Алхімік

1 епізод (Смола)

Невелика темна печера широким клином йшла вглиб скелі. Її пористі стіни сочилися бурою субстанцією, що злегка виділяла пару на світлі. Місцями можна було помітити тоненькі струмочки чорної густої смоли. Обидві рідини, не змішуючись, стікалися в невелику калюжу посеред печери. Дихати було важко — смерділо згірклим маслом і протухлими яйцями. Але, немов не відчуваючи запаху, Дарій прискіпливо оглядав кожен кут, обережно крокуючи, щоб не вступити у калюжі. Нарешті, він оголосив чоловікам, які чекали на вході до печери:

— Ми не встигли. Це джерело теж вичерпалося...

Мовчання у відповідь. Обернувся. Поселенці похмуро дивилися чорними очима на скупчення рідини посеред печери.

— Ще є можливість зібрати трохи з дна колодязя. Думаю, що під цією рідиною щось є. Але сумніваюся, що наберемо багато... — похмуро повідомив Дарій, ступаючи до чоловіків.

— А як же ми без смоли? — розгублено запитав один.

— Нам і до середини зими вистачить того, що є. Замерзнемо. — сумно додав другий.

Дарій вийшов із печери. На світлі він заплющив очі. Скривився — у горлі щось застрягло. Спробував прокашлятися.

Хтось із поселенців невпевнено запитав:

— Там стало сильно смердіти. Воно точно не отруїть нас?

— Може, не варто й лізти туди, якщо багато не наберемо, — ледь чутно промовив ще один.

— Попросимо смолу у Флавія... — хрипло відгукнувся Дарій.

Мовчання. Недовго. Поселенці впевнено відгукнулися:

— Ну треба спробувати. Може начерпаємо щось! Он видно, що по стінах ще тече чорна смола. По краплині, по чашці, а там, дивись, і бочка буде…

2 епізод (пропала курка)

Гор опустив на кам'яну підлогу останній мішок із зерном, окинув похмурим поглядом вміст напівпорожнього хліва.

— Гор! Біда! — гукнула тривожним голосом якась жінка.

Він обтрусив руки від пилу, озирнувся до неї:

— Іди до Дарія зі своєю бідою...

— Біда не моя, а наша! — обурено розвела та руками.

— Ну так а саме я тут до чого?!!

— Гор... Дарія ніде немає! Ну я ж не буду зараз його вишукувати... а справи робити треба... — жалібно промовила жінка.

Гор важко зітхнув, невдоволено запитав:

— Що в тебе?

— Курка пропала... Куниця потягла, напевно...

Гор усміхнувся у відповідь:

— Тут не водяться куниці.

— Ну а хто тоді? Щур, може? Я не знаю. Подивися сам! Курки немає!

За хвилину Гор увійшов у темний сарай, низько нахиляючи голову.

На жердинах сиділи сонні кури. Трохи більше як тридцять. Вони обурено закудахкали, залопотіли крилами. Гор поспішив прикрити за собою двері, пропустивши вперед жінку. Та одразу затараторила:

— Ось! Не вистачає однієї рудої. Їх було семеро. Тепер шестеро рудих!

— Гуляє... — задумливо відповів Гор, роздивляючись сарай.

Якби це був щур чи куниця, то були б сліди на підлозі. Нори. Хоча, може, пізно вже шукати...

— Та їх не випускали кілька днів! Зерно ж збирали — а вони бігають попід ногами.

— Ну, виходить, хтось мишкує... — пробубнив Гор.

— Та всі ж знають, що кури тільки для яєць і на розведення! Воєвода ж наказував.. — розгублено розвела руками жінка.

Птахи знову обурено закудахкали. Гор поспішив на вулицю. Його супутниця — за ним, продовжуючи голосити:

— Хто ж так оскотинився! Люди! Хтось курку вкрав?! О! Це приймак воєводиної винен! До його появи тут усе було!

Гор пильно роззирнувся на всі боки. Помітив вдалині Сонну. Кинувся бігом до неї. Вона йшла з боку озера з важким відром у руці. Побачивши Гора, дівчина з вдячністю усміхнулася та простягнула йому свою ношу. Але він, підлетівши до неї, холодно процідив крізь зуби:

— Сонно, зникла одна курка...

Дівчина застигла. Відро стало дуже важким у її руці, потягнуло плече вниз.

