ДЕО І АКА

Тож друзі попливли далі. Згодом вони дісталися до коралового рифу, тут Део знову захопився пошуками рибок-мандаринок.

– Гей! Ми ж не вдома! – дорікнув другові Ака.

– То й що! Ці рибки такі гарні, що я не можу втриматися. Ой, лишенько! – раптом закричав Део.

Цієї миті дельфінчика оточили два величезних скати. Він знав, що за жодних обставин не можна їх торкатися. Ці велетні були з ряду торпедо, тож на славу вражали жертву електричним струмом.

– Оце халепа! Це ж торпедо! Мені про них розповідала тітка Кула… – розгубився Ака.

Діяти треба було негайно, бо мовчазні скати раптом зашипіли:

– Яке смачненьке дельфінятко… Ну ж бо! Пливи до нас!

– Тікай щодуху, я тебе наздожену! – заверещав Ака і почав дражнити скатів: – а мною хочете поласувати?

Скати не очікували такої зухвалості і гайнули за акуленям. Та воно спритно тікало від переслідувачів кораловим рифом, доки не збило їх із пантелику. Виснажені переслідуванням, електричні скати опустилися на пісок і відхекувалися.

– Апетитний шматочок, та надто вертлявий, – роздратовано промовив один скат.

– Еге ж, ще й змарнували час на це зухвале акуленя замість того, щоб дельфінятком поласувати, – озвався невдоволено другий.

– Отож-бо! Нема чого докучати! У нас попереду цікаві пригоди, – крикнув дражливо Ака і чимдуж помчав доганяти Део.

Але, пропливши досить довго, акуленя не знайшло дельфінчика.

– Де ж він подівся? Хоч би не втік додому! Ото мені буде нудно самотужки шукати білих акул… – міркував Ака вголос, аж тут побачив попереду жахливе видовище.