Алхімік

1 епізод (Лана)

Повільно. Тяжко. Крок за кроком Лана йде вгору.

Відчуває втому, злість. Її дратують ці намагання жити далі, щось будувати, щось робити тут, серед небуття. Дратує беззмістовна боротьба з лихом, яке неможливо перемогти. І найбільше — вимога удавати, що нічого поганого не сталося.

Але все втратило сенс! Все що було — відібрано, зруйновано, розчавлено. Є лише клятий, відмірений невідомо ким час, який треба проіснувати, поки темрява не забере до себе…

Крок за кроком. Вище й вище. Вгору.

Лана ненавидить ці помарніли обличчя, ці криві хатини навколо, це сіре небо та круті скелі. Все таке бридке. Брудне. Сумне. І з кожним днем стає тільки огидніше.

Крок. Ще один. І в грудях вже не вистачає повітря.

А південне сонце нещадно пече, сліпить очі.

Сльози. Лише від сліпучого світла. Відвертається. Але с протилежного боку сяє північне.

Опускає голову.

Лана сідає на валун. Не тому, що хоче відпочити. А тому, що сил немає йти дали. Її худі ноги тремтять. Кістляві руки висять впродовж тіла. Спина згинається. Через сіру тканину виступають хребці. І тьмяні очі опускаються.

Ось обірваний край вовняного плаття, старі, діряві черевики. Далі — пожухла трава. Камінці. Якийсь жук повзе. Жовта, маленька квітка з п’яти пелюсток. Ломикамінь. Колись Лана збирала такі щоб лікувати людей. Вони — рідкість. А зараз…

Лана зі злістю тупнула ногою на квітку. Мить. Відібрала ногу. А квітка залишалася на місці.

Жінка впала на коліна. З криком вчепилася в землю, вирвала траву.

І з очей потекли справжні сльози. В грудях закололо. Зажмурилася. Застигла. Мить.

Тиша.

— Допоможіть…. — ледь донеслося з гори.

Лана розплющила очі. Прислухалася.

— Допомо… — знову почувся тоненький голос десь зверху.

Дитина? Хтось з місцевих байстрюків загубився? Плювати…

Лана знову прикрила очі.

— Прошу… допоможіть…

Лана піднялась на ноги. Повільно пішла стежкою нагору.

Крок за кроком. Завернула та зупинилася.

На виступі лежало невелике тіло дитини. Чорне. Чи то сажа, чи то фарба? Незрозуміло. Воно майже не рухалося. А навколо сиділи стерв’ятники, терпляче очікуючи, коли їх жертва остаточно застигне.

Лана хотіла піти геть. Більше не цікаво. Але чорне створіння жалісно простогнало:

— Допоможіть…

І повернуло голову. Розплющило очі.

Лану немов облили крижаною водою. Здригнулася - воно дивилося на неї синіми очима. З майже непомітними білками, без чорноти в зіницях. Густий синій колір.

Мить. Очі створіння заплющились. І тіло немов перестало дихати. Один птах сміливо приступив, клюнув. Червона крапля. Впала. На сірий камінь.

Лана скрикнула. Кинулася до дитини.

— Геть! — тупнула на стерв’ятників.

Ті перелякано відплигнули в сторону.

Лана обхопила тільце, підняла з землі. Сині очі знову розплющилися. Глянули на неї.

О! Це її очі! Це її очі!!!

І міцно притиснула до грудей дитину.

На цей раз я тебе нікому не віддам. Я тебе врятую!

І стрімко кинулася в долину.

2 епізод (в домі воєводи)

Ввечері Сонна боязко постукала у двері. Тиша.

Мабуть, не варто чекати запрошення від жінки воєводи.

У долині кажуть, що бідолашна зовсім не в розумі. Найнахабніші стверджують, що воєвода сам винен у божевіллі дружини. Інші вважають, що Дізій вже одружився з навіженою. І багато жінок заклинали Сонну відмовитись доглядати за Ланою. Але…

Дівчина сміливо штовхнула двері.

Cморід. Пліснява та щось гниле. Сонна відвернулася, глибоко вдихнула та рішуче переступила поріг.

— Доброго дня! Я принесла хліб. І бринзу. У мене вийшла пречудова бринза. Не дуже солона. Трохи солодкувата… — промовила як можна привітніше тремтячим голосом.

Але ніхто не відповів. В хаті було темно.

Сонна поклала їжу на брудний стіл.

— Можна я розпалю вогонь? Трохи нагрію води.

Вона пройшла до печі. Почала вигрібати золу.

— Ще можемо зварити суп. М’яса нема. Але є трохи моркви та цибулі. Додамо бринзу та трохи борошна. Вийде пречудовий суп… Знаєте, з бринзою все здається смачнішим. Добре, що кози дають достатньо молока цьогоріч. Усім вистачає. А ще можемо прибрати хату. Згодні?