— Ти знаєш, куди вона поділася?

Сонна зблідла. Очі заблищали. Гор розчаровано стиснув губи.

— Сонно, ти що? Та що ж ти робиш? Кур і так мало! Що дітям їсти?!

— Це для... — дівчина запнулася, почервоніла, крадькома глянула на чоловіка, прошепотіла ледь чутно: — Дарій просив не для себе, для дружини воєводи...

Гор хотів щось заперечити, але з боку пролунав чоловічий голос:

— Воєвода!!! Воєвода під'їжджає!

3 епізод (повернення воєводи)

Воєвода на самоті в'їхав у долину. Спішився, діловито озирнувся навколо.

Усі, хто був на вулиці, поспішили до нього.

За час подорожі воєвода злегка погладшав — уперед виступав невеликий живіт. Кошлата борода відросла до грудей. Обличчя посвіжішало. Горти дали йому нові шкіряні черевики, кольчугу. Тому люди здивовано застигли, роздивляючись його, не наважуючись заговорити першими.

— Бачу, хліб скосили. — суворо підсумував Дізій та привітно кивнув: — Є хороші новини. Збираєтеся кучніше...

З натовпу одразу вийшов Гор і ледь чутно повідомив:

— Врожай поганий. Ваш помічник прогавив збір хлібу…

Дізій недбало кивнув, наче не почув, і, випнувши вперед широкі груди, склавши руки за спину, весело оголосив:

— Горти пробачили данину на цей рік! Весь зібраний хліб залишиться в селищі!

Люди не відразу зрозуміли сказане. З секунду всі тупо дивилися на сяючого воєводу. Потім хтось невпевнено усміхнувся, хтось недовірливо знизав плечима.

— Цього року ми не платимо данину! — повторив Дізій.

— Воєвода! — вигукнув радісно Гор. — Слава воєводі!

І натовп зашумів схвильовано:

— Слава воєводі!

Дізій поблажливо посміхнувся й озирнувся до Гора:

— Так що в тебе?

Той суворо пробасив, нахиляючись:

— Ваш ставленик. Через нього втратили половину хліба...

Воєвода насупився.

— Дарій постійно відкладав косовицю. Ми йому кілька днів казали, що час. У підсумку, не набрали й половини від минулого.

Дізій прикусив вуса, невдоволено покосився в бік натовпу, виглядаючи свого помічника. Гор поспішив:

— Вештається десь. Він постійно від роботи ухилявся... а ще... (воєвода знову повернувся до Гора) а ще він дівчат змушував доглядати за вашою дружиною проти їхньої волі...

Очі воєводи округлилися й обурено заблищали, брови піднялися. Він глухо зауважив:

— Це був МІЙ наказ.

Гор винувато потупив погляд. Покірно поступився воєводі дорогою:

— Вибачте за нахабство.

Дізій не відповів, зробив крок уперед. Гор спішно додав:

— А ще він зарізав одну курку.

Дізій обуренно озирнувся.

Опустивши низько голову, Гор спішно заговорив:

— Дарій змусив бідну сироту Сонну зарізати курку й віднести вашій дружині. А Сонна йому слова проти сказати не може — адже він ваш ставленик. Дівчина пішла на цей злочин. Але вона не винна. І якщо це теж ваш наказ, то я... звісно, не правий... але ж... адже люди в рівних умовах, але курей можуть їсти... тільки деякі...

— Такого наказу я не давав... — почервонів Дізій.

— Ну, я так і подумав... можливо, Дарій вирішив, що для годуванця вашої дружини м'ясо потрібніше, ніж для всіх дітей та старих людей селища...

— Якого годуванця?

Гор недбало кивнув у бік будинку воєводи:

— Ваша дружина принесла в поселення синьоокого виродка.

Дізій здивовано відкрив рота.

— Так. І я пропонував Дарію відправити людей до старого демона... до Флавія — може, це його байстрюк. Але Дарій наказав мовчати...

Воєвода, не кажучи ані слова, поспішив до свого дому.

4 епізод (нова хата)

Дізій відчинив двері й завмер на порозі. На мить йому здалося, що він помилився хатою.

Пахло підгорілою випічкою, сушеними травами та свіжістю випраної білизни. Віконце було вимите, яскраве світло заливало чисту кам'яну підлогу, свіжовибілені піч і стіни. На очищеному до жовтизни столі лежав кострубатий, чорний збоку хліб.

