало останніх захисників. Деякі мовчки дивились на нього, як пси, чекаючи на команду. І Арей збирався дати їм команду, щоб під радісні вигуки ті пустились гвалтувати, грабувати і палити. І все це благословення Києва і Константинополя.

Християнство йшло повним ходом.

Проте з уст Арея команда так і не прозвучала...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.