Алхімік

1 епізод (сон)

Минуле тихо підступило до Дізія. Обхопило розум. Скувало тіло. І знову… Знайомі сходи. З дерева, вкритого товстим шаром блискучого лаку. Знайома підлога, застелена бордовою доріжкою. Стіни та висока аркова стеля, прикрашена розписом. Якісь птахи. Чудернацьки квіти. Переплітаються. Здається, що йдеш чарівним лісом. І далі — масивні різьблені двері. Зачинені.

Він простягає руку. Бачить кров на своїх пальцях. І поручі з чорного металу, прикрашені по краях синім гравіюванням. Опустив голову — металевий панцир захищає його груди. І знову синє гравіювання — колючі гілки переплітаються у вигляді хреста. І краплі крові. На металі. І він застига, не може поворушитися. Аж раптом — стогін. За дверима. Штовхає. Заперті. Відступає крок назад. З силою навалюється плечем. І двері не витримують.

І він в кімнаті. Напівтемрява. Холод. І … ліжко… Лана. Лежить із заплющеними очима. Вкрита простирадлом просоченим кров’ю.

Він кинувся до дружини. Обхопив її. Та одразу ж згадав, що сам весь у бруді. І цей панцир. Відхилився. Вона розплющила очі.

Раптово почувся хриплий голос із темного кута.

— Прокляття опустилося на твій рід, воєводо.

Він підняв голову — до ліжка вийшла стара.

— Де дитина? — вороже запитав в неї Дізій.

— Не дивись на цього виродка. Бо буде важко позбутися.

— Де моя дитина?!! — закричав Дізій.

Стара перелякано здригнулася, зробила крок назад.

Дізій підскочив. Він пам’ятав — на поясі все ще висів меч. Знала це й стара. Тому і впала на коліна:

— Я ж від щирого бажання допомогти, воєводо! Дай трохи часу — виродок вже майже замерз! Стримайся!

— Де ДИТИНА!!! — і Дізій кинувся до старої.

І тут писк.

Він застиг з мечем в правиці. Прислухався.

Знову, ледь чутно - писк…

Меч з лезгом впав на підлогу. І Дізій вступив у темряву. Обережно опустився на коліна. Простягнув руку. Він нічого не бачив. Але намацав маленький вогкий згорток. Потягнув на себе.

Дитина була зовсім мала — помістилася б і на долоні. Огорнута у вогку брудну ганчірку. Синя. Слабка.

Він обережно пригорнув її до своїх грудей. Згадав про панцир. Ледь не розплакався. Відскочив до вікна. Поклав дитину на підвіконня. Нахилився. Дунув легенько у зморщене синє личко. У цей час почув як сильний вітер жбурнув осіннє листя у скло, немов погрожуючи воєводі: залиши дитя вмирати та біжи!

І Дізій нахилився ще нижче, прикрив долонею дитину. З його ока на личко впала прозора гаряча сльоза. І дитина розплющила свої очі.

Хвилина. Вони дивилися один на одного не кліпаючи.

— Воно синьооке. — почувся голос старої.

Дізій це бачив. І усміхався від щастя — дитина дивилася на нього синіми очима. На мить здалося, що всі барви з неба тепер в цих очах.

Ще одна сльоза впала. І дитина радісно відкрила беззубого рота, простягнула ручку до батька. Торкнулася маленькими пальцями до поголеного підборіддя.

— Яке ти диво… Карій… твоє ім’я Карій… — прошепотів Дізій.

— Виродок жіночого роду. — повідомила стара.

— Тоді ім’я тобі — Лейна… — об’явив Дізій.

2 епізод (Карій)

Дізій прокинувся. Розгублено закліпав, намагаючись згадати, де він перебуває.

Над головою — мерехтіла вкрита інеєм дерев'яна стеля. Чути було як виє хуртовина за стінами, гримить черепицею, настирливо стукає у маленьке вікно.

Поряд сопить Лана.

Він повернув голову вбік — приміщення ледь освітлював слабкий вогонь, що догоряв у відкритій печі.

Дізій присів, опустив босі ноги на крижану підлогу. Важко зітхнув.