— Вітаю. — тепло усміхнулася дружина.

Дізій здивовано втупився на неї. Вона сиділа з шиттям у руках на лавці біля вікна. Її сіру вовняну сукню було випрано й випрасувано. Коротке волосся — акуратно зібране на потилиці. Обличчя посвіжішало, зарум'янилося й чорні очі заблищали. Вона немов помолодшала.

Не чекаючи від нього привітання, Лана велично піднялася зі свого місця, не поспішаючи попрямувала до печі, буденно заговорила:

— Я зварила кашу. І твій улюблений суничний чай. А ще тобі не завадило б помитися. Але спочатку накажи Дарію принести води. Бо закінчується. На купання не вистачить… А поки пообідаємо...

Воєвода мовчки присів на табурет. Лана поставила перед ним тарілку з пшеничною кашею. Крупа була переварена, вода погано випарувалася — сіре сопливе місиво.

Чоловік скривився.

— Вийшло не дуже на вигляд, але я ще тільки вчуся готувати. На смак — їсти можна. — спокійно пояснила дружина, сідаючи поруч на сусідній табурет.

Він покосився на неї. Лана злегка посміхнулася, простягнула руку до його голови, пригладила сиве волосся.

— Тобі треба підстригтися. Бо схожий на безхатька...

Воєвода відсахнувся та обережно вимовив низьким голосом:

— Мені сказали, що ти принесла в селище якусь дитину...

— Так. — спокійно кивнула жінка.

Дізій озирнувся. Помітив маленького чужинця, який лежав на лавці обличчям до стіни, повністю вкритий грубим простирадлом. Воєвода підвівся, але дружина потягнула його за рукав сорочки, змусивши сісти знову. Повідомила владним голосом:

— Він дуже хворий. Не можна турбувати.

— Чия це дитина? — глухо запитав воєвода.

— Наша. — незворушно відповіла Лана.

Дізій стурбовано покосився на дружину.

Вона м'яко усміхнулася. Чоловік з побоюванням відсторонився. Похмуро запитав:

— Звідки ця дитина? Де ти її знайшла? Чия вона?

Лана спокійно відповіла:

— На гірській стежці, на схід від коридору. Він сильно обгорів. Весь час спить через ліки. І не часто приходить до тями. Через те, що його розум у хиткому стані, йому не варто ставити запитання.

Дізій відсунувся від столу, схрестив на грудях руки. Суворо втупився на дружину.

Вона твердо вимовила:

— Наш син залишиться жити в нас.

Воєвода не зрозумів. Розгублено кліпнув раз, два. Потім різко схопився зі свого місця, закричав:

— Що ти верзеш?! Ти збожеволіла!

— Не розмовляй зі мною так! — холодно зажадала Лана.

— А Як? Як?! Ти притягла в будинок незрозуміло кого! Як мені з тобою розмовляти, якщо місяцем раніше ТИ не говорила зі мною взагалі?!!! А тепер заявляєш мені цю маячню!!!

Лана здригнулася, механічно закрила обличчя руками.

— Ну все... досить... — сердито відмахнувся Дізій.

Але Лана гучно схлипнула. Чоловік недовірливо примружився на дружину. Та, немов, стала меншою, схлипнувши ще раз.

Воєвода стрімко відійшов до печі, машинально зачерпнув води в глиняний кухоль. На нього загрозливо дихнуло жаром полум'я, весело стрибаючи по чорному вугіллю. Дізій роздратовано хлюпнув у піч вміст кухля. Вугілля обурено зашипіло, заохало. Вогонь, немов схиляючи голову перед людиною, став скромнішим і тихішим, відступив углиб печі. Воєвода обернувся до дружини — та все ще ховала обличчя. Її плечі тремтіли. Дізій мовчки поспішив на вулицю.

5 епізод (помічник)

Дізій застиг на ґанку свого будинку. Впираючись руками в бильця, низько схилив голову.

— Воєводо! Будуть якісь розпорядження? — послужливо запитав Гор.

— Потрібно повідомити Флавію про дитину. Цей хлопчик явно з його поселення. Осідлай мені коня.

— Воєводо! — до них підбіг Дарій у брудному одязі. — Вітаю...

