Алхімік

1 епізод

Дихання збилося. Руки боліли. Ноги було все важче виривати з м’яких сугорбів. І Лана ледь не падала. Але вперто несла Карія на спині.

А засніжені скелі, немов вкриті коштовностями, вже блищали у світлі раннього Південного сонця. Повітря стало морозніше, рідше.

Закололо в носі. Задубіли пальці рук і ніг

Тихо. Ні звичних людських голосів. Ні тваринних. Тільки власне глибоке дихання та сопіння хлопчика над правим вухом.

Раптом, низький пронизливий гул.

Жінка застигла. Озирнулася — нічого окрім сяючих скель.

— Це вороги? — почувся вкрадливий голос хлопчика.

— Так. — втомлено відізвалася Лана.

— Навіщо вони сурмлять?

— Налякати... або для себе... сигнал... — і тяжко дихаючи жінка зробила новий крок.

— Ти їх бачила коли-небудь?

— Ні... але хотіла б подивитися...

Знову тиша. Тільки тяжке дихання. Ще крок. Ще.

— Чому? — запитав Карій.

— Цікаво... — новий крок коротше, — Як вони виглядають… — ледь переступила, — Кажуть, що вони… такі самі як горти... тільки шалені...

І Лана зупинилася перевести подих. Хлопчика посадила на кучугуру. Перевірила його ноги, обмотані мішковиною поверх товстих шкарпеток.

— Нам ще довго? — запитав Карій.

— Так... схоже, ми й чверті шляху не пройшли… — ніжки хлопчика були сухі й Лана перевела погляд на його руки.

Одну рукавичку він загубив. Пальці правиці почервоніли. Глянула хлопчику в вічі. Він винувато опустив голову.

— Нічого. Візьмеш мою. — і зняла свої рукавиці.

— А ти? — і він розгублено підняв очі.

— Я доросла й здорова. — суворо відізвалася вона й почала розтирати руку хлопчика.

Карій скривився. Лана припинила. Пригорнула дитину. Хвилина. Запитала:

— Трохи зігрівся?

— Так.

Знову гул. Лана здригнулася. Озирнулася. Тільки білі скелі. Встала, обтрусила дублянку від снігу. Кивнула хлопчику:

— Нам час. — і простягнула йому свої рукавиці. — Одягай.

— Н-ні! — перелякано втягнув голову в плечі Карій.— Я свою загубив. Я не можу взяти твої. Це твої.

І новий гул. Здалося що ближче. Гучніше.

— Одягай! — наказала Лана більш холодним голосом нависаючи над хлопцем.

Той твердо відповів, низько схиляючи голову:

— Ні.

Лана роздратовано схопила хлопчика за руку. Він спробував відвернутися від неї. Але жінка силомиць натягнула йому рукавицю. І тут хтось гукнув:

— Гей!!!

Лана розгублено озирнулася — лисий здоровань поспішав до них.

Здається, він допомагав Дізію.

Ох…

Ноги підкосилися, завмерли обидва серця.

І жінка перелякано видавила з себе:

— Що трапилося?

— Воєвода дав наказ...

— Де він?!

— Наказав допомогти вам і…— здоровань зупинився перед нею, зігнувся, вперся долонями в коліна, ледь дихаючи продовжив: — Повтікали наші люди... Забрали хліб і вівці, коней і сані... тож ніхто не повернувся відвезти решту до печер... Воєвода наказав перевірити, що лишилося в печерах... і вас супроводити… допомогти вам…

Лана полегшено видихнула й повернулася до Карія:

— Цей чоловік понесе тебе й ми швидше доберемося до печер.

Знову озирнулася до здорованя. Той, глянувши на дитину, скривився.

Жінка холодно поцікавилася:

— Що за гримаса?

— Що? — не зрозумів здоровань.

— Понесеш дитину. — рівним голосом наказала Лана.

Той випростався, з неприхованою огидою покосився на хлопчика. Вагаючись, переступив з ноги на ногу та сердито зауважив:

— Я не візьму його... воєвода дав наказ допомогти ВАМ, але не... цьому…

Лана застигла.

— Це виродок демонів. — глухо промовив здоровань.

— Це, — Лана різко підступила до чоловіка і, вказавши рукою на хлопчика, спокійним приглушеним голосом викарбувала: — СИН твого воєводи. Воєводи, який заради ТВОЄЇ НІКЧЕМНОЇ ШКУРИ зараз ризикує ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ! А ЙОГО ЖИТТЯ — НЕОЦІНЕННЕ. Чи ти забув?!

