ДЕО І АКА

Коли друзі повернулися до своїх родин, акуленя одразу попрямувало до тітки Кули, яка саме обідала планктоном.

– Що! Знову ти зі своїми докорами про дядькових медуз? – розхвилювалася тітка, бо малий не раз пригадав їй гостини в Кана.

– Та ні, я вже й забув про тих медуз, – підлещувався Ака.

– Ото справді дав би мені спокій, – пробурмотіла тітка і знову захрумкотіла планктоном.

– Вибачте, що перериваю Вам обід… – несміло почав Ака.

Кула покинула їсти і з подивом зиркнула на акуленя:

– Ти, бува, не захворів? Чого такий чемний сьогодні?

– Я… бачив сьогодні тінь… – спробував розповісти малий.

Тітка нетерпляче махнула головою:

– Слухай, я бачу, що тобі кортить побалакати, але, може, іншим разом?

– Велетенську тінь… То, певне, був самотній кит, – Ака не хотів втрачати нагоду дізнатися бажане.

– А ти звідки про нього знаєш? Хоча той кит так давно самотній, що й мальки вже про нього чули, – озвалася Кула.

Ака терпляче чекав, коли тітка розповість більше, тож зважився їй допомогти:

– А чому він самотній?

Кула зітхнула, бо знала, що поки не розповість, то не обідатиме. Своїх дітей вона не мала, бо була надто допитливою і незалежною. Тож їй ніколи було думати про власну сімʼю. Проте залюбки приділяла увагу племінникам, і серед них Ака був її улюбленцем. А ще Кула зметикувала, що історія про самотнього кита навряд чи спонукатиме акуленя до нової подорожі.