Дізій обурено глянув на помічника. Гор скривився, відступив убік, відчувши сморід. А хлопець, ледь дихаючи, одразу запитав:

— Ви... вже заходили... у будинок?

— Чого не послав людей до старого з донесенням про дитину?! — суворо відізвався воєвода.

Молодий помічник запинаючись відповів:

— Не ясно звідки дитина... Я вирішив почекати, поки вона не заговорить...

— У тебе в селищі чужинець. Судячи з очей — воно могло прийти тільки від Флавія! Що ти ще хотів з'ясувати?

Дарій усе ще задихаючись пролепетав:

— Він міг і з королівства прибігти...

Гор криво посміхнувся, відвертаючись. Дізій обурено підняв брови, його пальці побіліли від напруги, стискаючи бильця. Глухо заговорив:

— Ти не повідомив старого про дитину! Ще й порушив моє правило — курей не різати...

— Дитина у важкому стані. Їй необхідне м'ясо! — обурено обірвав Дарій.

— Всім нашим дітям потрібне м'ясо! — рявкнув воєвода, нахиляючись уперед.

— Але вони не хворі. — зауважив хлопець, хоробро дивлячись на воєводу.

Дізій на мить сторопів. Дарій холодно додав:

— Я допомагав вашій дружині, воєводо.

Той прогарчав нахиляючись над ним:

— Ні! Ти забрав їжу в наших дітей, у своєї сестри, щоб нагодувати чужу дитину!

Хлопець опустив голову. Його підборіддя затремтіло.

Воєвода заговорив напівголосно, не розтискаючи зубів:

— Ці кури. Ми розвели зграю з трьох особин, а ти бездумно витратив дорогоцінну курку, щоб вигодувати дрібного чужинця... — і пошепки додав, витріщаючись очима на помічника: — Я сподівався на твою розсудливість. А ти підвів мене.

Дарій мовчав. Гор послужливо запитав:

— Може відвезти дитину до старого?

— Так! виїжджаємо зараз же! — глухо відгукнувся Дізій, відпускаючи бильця.

— Воєвода! Старий демон під'їжджає!!! — гукнули зі сторони.

6 епізод (гість)

Зігнувшись дугою Флавій сидів, на спині сірого мула. Ще й кутався в дрантя, трусив головою, мружив тьмяні сині очі. Тому здавався дуже старим і слабким.

Люди, повз яких він проїжджав, або презирливо кривилися, або з жахом відступали якомога далі. Хтось навіть плюнув йому вслід, але помітивши суворий погляд воєводи, сховався в натовпі. Старий незворушно продовжував свій шлях.

— Кхе... ну вітаю, Дізію...

— Вітаю, Флавію. — похмуро відгукнувся воєвода.

— Щось розжирів ти... Допоможи, товстунчику... — старий, крекчучи й охаючи, не без допомоги Дізія, зліз із мула.

Спираючись на клюку, він зробив кілька кроків, обернувся на всі боки.

— Ніяк твої нездари байдикують. Зовсім зайнятися нічим?

— Не лізь до моїх людей! — роздратовано обірвав старого Дізій й поспішив запитати: — Ти за дитиною?

Флавій здивовано розплющив очі.

— Що?

— У тебе втекла дитина. Або загубилася. Синьоокий хлопчисько...

І воєвода зупинився — старий пильно дивився на нього. Мовчав. І не виявляв ані стурбованості, ані радості.

— У тебе не пропадала синьоока дитина... — розгублено підсумував Дізій.

Флавій злегка насупив брови та проскрипів у відповідь:

— Ні-і-і-і.

— Тоді навіщо завітав?

— А що за дитина?

— Не важливо... — обережно відгукнувся воєвода й одразу поспішив: — Що тебе привело сюди?

— Покажи дитину. — жваво зажадав старий.

Воєвода здивовано зміряв його поглядом. Флавій випростався, перестав трясти головою, дивився ясно та бадьоро. Дізій обережно запитав:

— Навіщо?

— Ну якщо він справді синьоокий, то я заберу його...

Воєвода примружився:

— Флавій, а чого ти прийшов сюди?

Старий хитро посміхнувся, знову зігнувся, затремтів:

— Говорять, ти світив своїм рилом на пустищі. Та ще й у компанії гнилопиких. Тобі проблем мало, недомірку? — і приступив ближче, ледь чутно промовив: — Розумієш, що королю вже донесли про твоє існування й не сьогодні-завтра його молодики почнуть полювання за твоєю головою?

