Алхімік

...Веселе руде цуценя завзято виляє хвостиком, біжить вперед. І раз у раз озирається до Карія. Хлопчик усміхається. І цуценя підстрибує, радісно тявкає.

...Долинає запах здоби й пряженого молока з відчиненого вікна кухні. Вітер тягне на себе ажурні фіранки, тріпає їх. Вони пахнуть ромашкою. Чути й гаряче повітря кузні. Карій озирається...

Жовте в'язке залізо розпливається по кам'яній поверхні, червоніє, вкривається чорною кіркою. Замурзаний батько-велетень могутньою рукою піднімає важкий молот. Удар...

Хлопчик поспішає до хліву. Цуценя — за ним. Тут пильно, пахне сіном. Мішки із зерном, свіжа скошена трава, зібрана в невеликі тюки, діжки з горючою смолою.

А щеня грізно гавкає у кутку, де коваль розставив пастки.

Карій підходить до невеликої металевої коробки, в якій жалібно пищить і шкребеться миша.

Хлопчик обережно прислухується: молот ще раз ударяє по ковадлу. Карій рішуче опускається на коліна й відчиняє стулку пастки. Дрібне сіре мишеня біжить геть. Щеня грізно гавкає йому вслід. Карій усміхається, але в цю мить за спиною лунає незадоволене зітхання.

Хлопчик обертається — в дверях коваль підпирає одвірок м'язистим плечем...

— Він не з'їсть багато! — промовляє Карій.

— Тепер будеш ловити його руками. — сердито відповідає чоловік і розвертається.

Карій за ним, але одразу чує:

— І з сараю не вийдеш, поки не зловиш мишу!

Карій понуро відходить до мішків із зерном. Сідає. З очей течуть сльози. І цуценя жалібно скиглить поруч. Хвилина. Дві. Сльози висихають.

……………………………………………………….

Карій повалив частину тюків — тепер це гори. Розклав за допомогою сухих травинок контури доріг на запорошеній підлозі. Змайстрував чоловічків, криві вози, будиночки. Розставив усе це.

Щеня незграбно бігало весь час навколо, ламало споруди. Карій обурювався, відганяв його, заливисто сміявся, коли той, нічого не розуміючи, завалювався на спину, показуючи господареві білий живіт. І, раптово, його веселощі порушив голос коваля:

— Я, здається, дав завдання...

— У нас багато хліба! Маленьке мишеня не з'їсть і зернятка за день!

— Через місяць цей гад буде ціле стадо водити по нашому сараю!!! — прогарчав чоловік й одразу ж кивнув на споруди з сіна та трісок: — А це що за бардак?!

— Це пустка та торгові шляхи... — зауважив розгублено Карій, смикнувши правим плечем.

— Прибери все! І злови мишу! Інакше ти не вийдеш із сараю! І їсти ти не будеш, поки не зробиш цього!

……………………………………………………………………….

Стемніло. Через маленькі вікна під самим дахом у стайні пробивалося холодне світло північного сонця. Більшу частину простору з'їдали чорні тіні. Карій ліг на мішок, узяв під пахву своє цуценя і вкрився дрантям. Задрімав.

Легкий дотик до його плеча. Карій прокинувся. На нього з усмішкою дивилася красива молода жінка з синіми очима.

— Ма... — сонно усміхнувся хлопчик.

— Чим ти так розлютив батька? — запитала напівголосно вона.

— Я мишеня випустив із пастки.

Жінка сумно усміхнулася:

— Навіщо?

Карій мовчав.

Жінка обійняла сина. Поцілувала у чоло, притиснула ніжно до грудей. Вкрадливо заговорила:

— Карій, миші здаються нешкідливими. Маленькі сірі грудочки, бігають злякано під ногами. Це не величезний ведмідь, не кровожерливий вовк, не божевільний кабан... Це маленька мишка. Але вона може заподіяти більше лиха людям. Ведмедя, вовка, кабана видно. Вони видають себе тупотом, ревом. Помітивши їх, людина бере зброю або ховається. А миша — вона тихенько виїдає запас, псує те, що не з'їла, непомітно розносить хвороби, від яких вимирають цілі міста.

— Лейна! — Коваль влетів у хлів, здавленим голосом повідомив: — Сині хрести в селищі.

Жінка охнула. Коваль покосився на хлопчика:

— Карія треба закрити в хаті.

…………………………………………………………..

