ДЕО І АКА

Якось Део і Ака вкотре гралися в піжмурки. Дельфінчику подобалося ховатися біля коралових поліпів, бо у схованці можна було поспостерігати за рибами, а мілкими ще й поживитися. А от Ака навпаки – намагався відпливти подалі від рифу, тож другові доводилося довгенько його шукати.

Део зазвичай докоряв акуленяті:

– Чого ти так далеко запливаєш? Чи тобі місця замало біля коралів?

Та цього разу Ака зник ще надовше.

– От як знайду його, то вже матиме що слухати, – бубонів собі під ніс дельфінчик.

Проте минув час, а Део не знайшов друга.

– Може, з ним щось сталося? – занепокоївся дельфінчик. – Вже й гратися не хочеться. Де ж він подівся?

Део плив та плив, ось вже й завиднілися останні коралові виступи їхнього рифу. Раптово стало напрочуд темно, і дельфінчику від цього було непереливки. Навколо була таке безгоміння, наче воно віщувало біду. Део обережно рухався, оглядаючись навсібіч. Он краби поховалися в свої затишні нірки. І жодної рибини не видно, десь принишкла поміж коралів.

Аж ось Део нарешті побачив Аку. Той майже не ворушився.

– Втомився тебе шукати! – звернувся до нього дельфінчик. – Так далеко під час гри ти ще не запливав!

Ака не відповів, допоки Део не завмер поруч. Акуленя показало плавником нагору і стиха промовило:

– Не репетуй, друже. Диви-но… Хтось велетенський вгорі над нами …

– Може, це знову самотній кит? – сполохано відповів дельфінчик.

– Хтозна, розпитати нема кого, – зітхнув Ака.

– Але ж його історію хтось-таки знає, – наполягав Део.

– Авжеж! Треба розпитати тітку Кулу! – раптом вигукнуло акуленя.

– Ось тепер ти здіймаєш галас, – дорікнув дельфінчик, – а наразі тут якось моторошно.

– Ще й можемо зустріти когось із хижаків, тож гайда додому. Наздоганяй! – Ака весело чкурнув попереду.