— Хто тобі розповів про мою подорож на пустище? — холодно запитав воєвода.

— Мої окаті пташки... — усміхнувся старий. — У мене по горах їх багато-багато нишпорить й вони бачать усе-усе, що відбувається навколо. Від мене не сховатися, недомірку.

Воєвода склав на грудях руки, встав стійкіше, зітхнув глибоко. Відводячи погляд убік, знехотя відповів:

— Ґреґ попросив допомоги. Король підлаштував на пустищі вбивство Синіх хрестів, щоб звинуватити біженців. Одразу пригрозив гортам війною, якщо вони не віддадуть людей йому на розправу. Ґреґ приїхав по пораду...

— Підлаштував вбивство? — старий недовірливо примружився.

Дізій ствердно кивнув. Але при цьому тільки щільніше зчепив руки.

— Чого йому знадобилося робити таке? — поцікавився Флавій, допитливо свердлячи воєводу поглядом.

Той знизав плечима:

— А то ти цього покидька не знаєш? У його дурній голові й не така гидота раптово зароджувалися.

— Ну так, ну так... але ти ж не божевільний, щоб роз'їжджати перед самим носом цих виродків?! Чи здурів? — і старий глузливо вискалився.

— Ґреґ попросив стати його перемовником. Необхідно було донести куди потрібно. Довелося… поговорити з янголами та торговим союзом.

— І янголи з ТОБОЮ говорили? — недовірливо уточнив Флавій.

— Так. — кивнув Дізій й поспішив запевнити: — Янголи та Торговельна спілка побоюються за порядок на пустищах і вже втихомирили короля.

Старий насупився, опустив голову. Крякнув, знову глянув на воєводу. Шалено посміхнувся:

— Чесно кажучи, я радий, що ця мерзота дізнається про тебе. Не зможе спати. Люблю, коли мої вороги обсцикаються уві сні...

Воєвода втомлено зітхнув у відповідь, глянув у бік людей, що стовпилися навколо. Хтось із чоловіків встиг захопити вила. Жінки боязко сховалися за спини своїх чоловіків. Діти, хоч і боялися, але не могли не дивитися на старого синьоокого Флавія, про якого стільки моторошних легенд розповідають дорослі. То він особисто вбив свою дружину. То ґвалтує всіх жінок у своєму поселенні — хоче народити синьоокого спадкоємця. То він п'є свіжу кров тварин і їсть сире м'ясо. То він мучить людей й у минулому спеціально виловлював вродливих юнаків серед натовпу та саджав у свої темниці. Ще подейкують — стежки, якими він пройде, вкриваються чорною цвіллю. І птахи, і звірі його бояться. І навіть хмари згущуються, коли він з'являється на вулиці...

Хоча, зараз небо прояснилося — на всю сяяло Південне сонце. Повз підтюпцем пробіг облізлий пес, який навіть не обернувся до старого, гавкнув весело вбік. Йому відгукнувся ще один собака...

— Торгаші й блідожопі повірили у твою ЛЕГЕНДУ? — криво посміхнувся Флавій.

Дізій здригнувся, пильно подивився на старого. Той примружився, затамував подих в очікуванні одкровення.

— Досить тобі лякати моїх людей… - суворо промовив воєвода.

Флавій озирнувся. Насмішкувато зробив крок у бік натовпу. Кілька жінок злякано ойкнули, діти, що стояли ближче, кинулися геть.

— Їдь додому! — похмуро зажадав Дізій.

Старий слухняно розвернувся до свого мула:

— Допоможи мені... кхе... застарий я для подорожей...

Опинившись у сідлі, знову запитав:

— Так звідки дитина?

— Не знаю... думав, що від тебе втік. У тебе ж багато синьооких.

— Поки тільки один. Але я не втрачаю надії знайти ще.

І обличчя старого набуло божевільного виразу: очі округлилися, рот вискалився, кошлаті брови зійшлися до перенісся. Він раптом жваво скомандував:

— Веди синьоокого. Я відразу заберу його.

— Пізніше. Він хворий… - глухо відмовив Дізій.

