ДЕО І АКА

У цю мить невелика зграя акул завзято поїдала здобич. Акуленя придивилося й уздріло, що вони мають біле черево, а спину і боки – сірого кольору з синім відтінком. «Це ж і є білі акули! – мало не вигукнув Ака. – Але що вони їдять? Може, їхньою здобиччю став Део? Ой! Це я винен, бо покинув його!». Акуленя так розтривожилося, що незчулося, як підпливло зовсім близько до чужої зграї.

– А тобі чого треба? – раптом почуло воно.

Одна з акул, хижо клацаючи щелепою, прямувала прямісінько до нього:

– Теж хочеш стати обідом?

– Та ні! Даруйте, дарма потурбував!

Решта акул покинула поживу і дослухалася до розмови. Ака розгублено провадив далі:

– Я приплив з далекого коралового рифу і шукаю родичів.

Тепер вже всі акули пливли до малого, хижо посміхаючись.

– А ще загубив товариша, тож вирушаю далі, – пробелькотів Ака і гайнув щодуху геть.

– Яке нахабне акуленя! – вигукнула одна звірюга.

– Тут нема твоїх родичів! – пирснула друга.

– Є лише зграя ненажерливих білих акул, – почувся регіт навздогін.

У цю мить акуленя щосили пливло якомога далі від білих акул, які б залюбки поласували ним. Проте Ака мав інші плани.