Карій нудьгував у невеликій вибіленій кімнаті. Справа — величезна скриня, завалена іграшками: смішні звірі зшиті з різнокольорових клаптиків — їх зробила мама, залізні солдатики, вози, коні — їх викував тато, дерев'яні фігурки, камінчики, гілочки, шматочки хутра і грудочки вовни. Біля дверей — невелике ліжко, охайно вкрите вовняною ковдрою. Під самим вікном — фарбований в жовтий колір стіл, на якому розгорнута книжка з пожовклими від старості аркушами та стопка списаних сірих аркушів, прошитих товстою мотузкою.

З вулиці пролунав гучний гавкіт старого Бандита. Карій підійшов до віконця, відчинив кватирку. Йому, з висоти другого поверху добротного кам'яного будинку, було добре видно, як у двір увійшов воїн. Він був одягнений в обладунки з чорного матового металу. По краях масивних наплічників, панцира, наручнів, кожній пластині латної спідниці йшли вузьким закрутистим візерунком сині гравіювання.

— Закрийся! — гаркнув воїн на Бандита.

Той тільки голосніше загарчав, з люттю натягуючи ланцюг.

На зустріч поспішив коваль.

— Агов! Потрібно коней підкувати! — крикнув воїн.

— Тихо! — рявкнув коваль Бандиту.

Пес одразу слухняно замовк і царствено сів, виваливши великого червоного язика.

— Я не підковую коней. — оголосив коваль.

— Мені сказали, що ти все вмієш. — сердито відгукнувся воїн.

— Люди помилилися. Я можу багато чого, але королівські коні — це не в моїй моїх силах...

Воїн сплюнув, зауважив:

— Тоді… Ми пробудемо в поселенні ще тиждень. Кожен дім має надати щось їстівне для нас, як для охоронців спокою... Дивлюся, у тебе не бідне господарство!

— Я сплачую податки.

— І що?! — воїн загрозливо поставив руки в боки.

Він був на голову нижчим за господаря і вужче в плечах, незважаючи на те, що йому надавала об'єму масивна броня. Коваль міг би одним ударом відкинути непроханого гостя. Але натомість покірно відповів:

— Я принесу вам щось.

Воїн розвернувся і неспішно покрокував геть. Щойно він зник, коваль кинувся до будинку.

Карій припав вухом до дверей. Нічого не чути.

……………………………………………………

Через деякий час Лейна увійшла в кімнату сина. Одразу промовила:

— Подивись, що ти хочеш взяти із собою зі своїх іграшок.

— Куди взяти? — здивувався Карій.

— Ми їдемо... — суворо вимовила вона та залізла під ліжко — там, у невеликій шухляді зберігався дитячий одяг.

— Куди їдемо?

— Далеко... так... двох сорочок буде достатньо. — вона озирнулася до сина.

Карій розгублено дивився на неї. Жінка пояснила:

— Ми їдемо до дядька Рона. Пам'ятаєш його?

— Так. — невпевнено кивнув Карій.

— Їдемо на схід...

— На пустку?

— Далі. У Руді гори. Там Рон заснував поселення. — і вона поспішила геть з кімнати.

Карій за нею — крутими сходами в простору кухню, де, за прямокутним столом біля вікна сидів коваль. Не звертаючи уваги на сина, він спішно доїдав свою вечерю. На табуреті біля печі стояли дві дорожні сумки.

— Зимовий одяг я взяла б... — зауважила Лейна чоловікові.

— Не дотягнемо. Придумаємо там щось. — похмуро відгукнувся він.

Карій присів навпроти батька. Винувато втягнув голову в плечі, очікуючи збурень. Але коваль лагідно посміхнувся хлопчику, промовив:

— Поїж гарненько, синочку. М'яса побільше візьми.

Карій розгублено поцікавився:

— Ми надовго поїдемо?

— Надовго. — ледь чутно відгукнувся коваль і схилив голову над тарілкою.

— Можна я Хвостика візьму?

— Ні, любий, Хвостик залишиться вартувати будинок разом із Бандитом. — сумно відмовила Лейна й поставила перед сином тарілку з м'ясною печенею.

— А хто їх годуватиме? Якщо ми поїдемо...

— Сусіди. — знизав плечима коваль.

Лейна тяжко зітхнула. І хлопчик, і чоловік озирнулися. Біля печі, обхопивши себе за плечі, схилила голову Лейна. Коваль відсторонився від столу, повернувся до дружини:

— Я обіцяю, у нас буде будинок не гірший... і господарство нове заведемо, і заживемо ще краще...

