Алхімік

1 епізод (пробудження)

Щось знову впало на кам’яну підлогу. Розбилося. Почувся шурхіт. Підмітають? Лязкіт заліза і тріск вогню. Вирує вода, щось шипить на сковорідці й долинає запах горілого сала.

Карій відкрив очі.

Напівтемрява. Промені сонця пробиваються через каламутне скло маленького віконечка над головою праворуч. Пил роєм кружляє у повітрі. Зі стелі по гірлянді з павутини спускається крихітний павучок...

Від жаху Карій скрикнув, спробував піднятися, але все тіло скував гострий біль. І нещадно запекло в горлі.

Підбігла жінка. Нахилилася, турботливо поправила ковдру. Промовила теплим голосом:

— Дорогенький, тобі краще не рухатися — опіки дуже серйозні.

Карій зажмурився від болю. Все тіло горіло. І гучно забилися обидва серця в грудях, намагаючись вирватись.

— Не хвилюйся, хлопчику. Ти в безпеці. — запевнив жіночий голос.

Він знову розплющив очі. Павук сховався. А над Каріїєм тепер схилилася жінка.

Її сиве волосся було гладко зачесано. Від цього лице здавалося круглим, як тарілка. Тонкі губи. Глибокі чорні очі, як провалля. Три зморшки між тонких брів.

Карій ледь чутно запитав:

— Хто ти?

І знову його горло немов обдерли кігтями зсередини.

— Моє ім'я Лана. А твоє? — відповіла жінка.

— Карій. — прохрипів він.

Вона здивовано підняла брови:

— Хто дозволив твоїм батькам дати тобі ЦЕ ім'я?

У відповідь він видавив із себе:

— Ма...

Але жінка поспішила зупинити:

— Тобі краще не розмовляти.

Він усе одно вимовив:

— Мама...

Але останні сили покинули тіло, й голова безпорадно відкинулася назад.

І лише почув запах сушених трав і дріжджів — руки жінки обережно поправили подушку.

І турботливий голос додав:

— Ти одужаєш... і дуже скоро... Карію...

Скрипнула лавка — жінка піднялася на ноги. Тверді впевнені кроки — відійшла до печі. Знову зашипіло сало. Задзвенів посуд.

Під монотонні затишні звуки теплої оселі розум Карія повільно поринув у сон.

2 епізод (сестра— тягар)

Дарій втомлено присів на лавку під вікном свого будинку. Боліли поперек та шия. Поглянув на руки — зірвані нігті, бруд, що в'ївся, мозолі. Він зморщився, закинув голову вгору.

Ніч. Долину заливало синє світло північного сонця. З південного боку безмовно висів блідо-жовтий у сірих плямах млинець — око Аггі, яке тільки-но з'явилося на небосхилі.

Хлопець мрійливо усміхнувся, згадуючи щось із минулого життя.

— Кажуть, що хліба дуже мало.

Здригнувся, усмішка зникла з його обличчя. Повернув голову. Збоку стояла невисока дівчинка-підліток. Смішна, круглолиця з розмашистими рухливими бровами та великим ротом. Дарій втомлено запитав її:

— Чого не спиш?

— Та важко спати...тут таке розповідають, що спати не захочеш... — і діловито присіла поруч, акуратно розправляючи спідницю сірої вовняної сукні. — Кажуть, що дружина воєводи вбила дитину! А тепер збирається її з'їсти! Зовсім здуріла, мабуть!

— Менше слухай цих дикунів. — роздратовано видихнув Дарій.

— Але ж дитина усе ще в її будинку! Мені страшно! Хто наступний?

— Що за дурниці?

— Ну не стануть просто так базікати. —і знизала плечима.

— Місцеві — справжні неуки. — похмуро відізвався Дарій.

— Зате ти, кажуть, занадто вчений. — вкусила дівчинка.

Він здригнувся, холодно глянув на неї. Глухим голосом відповів:

— Так, Маро. Я освічений та вихований. Але тупе бидло це не розуміє. І найогидніше — що саме ТИ з ними. Ти така ж дикунка, як і вони!

Дівчинка з образою в голосі запитала:

— Це ти вихований, братику? — і різко додала: — Сам дикун! Як себе поводиш? Не по-дикунськи?!

— На що ти натякаєш?! — ще різкіше запитав він.

— Ти ж зневажаєш усіх! І навіть Сонну!

З хвилину вони розлючено дивилися один на одного. Нарешті, Дарій опустив голову, зітхнув і попросив жалісливо:

— Іди спати, я тебе благаю.

— Так а що з хлібом? — вже з участю запитала дівчинка.

— Я що-небудь придумаю.

— Що?! Нам-то й продати, кажуть, нічого! Вівці, так їх потім чим замінити. І воєвода цей пропав десь! Він хоч живий ще? Куди його гнилопикі відвезли?

— Маро... — Дарій втомлено глянув на неї. — Дозволь це вирішувати дорослим. Добре? Твоя справа — вчитися. — його голос став вище: — Досить збирати плітки! Почни читати! А краще, сходи завтра до Лани та переконайся, що ці ідіоти нахабно брешуть і вигадують небилиці!

— Ти хочеш мене позбутися... — сердито підсумувала дівчинка.

Дарій не відповів, його обличчя застигло, очі заскляніли. Вона ображено додала, розводячи руками:

— Звісно, братику! Я ж — тягар!

— Досить говорити дурниці! Займися, нарешті, справою! — обурено вигукнув Дарій і поспішив геть від будинку, залишаючи сестру на самоті.