Здоровань застиг. Його квадратне обличчя почервоніло. Опустив голову.

Жінка відступила. Холодно додала:

— Неси хлопця. Це наказ.

Здоровань покірно простягнув до Карія руки. Дитина розгублено промовила:

— Лано, якщо ти втомилася, то я сам піду! Мене необов’язково нести.

— В тебе хвора нога. І немає взуття. Тебе понесуть! — владно відповіла Лана.

2 епізод

З глибин коридору пролунав низький протяжний гул. Воєвода здригнувся. Зчепив щелепи. Його м'язи напружилися. Але далі — тиша. Уява вперто намагалася вирвати з безмовної темряви хоч якісь звуки. Але марно. Лише власне важке дихання та рідкісні приглушені голоси воїнів за спиною. І нічого не видно. Воєвода послабив руки. Забурчав живіт.

Знову короткий високий гул зовсім близько.

Воєвода здригнувся, підвівся, обережно визирнув з-за валуна.

Тільки густа темрява. Але розум чітко розумів, що в цій чорноті щось ворушиться, групується, готується напасти та вжалити...

— Арбалети. — хрипло скомандував Дізій, не озираючись до своїх людей.

— Стріли! — почувся голос Флавія — він зайняв протилежний балкон.

Клацнули затвори.

Тиша. Секунда. Дві...

— Їх тисячі! — на виступ Флавія вибіг посильний від Дарія.

Одразу — три низькі гудки. І на освітлений простір перед перевалом вилетіли воїни.

— Стріляй! — крикнув Дізій.

— Стріли!!! — скомандував Флавій.

Свист, клацання затворів.

Дізій прицілився.

Перший! Повалився на землю зі стрілою в оці. Другий спіткнувся об побратима. Поряд впав ще один. Але знову гул! Наступна хвиля воїнів! Ще постріл! Третій! Промазав! І ворог озирнувся на воєводу, хижо вискалився. Постріл! Повалився на спину. Дізій вихопив наступну стрілу. І пролунав високий протяжний гул — воїни, так не добігши до перевалу, кинулися назад. На освітленій ділянці залишилися з десяток трупів і кілька поранених.

Дізій не опускав арбалет — чекав.

У темряві коридору не спокійно. Чутно — брязкіт металу, хрипкі голоси, тупіт...

Дізій повільно опустив арбалет, повернув голову до виступу Флавія. Старий напружено дивився в темряву.

— Воєвода! Дарій передав! — знову пролунав голос посильного.

— Закрий рота! — рявкнув старий, озираючись собі за спину.

Дізій звернувся до своїх арбалетників:

— Тримати на прицілі простір. Я на хвилину...

Швидко спустився за гребінь перевалу на вузьку стежку, тримаючись за натягнутий канат, пробіг на виступ Флавія. І одразу приступив захеканий посильний:

— Дарій сказав, що їх тисячі…

Підскочив і старий:

— Ти звернув увагу на звуки?

— Звернув... це команди... — кивнув Дізій і звернувся до посильного: — Ви скинули на них каміння?

— Я не знаю... — розгубився той.

— Біжи назад! Повідом там, якщо вони під виступом, то нехай їх атакують камінням. Хай скидатають смолу. Підпалюють.

Посильний кинувся геть.

3 епізод

Хлопчик майже нічого не важив і Гор впевнено біг уперед. Дублянка Сонни, яку він все ще ніс із собою, і то була важче. Жінка воєводи ледь встигала за ним. І доводилося постійно зупинятися, озиратися. Лана наближалася, ставала поруч, тяжко зітхала. І через кілька хвилин він знову розвертався та біг вперед.

Але раптом різко застиг — похитуючись і спотикаючись, Сонна плелась на зустріч. Її повіки набрякли, губи посиніли. Хустку вона загубила й крижаний вітер безщадно тріпав бідну сіру сукню та довге розпущене волосся.

Гор опустив хлопчика та підскочив до Сонни. Стягнув з себе куртку. Накинув на плечі дівчині. А вона запитала ледь чутно:

— Хтось бачив Мару? У печерах її немає...Мара пропала…

І закотила очі, закинула назад голову, втрачаючи свідомість.

Гор ледь встиг вхопити її. Затремтів, озирнувся до жінки воєводи.