Новонароджену Лейну він завжди бачив перед битвою

Скрегочучи піднявся, пройшов до печі. Набрав у кухоль води. Задумливо втупився у комин, на догораюче вугілля.

… Лейна, донечко, нащо ти мені наснилася? Не у тому я віці, щоб битися…

Думки застигли. Вогонь майже згас. А іній, здавалося, заблищав над головою рясніше. І Дізій простягнув руку в камін до вугілля. Мить. Полум'я спалахнуло із жаром, різко освітивши кімнату яскравим світлом, і в обличчя воєводи вдарило тепло. Він, важко зітхнувши, відчув втому. В очах потемніло. Закололо пальці дрібними голками, немов кров у жилах зупинилася й застигла.

Він похитнувся вперед, уперся чолом у димохід. Глибоко зітхнув. Хвилина. Дві. Він випростався. Розправив плечі й глибоко вдихнув тепле повітря.

І одразу здригнувся, відчувши на собі важкий погляд. Повільно повернув голову в бік — зі своєї лавки за ним спостерігав Карій.

Дізій зблід. Хлопчик дивився на нього немов здогадавшись про щось. Без страху.

І очі його були як у Лейни — усі сині барви пішли в них, залишивши світ тьмяним і безрадісним.

Як же вони схожі... Так! Він справді схожий на Лейну! О! Не просто схожий! Це одне обличчя, один погляд. Як таке можливо?! Він завеликий бути її сином! І вона загинула! Дізій бачив її мертвою! А ще хлопчик…

Воєвода відкрив рота, злякавшись думки, що промайнула в голові. Відступив крок, зачепив рукою кухоль, що стояв на припічку. Той впав на кам'яну підлогу з глухим дзвоном, розколовся. І Карій, і Дізій затамували подих, обидва злякано покосилися на міцно сплячу Лану. Тиша. Знову глянули один на одного.

Він все розуміє… про мене… і що знаю про нього, він теж розуміє…

І у двері наполегливо загупали. Дізій здригнувся. Переляканий голос Дарія:

— Воєвода! Флавій прийшов! Їхнє поселення захоплено!

3 епізод (Флавій)

Босоніж, без верхнього одягу воєвода вибіг на ґанок:

— Прокляття! Де цей покидьок?!

— Вітаю, воєводо... — відгукнувся м'яким голосом старий, який вже чекав перед домом.

— Вітаю?! Як тепер заговорив! Якого ти прийшов сюди?!

— Не час... — боязко обірвав Дарій.

Дізій озирнувся до помічника. Блідий, очі гарячково виблискують. Трясеться підборіддя.

Воєвода видихнув, відступив, зміряв старого поглядом.

Цілий і неушкоджений Флавій кутався в дірявий жилет. Тримався прямо. Завзято посміхався, немов вийшов прогулятися та випадково зустрів старого друга.

— Що сталося? — нарешті запитав Дізій.

Флавій важко зітхнув і відповів хрипким голосом:

— Їх дуже багато... Ми, коли зрозуміли, що їх занадто багато, попрямували до тебе. Тут захищатися буде простіше.

— Скільки?

— Можливо, понад дві тисячі. Із собаками... і арбалетами... — повідомив старий.

У Дізія округлилися очі.

— Сам досі не можу повірити в це, воєводо. — знизав плечима Флавія. — Але арбалети, судячи зі швидкості пострілів...

— Звідки?!

— Я не питав!

Дізій потер лоба, прикусив вуса. Помітив, як Дарій переступив з ноги на ногу. Старий глузливо хмикнув у бік хлопця.

— Ти — рідкісна мерзота, Флавію… — глухо відізвався воєвода: — І якби не жалість до твоїх людей, якби не страх за своїх, я б викинув тебе за стіну без жодного роздуму...

Старий хитро посміхнувся та простягнув руку:

— Забудемо чвари! Бо доля зводить нас постійно... Тож нам знову воювати разом, як у старі добрі часи. Пліч-о-пліч!

Дізій руки не подав, кинувся до хати.

