Алхімік

1 епізод (Висновки воєводи)

Вони наблизилися до скель Гортії. За спиною сіріла пустка. Південне сонце, затягнуте напівпрозорими хмарами, тьмяно виблискувало, схиляючись до обрію, осяюючи скелі мутним червоним світлом.

— Що тепер, воєводо? — суворо поцікавився Ґреґ.

Дізій втомлено відповів:

— Будь спокійний, війни не буде.

— Я це зрозумів. Але чи слід нам самим шукати алхіміка?

— Навіщо він тобі? — байдуже запитав воєвода та, не чекаючи відповіді, сумно поспішив: — Друже, ця гра нам не по зубах. Наша справа — маленька.

Ґреґ кивнув і одразу поцікавився:

— Воєвода, ти зробив мені послугу. Чого ти бажаєш на знак подяки?

Дізій здивовано подивився на горта:

— Ґреґ... я навіть не знаю... — і розгублено знизав плечима, — Ви вже зробили для мене багато. І ця послуга — лише подяка за ваш захист і твою особисту довіру. Хіба міг я вчинити інакше?

Ґреґ насупився, відвернувся. Воєвода опустив голову, знову занурюючись у свої думки.

— Цього року ми закриємо очі на данину. — раптово запропонував горт.

Дізій здригнувся — точно! Він і забув! Приклавши праву руку до грудей, щиро вклонився:

— Вдячний, Ґреґу.

— І ще... Я хотів би бачити тебе поруч зі мною в місті мого правителя Варта. Ти не повинен сіяти хліб, ти мусиш бути там, — горт вказав рукою на схід, — І допомагати нам відновлювати Гортію.

Тим часом подорожні в'їхали в кам'яний коридор, що переходив у лабіринт заплутаних доріг, вирубаних уздовж і впоперек усієї гірської гряди, що відокремлює материк від півострова Іл, де й жили горти.

Тінь миттєво огорнула і Дізія, і його супутників. Стало холодніше й повітря наповнилося запахом вогкості.

— Що ти скажеш на це, воєводо?

Той знизав плечима:

— Я вдячний...— і важко зітхнув, — Але, занадто втомився. Я не молодий, розгубив всі свої сили. З мене поганий радник, поганий слуга, поганий помічник. — криво посміхнувшись, додав більш бадьорим голосом: — Але ти можеш приїжджати будь-коли, і буду радий побалакати з тобою.

— Моя пропозиція залишається в силі якщо зміниш думку — дай мені знати.

— Це велика честь для мене. — вдячно відповів Дізій.

Ґреґ кивнув і від'їхав убік, до своїх одноплемінників, які весело обговорювали здійснену подорож.

Воєвода важко зітхнув. Підняв голову.

Рівні стіни коридору йшли до самого неба...

Хто вирізав ці коридори? Може, горти? Може не такі вони й дикуни, як здається багатьом. А може янголи в ті далекі часи, коли ще мали крила.

А може пращури самого Дізія?

Як же хочеться додому. До свого вогнища…