ДЕО І АКА

Нука і друзі не забарилися причаїтися за виступом підводної печери, де мешкала черепаха. А хтось зовсім малий щосили відчайдушно тікав, озираючись.

– Сюди, мерщій сюди! – крикнула Нука і пірнула в печеру, за нею стрімголов запливли Део, Ака і маленька втікачка.

А незабаром зовсім поруч закружляла біла акула.

– Куди подівся цей ласий шматочок? – міркувала хижачка вголос. – Не надто ситий обід, проте хоча б якась здобич!

У цю мить у печері мала черепашка тряслася від страху і довірливо тулилася до панцира Нуки, яка раптом почала грізно вигукувати:

– Хум! Хум! Хум!

– Що це за звук лине з печери? – біла акула певний час дослухалася. – Оце «Хрум! Хрум!», мабуть, свідчить про те, що якісь хижаки обідають на славу. Тож і мені, певно, щось перепаде.

Цієї миті її хтось добряче штовхнув. Але, озирнувшись, вона нікого не побачила. Тож підпливла ще ближче до печери і відчула ще один удар із укриття.

– Гей! Хто тут? Ви чого такі неприязні? – хижачка була надто розлюченою, проте зрозуміла, що вона тут небажана гостя.

Аж тут акула знову почула виразний звук: «Хум, хум, хум!»

– Хто ж там хрумкотить? Надто кістлявий обід у когось, – і хижачка нарешті гайнула далі шукати поживу.

Згодом всі, хто ховався в печері, вибралися з неї.

– Як ти тут опинилася? – спитала лагідно Нука черепашку.

– Я… я загубилася… Моя зграя давно вирушила на інший бік океану, а мені так страшно самій, – відповіла та.

– А як тебе звати? – поцікавився приязно Део.

– Чері, – озвалася мала.

– Хм… То ти дівчинка, яка народилася в теплому піску… – зметикував Ака.

Чері здивовано кліпала оченятами:

– Я… я не памʼятаю, яким він був…

– Тож мені є про кого дбати, – усміхнулася шкіряста черепаха. – А я – Нука і мешкаю в цій печері, а відтепер це і твоя домівка.

– Дякую за Вашу гостинність, тож у мене тепер є сімʼя і домівка! – зраділа Чері.

У цю мить до них наблизилася зграя дельфінів.

– Що ти робиш у такому дивному товаристві? – звернувся поважний дельфін до Део. – І чи часом не заблукав?

– Вітаю! Так! Мені саме час повертатися додому, ми з моїм другом живемо на дальньому рифі, – Део поближче підплив до Аки.

– Хм, як на мене, то це дивна дружба. Проте ми можемо вас супроводжувати на певній частині шляху, – озвався ще один дельфін, скоса позираючи на акуленя, – так вам буде безпечніше.

Тож Ака і Део подякували за допомогу гігантській шкірястій черепасі і вирушили додому разом зі зграєю дельфінів. Коли вони повернулися до рідної місцевості, то кожен змушений був не раз переповідати своїм родинам їхні пригоди. А акуленяті ще довго снився старий одноокий скат, який жадібно повзав по скринях із коштовностями.