4 епізод (дружина)

— Прокидайся! Вам треба йти! — крикнув Дізій.

— Що трапилося... — ледь відізвалася Лана, щільно кутаючись у ковдру.

— Мародери! — гаркнув Дізій, спішно натягуючи товсту в'язану кофту.

Лана підскочила на місці:

— Як?! Де?!! Вже?!

— Ще не ясно... вони викурили Флавія з його долини... Де чоботи? Піднімайся! Не втрачай часу. Вам потрібно йти. Та де вони? — Дізій розгублено подивився на всі боки.

— Біля печі... їх висушити потрібно було... — повідомила Лана й вилізла з ліжка. — Там дуже холодно? Карій може замерзнути й організм його ще не повністю відновився...

Дізій схопив свої чоботи, обернувся до хлопчика. Той сидів, укрившись ковдрою. Дізій стрімко підскочив до нього, схопив за худі плечі. І різко звернувся:

— Ти...

Дитина застигла.

— Якщо все буде погано. (Воєвода важко ковтнув) Захисти її... Вона все… що…

Щось йому здавило горло. Видавити, що Лана все, заради чого він ще дихає, не зміг.

Хлопчик покосився на свої руки. І Дізій теж глянув на понівечені долоні дитини. Глухим голосом додав:

— Я знаю, що ти можеш...

І кинувся геть, голосно грюкнувши дверима.

5 епізод

Дізій піднявся на кам’яний вал, яким закрили прохід до долини. Попереду — темрява коридору. Справа та зліва — невеличкі виступи, приховані навислими скелями. З них воєвода планував відстрілювати супротивника. Позаду — долина, засвітлена синім північним сонцем, вкрита снігом — ще тільки прокидається, мерехтить вогниками, відгукується переляканими людськими голосами.

— Скільки в тебе арбалетників?! — почувся голос старого.

Дізій озирнувся — Флавій стояв на лівому виступі.

— П’ятнадцять. — похмуро відповів воєвода.

— Мало. А мечі?

— Я.

Флавій зміряв воєводу насмішкуватим поглядом:

— Ти, авжеж, коштуєш і десяти. Але ворогів трохи більше.

Дізій підійшов до нього, тихо запитав:

— Скільки прийшло з тобою?

— Тридцять. Ще сорок залишилося прикривати нас. І маленькі діти з кількома жінками сховалися з хлібом у печерах.

Дізій здивовано підняв брови:

— Всього? Я гадав, що в тебе більше людей?

— Дехто пішов не погодившись з моїма законами. — весело скривився Флавій.

— Як давно?

— Та кілька місяців тому. — знехотя відповів старий.

Тим часом селяни нарешті запалили багаття й яскраве полум’я злетіло високо, осяявши скелі та людей. І воєвода тільки зараз помітив: Флавій привів із собою самих жінок.

— Це що? Хай з дітьми йдуть в печери!

— То твої, — і старий зневажливо кивнув на селян, які поралися біля вогнища: — Баби та шмаркачі хай звалюють у печери. А у мене — воїни! І вони будуть захищати твій зад!

Дізій зціпив зуби, ще раз глянув на Флавіївих людей. Серед них — і зовсім юні дівчата, і вже дорослі з сивиною жінки. Всі в панцирях, сплетених зі шкіряних мотузок. У кожній на правиці рукавиця для натягування тятиви. За спиною — саморобний лук і сагайдак зі стрілами. І жодної з довгим волоссям — обрізали коси під корінь, щоб не заважали в битві. І вовняні плаття вкоротили до колін, одягли штани.

Але були й двоє чоловіків. З мечами. Теж в плетених панцирах. Один із перев’язаним закривавленим плечем.

— Є броня поділитися? — привітно запитав старий.

Мляво Дізій почав:

— Усі п’ятнадцять стрільців колись перебували в армії, мають для себе кольчуги. Панцирів, щоправда, немає. Стріл набереться під три сотні... не більше… Зайвої броні немає…

— Та-а-aк... — старий невдоволено підібгав губи.

— Горти мають прибути на підмогу. — суворо додав воєвода.

— Гнилопикі! Та від них користі мало! — відмахнувся старий.