Та пройшла трохи вперед по слідах Сонни. Похмуро нахилила голову. Гор глянув на втоптаний сніг — червоні крапельки…

Ще дужче затремтів. А жінка воєводи підійшла до нього:

— Поклади.

— Візьміть… розгорніть… — кивнув Гор на дублянку під своєю пахвою.

Мить і Сонну опустили. Лана одразу намацала пульс на шиї дівчини. Нахмурилася ще дужче. Гор скривився, бо розумів — руки жінки були крижані, пальці почервоніли, ледь рухалися. І зараз вони торкалися шиї Сонни. Він навіть подався вперед:

— Їй холодно!

Але Лана не звернула на нього уваги. Різко задрала Сонні верхню спідницю. Нижня сорочка, панчохи, панталони — все було в крові.

Гор злякано відхилився. Його серця зупинилися на мить.

Лана обережно натиснула пальцями на низ живота Сонни. Та скрикнула від болю, вигинаючись дугою. Гор здригнувся, нахилився вперед, простягаючи над дівчиною руку, щоб відштовхнути Лану. А та суворо запитала:

— Вагітна?

— Так... — ледь чутно відізвалася Сонна.

Гор застиг.

— ЇЇ потрібно віднести в тепло. — пролунав десь далеко голос Лани.

Гор здригнувся, ледь чутно запитав:

— Чому кров? Вона…

Вмре — відгукнулося в голові. Але вголос він не насмілився запитати. Глянув на жінку воєводи. Та похмуро повідомила:

— Без своїх інструментів і ліків я не зможу допомогти їй.

Гор розгублено кивнув.

— Я все залишила вдома.

Гор відчув як кров відливає від голови — сам ледь не втратив свідомості. А Лана запитала:

— Скільки тобі знадобитися часу, щоб збігати в долину за скринею та піднятися в цю ж точку?

— Туди й назад хвилин сорок... Якщо бігом.

Лана озирнулася до дитини. Задумалася про щось.

— Я чекаю наказу. — нагадав Гор.

Важко зітхнувши, жінка промовила:

— Сонну залишай тут. Потрібно вкутати її краще. І біжи до мого будинку. Скриня стоїть у кутку, біля лавки. Металева така. Дорогою не врони — там багато крихких предметів. Вона важка. Але ти донесеш. Я ж вирушаю вгору, до твого повернення встигну привести жінок на допомогу Сонні.

Гор зауважив:

— Краще чекайте мене тут. Вони не послухають вас...

— Послухають! Або я всіх прожену. — холодно відрізала Лана.

Гор боязко переступив з ноги на ногу:

— А цей (і кивнув на Карія)? Залиште його з Сонною. Бо так буде швидше.

Лана глянула на хлопчика. Спокійно усміхнулася йому та промовила:

— Приглянь за Сонною. Я швидко. — потім до Гора грубо: — Бігом! Не зволікай! Кожна хвилина у нас важлива!

4 епізод

Дізій тільки встиг присісти за камінь, як із коридору пролунав високий довгий трубний заклик. І через мить з темряви вискочив, прикриваючись дерев'яними щитами, невеликий загін. Дізій підхопився, приступив ближче до краю, взяв на приціл провідного. Інші арбалетники теж прицілилися. Але пролунали три короткі високі гудки й воїни внизу різко впали на землю ближче один до одного, закривши себе щитами.

— Назад!!! — тільки встиг рявкнути Дізій.

І з темряви вирвалася купа стріл!

Різкий біль у передпліччі. Дізій заричав. Поруч хтось звалився на землю.

— Стріли!!! — скомандував на своїй ділянці Флавій.

Дізій озирнувся — край його виступу добре прострілювався й усюди стирчали короткі товсті болти — у мародерів арбалети!!! Арбалети!!!

Праворуч лежав поранений, який злякано стогнав, притискаючи руки до закривавленого живота.

Обстріл посилився. Болти летіли без розбору в бік виступу, б'ючись об камінь, відлітаючи із дзвоном, або з тріском занурюючись у втоптаний сніг.

Дізій підповз до пораненого, відтягнув його ближче до скелі. На допомогу поспішив ще один арбалетник.

— Воєвода... ви... — кивнули йому на його руку.

Дізій насупився. Зчепив зуби, схопився за держак, що стирчав із його плоті. Потягнув на себе — і біль пронизав усе тіло. Воєвода заричав, але болт піддався і вийшов назовні, залишивши криваву пульсуючу дірку в його передпліччі. Зажмурився, прикусив губу. Прогарчав:

— Перев’яжіть мене!

