ДЕО І АКА

Так ці троє пливли, дедалі глибше занурюючись. Аж ось зненацька щось спалахнуло! І в напівтемряві завиднілася місцевість, де тьмяно світилося кілька ліхтариків. Део ринувся до найближчого і прожогом відплив.

– Обережно! Вони живі, вони рухаються! – крикнув він і негайно відсторонився ще від одного.

Проте сяйва ставало дедалі більше, наче океанічну долину підсвічували дивні світлячки.

– Хто ці світлі примари? Чому їх так багато? – зачудовано запитав Ака.

– Це вудильники, – застерегла Нука.

– А для чого вони підсвічують долину? – не вгавало акуленя.

– У кожного з них на голові світлова приманка для полювання, – спокійно роз’яснила черепаха.

– Полювання? – відсахнувся від ще одного Део.

– Тож можна стати легкою здобиччю, якщо не оминати їх, – посміхнулася Нука.

– А на вигляд дуже приязні – підсвічують темне дно океанічної долини, – міркував Део.

– О! Їх недарма прозвали морськими чортами: ці монстри надто ненажерливі, – попередила черепаха. – Вони легко проковтнуть здобич, більшу за себе.

– Але ж і ми не такі вже й мілкі, – розгублено озирнувся дельфінчик.

– Тож доведеться пливти вище, щоб оминути їх, – зметикував Ака.

Якийсь час друзі та Нука пливли мовчки. Део згадував рибу-зебру над кораловим рифом у водному стовпі. Він досі не міг повірити в те, що крилатка така небезпечна. А тут ще й страшні вудильники, які підстерігають здобич надто дивним способом. Ака міркував, що ж на них чекає попереду. А Нука майже засинала, бо її надто виснажило переслідування тигрових акул.

І ось перед ними відкрився чудовий краєвид: на рифтовій долині завиднілися залишки корабля, що заросли всюдисущими водоростями.