Флавій насупився, недовірливо посміхнувся. Хотів ще щось запитати. Але воєвода ляснул мула по крупу. Тварина затрусила геть.

7 епізод (гра не по зубах)

Щойно старий зник у коридорі, до воєводи підскочив Дарій і з недовірливою посмішкою уточнив:

— Ви розмовляли з самими янголами? Не з їхніми представниками?

— Так. — сердито кивнув Дізій й скривився від смороду.

— У янголів заборона на перетин їхніх земель для людей чорноокої раси. Цьому закону вже більше ніж вісім років...

— Я не на їхній землі з ними говорив. — похмуро обірвав Дізій і ступив геть.

— Янголи ВИЇХАЛИ поговорити з вами?! — здивовано уточнив Дарій.

— Ти хочеш викрити мене у брехні?! — різко огризнувся воєвода.

Хлопець зніяковів, відступив на крок, зауважив поспіхом:

— Ні, але ... я просто вражен... вони виїхали поговорити з вами! Просто подумав...

— Краще подумай над своїм вчинком і як просити вибачення у людей (обличчя Дарія болісно смикнулося)... і не бігай під ногами! І помийся! Смердиш лайном!

І воєвода хотів було вже йти, але хлопець сміливо, без посмішки вимовив:

— На пустищі сталося щось страшне, король просто виявив це...

Дізій здивовано повів бровою. Молодий помічник помітивши це, посміхнувся своїй здогадливості й продовжив:

— Якби йшлося про просту провокацію, то янголи б навіть із місця не рушили, для втихомирення короля їм було б достатньо письмової заборони. Але вони ВИЇХАЛИ говорити з вами...

Воєвода озирнувся. Люди вже розходилися. Поодаль сиротливо переминався з ноги на ногу Гор, готовий до нових наказів. Ще кілька селян стояли поблизу, поспішаючи оголосити свої скарги чи прохання.

— Я маю рацію. — упевнено підсумував молодий помічник.

Дизій знехотя кивнув. Тихо промовив:

— Янголи вважають, що хтось випробував нову зброю.

Дарій здивовано підняв брови. Воєвода додав:

— Якийсь алхімік випалив землю до стану скла. Посеред пустки. І найстрашніше — у цьому склі видно розводи чорного металу...

— Це неможливо. Він не плавиться на відкритому повітрі. — упевнено відгукнувся хлопець.

— Теж так думав, поки на власні очі не побачив сліди. Це був чорний метал. Я ж то знаю. — і тяжко видихнув, — Виродки з королівства повідомили, що з їхнього боку зникли "Сині хрести". Дзеркало, якраз, вони й знайшли, коли вирушили на пошуки свого загону.

— А королівство якось коментує присутність синіх хрестів на пустищі?

— Ніяк.

Дарій спохмурнів, опустив голову, переступив з ноги на ногу. Воєвода потер напружену шию. Зізнався:

— Я втомився... Мені потрібно поспати... Потім будемо розбиратися. Тут ще Лана із цим хлопчиськом... Звідки він тут узявся?

— Ви віддасте його Флавію?

Дізій знизав плечима. Молодий помічник запитав:

— Навіщо йому синьоокі діти?

— У старого з головою не все гаразд. — знехотя відізвався воєвода та зробив крок у напрямку до свого будинку, але Дарій знову зупинив його:

— Вас не бентежить цей збіг?

Воєвода роздратовано зітхнув. Молодий помічник поспішив пояснити:

— Дитина теж обгоріла! Таке враження, наче прийшла зі згарища... І з'явилася вчасно, як я розумію...

Дізій насупився, прикусив вуса. Дарій, потер підборіддя брудною рукою, зауважив:

— Здається, ніби хлопчик втік із королівства... через пустище... і сині хрести могли гнатися саме за ним. Інакше в них не було б причини перетинати пустку за наявних заборон... а тут — синьоока дитина! Це — вагома причина!

— Що за дурниці! А де тоді коні? — обурено запитав воєвода. — Слідів коней немає! Не вигадуй!

— АЛЕ, зазвичай, очевидне лежить на поверхні та....

Дізій різко перебив:

— І за твоїми висновками хлопчисько — алхімік?

— Ні звісно. — поблажливо посміхнувся Дарій, — Але він міг бачити справжнього алхіміка. Або алхіміків. І саме ВОНИ могли врятувати його від синіх хрестів!