Сонна озирнулася навколо.

Нікого. Дівчина розгублено випрямилась. Зробила кілька кроків праворуч — ніша. Там порожнє, не заправлене ліжко хазяїв. Брудна ковдра валяється просто на підлозі. Простирадло збилося до стіни. Стара худа перина.

Нікого.

Дівчина роззирнулася на всі боки. Дерев’яна лавка під віконечком. Грубий стіл. Двері. Чорний від кіптяви умивальник. Шафа, вкрита пилюкою. Розкрита порожня скриня у кутку. Забрьохана бурими плямами піч. Знову — порожнє ліжко в ніші…

Де жінка воєводи?

3 епізод (місто вбивства)

Ґреґ і воєвода стояли посеред пустища. На заході, зовсім недалеко чорніла смуга густого лісу — межа Чорного королівства. Зі сходу було видно сяючі верхівки скель Воронової гряди.

— Що скажеш? — кивнув Ґреґ воєводі.

Перед ними лежало щось кругле, скляне, вживлене в кам'янисту землю, радіусом до дванадцяти ліктів. Місцями воно було вкрите глибокими борознами. Місцями — потріскалося. Де-не-де стирчали шматки чорних обладунків, які плавно змішувались зі склом, залишаючи темні сліди на сяючій поверхні.

Дізій присів навпочіпки. Задумливо прикусив вуса. Простягнув широку загрубілу долоню до дзеркала.

Тепле, нагрілося під сонцями.

Видно, що всі борозни йдуть з центру, немов хвилі, стають більшими по краях.

Це вибух? Що могло спричинити вогонь такої сили? Навіть якщо обладунки несправжні… вони все одно розтеклися, як вершкове масло…

Воєвода піднявся. Обережно ступив на поверхню. Прислухався, чи не тріскається під ним скло. Зробив ще кілька кроків до центру.

Ґреґ нетерпляче переступив з ноги на ногу.

— Де збруя? — похмуро запитав Дізій. — Я не бачу її. “Сині хрести” не ходять пішки, бо обладунки важкуваті. Переміщуються тільки вершки. Тож де збруя? Де коні? — і глянув на горта.

— Врятувалися?

— Якщо вони взагалі були.

— Не додумалися підпалити збрую. — невпевнено здогадався Ґреґ.

Дізій розсіяно кивнув. Обтрусив руки. Глибоко зітхнув.

Однозначно, тут стався вибух. Бо багаття… для нього потрібні дрова, чи смола. І багато. Були б сліди. Прокляття… Що ж воно таке?

І попросив Ґреґа:

— Принеси поштовиків. Будемо писати листа. — і ступив назустріч.

Через мить горт простягнув йому дві маленькі циліндричні капсули:

— У нас тільки п’ять поштовиків.

— Не хвилюйся. Я вмію виставляти координати. — поблажливо відізвався Дізій.

І присів на одне коліно. Кривим почерком написав швидкоруч кілька речень. Взяв капсулу. На ній були невеликий важіль та маленькі колесики з цифрами, які можна було крутити. Воєвода виставив координати за допомогою колесиків. Капсула відкрилася. Він поклав туди листа, закрив та натиснув на важіль. Щось тріснуло в капсулі та по боках вирвалися чотири тоненьких металевих крильця. Немов бабка, капсула відірвалася від рук воєводи взлетіла в небо.

4 епізод (хліб)

Гор схрестивши руки на широких грудях, шумно зітхнув. Він стояв посеред вузького поля. Його оточували втомлені й засмучені односельці. Усі розуміли, що хліб висох й частина зерна вже посипалася на землю. Навіть половини від минулого врожаю не зберуть! Тільки цей розумник — Дарій, здавалося, нічого не бачив.

— Час збирати хліб! Я вже п’ять днів про це кажу! — сердито пробасив Гор.

Дарій присів навпочіпки, простягнув руку до низьких рідких колосків. Насупився. Зерно було блідо-вохристе. Ніяк не можна було назвати його зрілим і готовим до косовиці. Але самі колосся вже зів’яли.

Гор демонстративно нахилив голову праворуч, ліворуч. Хруснули кістки в його товстій шиї.

Дарій зсутулився, зауважив боязко:

— Через два сонця спека. Тому хліб пересох завчасно...

— Так треба було його прибрати раніше! — обурився Гор.

— Але за часом… — почав Дарій та його одразу зупинили:

— Вчора вже просипалася половина зерна! Подивися на землю!

І Гор стрімко підступив до ставленика воєводи. Той перелякано відсахнувся, підскочив. З мить вони дивилися один на одного. Хоч Дарій був вище Гора на голову, але — вужче в плечах, слабше в руках. А зсутулившись, здавався тепер ще й нижче.

