ДЕО І АКА

Друзі довго пливли, геть виснажившись. Аж ось попереду завиднілися густі нетрі підводного лісу, які стиха коливалися і нагадували безкрайній лабіринт.

– Не такий уже й легкий шлях до того корабля, – озвався Део, боязко розглядаючи нетрі.

– Ми так далеко від домівки, що годі й думати про повернення, – акуленя натомість прагнуло рішуче рухатися вперед.

Тож вони все глибше й глибше занурювалися в нетрі, а навколо щось сичало і стиха булькотіло. Та варто було друзям звернути трохи ліворуч чи праворуч, як вони губилися і гукали один одного.

– Так не годиться! Ми кружляємо на місці, нам так ніколи не вибратися, – занепокоєно промовив Ака, вкотре знайшовши друга.

– Що? Ні-ні! Я не хочу тут жити. Так моторошно від танцю цих смугастих бурих водоростей. А цей дивний запах! Ти відчуваєш? – запанікував Део.

Підводні рослини розлого оповили цю місцину довжелезними стрічками і таким чином беззаперечно показували, хто тут хазяйнує.

– Маю план! – раптом зметикував Ака. – Ми мусимо пливти один за одним і перегукуватися. Бо в цій напівтемряві та моторошній тиші недовго й заснути.

Так вони і вчинили. А коли попереду завиднілася чиста океанічна глибочінь, то Део, який плив позаду, не втримався і поскаржився другові:

– Гей, друже, я геть знесилений. Гайда трохи перепочинемо. Добре було б поспати, бо хтозна, що там попереду.

Акуленя теж міркувало про те, що варто поберегти сили, тож пристало на пропозицію дельфінчика:

– А й справді! Ми тут наче в безпеці. І так заколисує це спокійне коливання водоростей.

Ака смачно позіхнув, від чого в пащу потрапив жмут бурих водоростей.

– Тьху! Ці нетрі ще й на смак гидкі-гидущі, – він виплюнув із пащі рослини і цієї ж миті провалився в сон.

А Део вже спав, тихо сопучи та здригаючись уві сні. І хтозна скільки часу мандрівникам вдалося відпочити. Проте акуленяті навіть наснилася тітка Кула, яка сварилася, бо не послухався і знову втік із домівки. Вона так голосно репетувала, що Ака аж прокинувся. Проте й досі чув гучні крики:

– Не туди, дурепо! Оминай її ліворуч! Жени до мене!

Акуленя від несподіванки позадкувало і відчуло, що хтось хапає його за хвіст. Тож Ака неабияк злякався: «Пастка, ці бурі водорості – справжня пастка!»

– Забувся, доки спав, як пливти вперед? – позаду почувся голос Део. – Чого штовхаєшся? Мені незручно маневрувати задком.

– Це ти, друже? Хух, налякав. А хто ж це верещить попереду? – оговтався Ака.

Друзі боязко наблизилися до межі підводного лісу і побачили справжню пастку…