Воєвода важко зітхнув. Хрипким голосом промовив:

— Якщо цей хлопчик хоч якось пов'язаний з подією на пустищі, то нам усім загрожують великі проблеми... Він — доказ проти нас.

Дарій здивовано повів бровою.

— Нас і так підозрюють. — пробурмотів, не розтискаючи зубів, Дізій і, боязко озираючись, продовжив ледь чутно: — Так само як і короля. Тому янголи й говорили особисто зі мною. Щоб перевірити мої реакції! Поміркуй, — і приступив впритул до помічника, — Нам вигідно розхитувати королівство. А ресурсів немає... отже, жар загрібати потрібно чужими руками. І тут Ар-край, і Торгівельний союз. Якщо хлопчик якось пов'язаний з тим божевіллям на пустищі, то ніхто розбиратися не стане в деталях. НАС звинуватять у всьому! — і відступив на два кроки, тяжко видихнув.

Дарій насупився, опустив голову, продовжуючи обмірковувати щось.

— Прокляття... — зітхнув воєвода й спробував запевнити і помічника, і себе: — Не міг хлопчисько подолати таку відстань!

— Йому могли допомогти дійти. — відповів задумливо Дарій, — А ще я читав, що синьоокі представники раси фізично витриваліші за чорнооких. Він міг і сам дійти через це.

Дізій сердито відгукнувся:

— Розумник! А читав, що слідує за несправедливим розподілом ресурсів? Або як важко вирощувати господарство, коли жерти нічого? І як прикро може бути людям, які жили рвуть, а м'ясо жере прийшлий? Не читав?!

Хлопець зніяковів, відвів убік очі. Воєвода промовив втомлено:

— Люди будуть обурюватися. І це справедливо! Я піду відпочивати. Сил немає. Завтра думатимемо, як виправляти цю помилку... — і звернувся до чоловіків, які в стороні чекали на нього: — Усі питання завтра вирішувати будемо! Не сьогодні! Гор! Принеси води!

8 епізод (дитина)

Лана сиділа біля розкритої печі. Там вже догорів вогонь, але ще червоніло розпечене вугілля, осяваючи жінку теплим затишним світлом. Було тихо. Дізій підійшов до дружини, присів на коліно перед нею.

— Ця дитина — небезпечна для нас. — м'яко промовив він.

Жінка холодно глянула на чоловіка.

— Лано, за ним у будь-який момент прийдуть.

— Як сирота з дороги, каліка, може бути небезпечним для тебе, воєводо? — пошепки запитала вона.

Він узяв її прозорі крижані долоні.

— Я поки що не можу дати відповідь, але, підозрюю, він замішаний у недобрій справі...

— Повторюся: хіба тебе, ВОЄВОДО, це може налякати?

— Лано, — і роздратовано зітхнув, опустив голову, — Я — вже давно не воєвода, і ти прекрасно знаєш це!

Вона нахилилася до нього нижче, тихо й ствердно промовила:

— Ти — мій чоловік, ти — ВОЄВОДА, найкращий воїн свого покоління.

Відсторонилася, кивнула на сплячу дитину:

— А це — твій син! (Дізій здригнувся) У нього твої очі, твоє обличчя, ім'я твого роду! Його ім’я — Карій.

Воєвода покосився на дитину. Потім — на дружину. Глухо промовив:

— Це ім'я не може належати йому.

— Це твоя дитина, тому в неї твоє ім'я!

І жінка знову нахилилася до чоловіка, жорстоко прошипіла в саме обличчя:

— І ЦЮ дитину ЦЬОГО РАЗУ ТИ ЗАХИСТИШ.

Дізій заплющив очі, зчепив зуби, немов його боляче вдарили. Відняв від дружини руки. Стиснув кулаки. Лана крижаним голосом промовила:

— А якщо ти не згоден зі мною, то... то просто зарубай мене й не мучай більше...

Дізій спідлоба глянув на неї. Лана сиділа нерухомо, холодно дивлячись на чоловіка. Її кругле обличчя стало жорсткішим. Зморшки, що перетинали лоба та щоки — глибшими й різкішими. І тонкі губи побіліли. Очі, немов, ввалилися й на їхньому місці — прірва в порожнечу.

Дізій важко зітхнув і глухо відгукнувся:

— Нехай поки дитина залишається у нас…