І Дарій першим відвернувся. Пролепетав ледь чутно:

— Тоді нехай половина повертається у печери збирати смолу. А інші виходять на хліб.

— Яка смола?! — вигукнув Гор.

І натовп підтримав:

— Так! Усі на хліб! Бо нема чого їсти!

— І данину платити треба!

— Так! Чим платити будемо?!

— Але треба смолу зібрати, бо колодязі швидко порожніють. Смола йде з колодязів. — розгублено відізвався Дарій. — А данину… попросимо зерно у Флавія. Він не залишить воєводу без допомоги.

— Ні! Брати зерно у проклятого! - заволав натовп, — Тьху на проклятого! Тільки не до нього по допомогу йти!

Гор звернувся до людей:

— Тихо! Слухайте мене! Всі на косовицю! Даю годину за підготовку! Виходить кожний дім! Навіть діти!

— Дарій! — почувся жіночий голос зі сторони.

Всі озирнулись — стежкою з верхньої тераси спускалася масивна засмагла дівчина в простій сірій сукні-балахоні. Як і у всіх, у неї були чорні очі.

Гор мимоволі зробив крок до неї:

— Що трапилося?

Вона навіть не глянула на нього, підлетіла до Дарія:

— Там… Лана… — дівчина ледь дихала, — Я приходила до неї… вранці… її не було… а потім вона повернулася! Повернулася! — зажмурилася, глибоко дихнула: — Вона принесла у свій дім мертву дитину!

5 епізод (чи мертва дитина)

Двері безцеремонно відчинилися. Лана обернулася — на порозі застиг довготелесий кудлатий хлопець. Через його плече визирнув лисий чоловік із квадратною щелепою.

— Води. Негайно. — зажадала Лана крижаним тоном.

Вона стояла посеред кімнати. Перед нею, на застеленій білими сорочками стільниці, лежав обвуглений труп дитини. Поруч, на табуретці, — невелика скринька, з якої стирчали пляшечки з ліками.

— Це чия дитина? — обережно запитав довготелесий, нерішуче переступаючи через поріг.

— Мені потрібна вода! І розтопи піч! — незворушно зажадала Лана.

— Зовсім збожеволіла... — донісся шепіт лисого.

— Лана... де ти взяла цю дитину? — тихо запитав довготелесий.

— Дарій, воно ж мертве... — ледь чутно відгукнувся лисий.

— Я, здається, попросила води. — крізь зуби прошипіла Лана.

— Поясни, чия це дитина. — боязко промовив довготелесий, зробивши крок на зустріч.

Лана заревіла на нього:

— Не заважай мені!!! В нас мало часу!!!

Він відсахнувся. Жінка перевела погляд на лисого. Рявкнула:

— Негайно по воду та запаліть вогонь!

6 епізод (рішення Дарія)

— Ми це так і залишимо? — розгублено запитав Гор, потерши лису потилицю.

Він стояв переминаючись з ноги на ногу. Дарій застиг поруч — блідий, безпомічно опустив довгі худі руки.

— А раптом ця дитина з селища Флавія? — зауважив Гор, насупивши брови.

— А як воно пройшло повз вартових? — ледь чутно запитав Дарій.

— І де вона взагалі його підібрала?! — додав хтось із присутніх чоловіків.

— У нас діти не зникали. — повідомив ще один.

Дарій опустив голову. Запанувало мовчання.

— Треба послати людину до Флавія. — нарешті рішуче підсумував Гор, упираючи руки в боки.

Дарій зміряв його холодним поглядом. Відгукнувся:

— Ні... Поки не ясно, чи виживе він...

Гор тільки відкрив рота, щоб заперечити, але хлопець одразу пояснив:

— Якщо виживе, то треба дізнатися обставини втечі й тоді ухвалювати рішення про сповіщення. Якщо загине, то можемо нажити проблем... тоді краще взагалі не повідомляти. Тим паче, що до Флавія ще треба буде піти по зерно.

— Ти ж бачив? Воно не виживе!

— Тоді відповідь ти вже отримав...

— А якщо він приніс прокляття? — раптом, вкрадливо пробасив Гор, — Флавій — проклятий, і діти його — теж...

Дарій криво посміхнувся й спішно обернувся до натовпу:

— Виходимо на косовицю! Потрібно зібрати хліб. Кожна хата! Навіть діти!

Люди поспішили на тераси. Гор задумливо промовив:

— Це може стати для нас усіх прокляттям. Я б усе-таки повідомив про дитину Флавію.

— Спочатку зерно. Чи ти забув, що його треба прибрати? — похмуро відгукнувся Дарій.

І, не чекаючи відповіді, поспішив до найближчого поля.