— Я не про те... — тремтячим голосом відгукнулася вона, глянувши на чоловіка: — Підемо просто зараз... тихо і без метушні!

— Лейна! Ці тварюки поженуться за нами, якщо ми просто побіжимо!

— Я боюся! Раптом, тебе схоплять? Що тоді? Як ми знайдемо Рона? Як ми самі пройдемо через пустку?!

— Меня не схоплять. — впевнено відповів коваль, смикнув правим плечем.

І одразу відклав ложку вбік, піднявся з-за столу зі словами:

— Подрімайте трохи, поки мене не буде. Бо попереду — важка дорога.

…………………………………………………………

Карія розбудив грізний гавкіт Бандита. Хлопчик стурбовано схопився з ліжка, кинувся до вікна. Гавкіт різко обірвався. На подвір'ї, освітленому лише світлом Аггі та північного сонця, перебувало двоє чоловіків. Один стояв біля Бандита, який раптово заснув. Другий — озирався по сторонах.

— Багатий цей селюк. — зауважив перший.

— Ковалю!!! Ти де?!! Виходь?! — крикнув другий.

— Ховається, мабуть.

— Кова-а-алю!

— Що потрібно? — почувся голос матері.

Обидва повернулися до будинку — Лейна сміливо пішла їм назустріч.

— А правду все-таки казали, що в коваля гарна жінка. — зауважила перший.

Другий сердито запитав:

— Де твій чоловік?

— Поніс вам частування. — похмуро відгукнулася Лейна.

— Кому? Хто приходив?

— Ваші.

— Це, напевно, загін Тигра. Вони ще вранці прибули. — зауважив перший.

— Вас кілька загонів... — спантеличено промимрила Лейна.

— Нас теж погодувати потрібно! Щось залишилося після наших побратимів?

Лейна знехотя відгукнулася:

— Залишилося, зараз принесу.

І попрямувала до будинку. Перший звернувся до другого:

— Ти на варті. А я допоможу...

— Тільки недовго.

Карій зніяковіло відсторонився від вікна. Він почув, як відчинилися двері, увійшла мама. Слідом — воїн. Пролунав його голос:

— Не бійся!

Крок, щось впало. Воїн здивовано скрикнув. Карій кинувся вниз із криком: Мама!

І завмер на порозі кухні.

Закривавлена Лейну з ножем у напруженій руці. Перед нею в чорній калюжі лежав воїн. З-під його наплічника пульсувала кров! Карій беззвучно покликав: мама...

Вона глянула на нього чорними очима. Як у батька та інших людей.

— Мама?! — злякано видавив з себе Карій.

І у цю мить у будинок влетів другий воїн. Вражено застиг перед хлопчиком. Через мить крикнув:

— Синьоокий!

— Пригнися! — рявкнула мати.

Хлопчик ледь встиг нахилитися — над ним пронеслася з гулом блискуча хвиля, яка відкинула воїна до стіни. Карій прикрив голову руками, впав на підлогу. Почувся нестямний крик воїна! Хлопчик боязко глянув на нього — тіло чоловіка в розпечених обладунках влипло в обпалену стіну!

Хлопчик завищав.

— Все добре. — прошепотіла Лейна, обхопивши сина закривавленою рукою.

Карій не відповів, завмер в її обіймах, заплющив очі. Вона відсахнулася, розвернула його до себе, заглянула в обличчя:

— Поглянь на мене!

Він обережно розплющив очі. Не впізнав її. Прекрасне бліде обличчя тепер було вкрите синіми крапками, з куточків очей сочилися червоні сльози, набрякли вени на лобі й на скронях. Але найстрашніше — очі були чорними...

— Мамо... що це? — пробелькотів Карій.

Вона рвучко обійняла сина, і так міцно, що в нього перехопило подих. За спиною пролунав переляканий голос батька:

— Лейна!

Карій вирвався з рук матері й кинувся до батька. Той упав на коліна, потягнувся до сина, але завмер, помітивши труп праворуч. І хлопчик мимоволі покосився туди — воїн так і застиг у ще розпеченому обладунку, його обличчя скував жах, очі вилізли з орбіт! І мерзенний запах!

Карій озирнувся до матері — Лейна холоднокровно дивилася на свою жертву. І лякала ще більше. Він заскиглив, обхопив шию батька.

— У мене не було вибору... — донісся голос Лейни.

Карій відчув, як батько підняв його, перекинув через плече. До вух долетів глухий голос:

— Стайні підпалив... погоні не буде... йдемо…

-------------------------------------

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