Наспіх перетягнули руку якоюсь ганчіркою. Дізій видихнув. Глянув на стрілу — наконечник був чотиригранний, пірамідальний, із зазублинами. З огидою відкинув болт убік.

І знову пролунав короткий гудок. Обстріл припинився. Дізій, пригинаючись, підскочив до краю виступу, впав на живіт, зазирнув униз — воїни, все ще прикриваючись щитами, підійшли до крутого схилу перевалу. Воэвода глянув на Флавія. Той стояв на краю свого виступу, спостерігаючи. Його люди взяли ворога на приціл і тільки чекали наказу.

І — низький, протяжний гул. Дізій крикнув старому:

— Готуйся до вогню!!!

Той рішуче кивнув. Воєвода озирнувся до своїх людей:

— Тримайте гребінь перевалу під ударом!!!

А на світло кинулися вершники на собаках. Воїни зі щитами присіли, утворивши трамплін.

Прокляття!!!

— Вогонь!!! — рявкнув Флавій.

Палаючі стріли зірвалися вниз. Секунда — вгору з гулом вирвалося полум'я!

Крики! Зойкіт! Їх одразу заглушив низький трубний заклик.

Дізій усміхнувся. Але одразу помітив — кілька вершників встигли піднятися на гребінь. Воєвода вихопив меча, кинувся до них. Двоє — зірвалися у долину. Троє — на зустріч Дізію. Він відскочив убік, пропускаючи вершника на собаці трохи вперед, і через мить вдарив тварину праворуч. Тварюка встала на диби, завила. Вершник звалився. Воєвода підскочив до собаки, вдарив його в лисе пузо. Бризнула кров. Дізій — убік. Тварина завалилася. Але підвівся вершник, налетів з сокирою на воєводу. Удар! Дізій відбив! Другий! Третій! Воєвода відступив на кілька кроків до краю виступу.

За спиною з гулом і тріском вирвалося полум'я. Дізій різко навалився на мародера, обхопив супротивника, розвернув навколо осі, з силою штовхнув у палаючу прірву.

— Воєвода!!!

Дізій обернувся. На нього летів інший мародер. Воєвода впав на коліна в останню мить. Удар! Кров бризнула прямо в обличчя. Противник розгублено відсахнувся. Воєвода підстрибнув. Удар! Обезголовлене тіло з розпоротим животом впало на землю.

Осторонь пролунав крик - ближче до стіни стояв величезний мародер, витягнувши перед собою сильну руку. Його пальці стискали горло бездиханного арбалетника із закривавленим обличчям. Біля ніг ворога лежав ще один стрілець без голови.

Прокляття!!!

Дізій налетів на супротивника зі спини. Підстрибнув, увігнав меч між лопаток. Мародер упав на коліна, відпустивши свою жертву. Воєвода вирвав меч. Ворог завалився на живіт.

Дізій обернувся на всі боки — п'ятеро арбалетників ховалися за кругляком, перезаряджаючи тремтячими руками свою зброю. Пораненого в живіт ще троє намагалися відтягнути подалі. І четверо стрільців тримали під прицілом долину.

Дізій підбіг до них, заглянув вниз — серед хатин промайнули чорні силуети.

— Не стріляти! Занадто далеко! — дав команду воєвода.

— Як же наші? — злякано запитав один.

— Наші далеко, у печері. У поселенні нікого. — похмуро відгукнувся Дізій, — Тримайте під прицілом, щоб вони не кинулися до нас або знову на перевал. — і розвернувся до решти арбалетників, кивнув на труп, на пораненого: — Відтягніть їх до стіни!

Знову озирнувся до коридору — високе полум’я гуділо й танцювало. Тріщали кам'яні стіни. Пориви вітру виносили зграї чорних попелястих мух, які одразу ж осідали вниз на втоптаний закривавлений сніг.

— Всі живі?! — пролунав хрипкий голос Флавія.

— Один загинув. Є важко поранені. — відгукнувся воєвода.

— У нас загиблий лучник та мечник! Троє поранені! — почувся голос старого.

— Смолу розтопили?! Буде ще одна атака!

— Розтопили!

— Від Дарія люди?

— Нікого!

І десь далеко в коридорі пролунав високий гул труби.

— Відступають?! — радісно запитав старий.

— Можливо!