Дізій тяжко зітхнув:

— Відступимо. Можна пересидіти деякий час в печерах. Там ми підготували місце…

— Ну… це погана ідея. Морози. — і Флавій крякнув, потер руки, весело зауважив: — Але ми й не з такого лайна вибиралися, воєводо! Та й моїх людей ще дійде!

— Сумніваюся. — похмуро відізвався Дізій, озираючись — здалося, що почувся якийсь гул.

— Ха! В мене воїни усім на заздрість!

Воєвода знову глянув на старого, жорстоко промовив:

— Вони всі загинули, Флавій. Я бачив долину — там немає місця де оборонятися. Нападати в такій кількості вони не могли. Відступити? Так їм легко перерізати шлях, бо коридори з’єднуються. Твоя долина — це могила.

— Ти просто моїх людей ще не бачив в бою. — самовдоволено посміхнувся старий.

6 епізод (Мара)

У хаті Дарія панувала метушня — Сонна бігала з кутка в куток, збираючи дорожню сумку, ховаючи залишки припасів, розкладаючи якісь речі по місцях.

— Що трапилося? — запитала сонним голосом Мара, визираючи з-під теплої ковдри.

— Час просипатися... нам потрібно йти до печери...

— Іди без мене, я ще посплю... — вкриваючись із головою, пробурмотіла Мара.

— Не можна!

За мить сильні руки Сонни потягнули з дівчинки ковдру.

— Прокидайся, мила моя. Час. Нам не можна втрачати ані хвилини. — турботливим голосом попросила Сонна.

Мара неохоче розплющила очі. Сонна тим часом уже простягнула їй панчохи, вовняну сукню, довгу в'язану кофту.

— Захотілося їм... зайнятися більше нічим... — Мара натягнула панчоху. — Страждають дурнею… Немає спокою…

Сонна відбігла до печі.

— Збирайтеся... йдіть... — продовжувала бурчати дівчинка.

— Це мародери. Вони небезпечні. — відізвалася Сонна.

— Ой! Дикуни й небезпечні! — глузливо відгукнулася Мара, — Нам і про гортів говорили те саме, а воєвода з ними роз'їжджає... Про синьооких так казали, а вони живуть під боком... От і з цими мародерами ще заприятелюють...

І одягла плаття. Поскаржилася:

— Спекотно... ти перегріла мою сукню... вона аж гаряча...

— Вибач. — м'яко промовила Сонна та підбігла до дівчинки, спішно застібнула їй на спині ґудзики. — Ось! За те не замерзнеш! Тепер кофту.

Вкутана Мара присіла на табурет. Сонна простягнула їй шубу. І відбігла до старої скрині у кутку. Відкрила, щось почала шукати.

А дівчинка тим часом одягла шубу. Втомлено присіла. Краєм ока помітила у руках невістки ошатні червоні чобітки, прикрашені вишивкою та камінчиками. Промовила:

— Ці мені замалі, я піду в сірих...

Сонна не звернула увагу на її слова, поставила чобітки біля дверей.

7 епізод (Дарій та Гор)

Дарій поспішав вуличкою до гірської стежки. Гор гукнув йому в слід:

— Стій!

Той навіть не збавив ходу. Тоді Гор зірвався на біг. Через мить він схопив хлопця за плече та з силою розвернув до себе.

— Чого тобі? Я поспішаю! — здивувався Дарій.

Гор тяжко видихнув. Простягнув перед собою згорток:

— Це треба занести Сонні.

Дарій нахмурився, знизав плечима:

— Занеси. Я поспішаю! — і хотів вже бігти.

— НІ! Стій! — і знову схопив хлопця за плече.

Той вороже прищулився, напрявся. Гор сумно повідомив:

— Це її дублянка… холодно, замерзне… занеси їй. Бо від мене не візьме…

— Яка дублянка? — сторопів Дарій.

— Та… я купував їй, щоб не мерзла взимку, а вона образилася на мене. Повернула дублянку.— і винувато опустив голову. — Віднеси, прошу. Бо морози…

Почувся десь зверху голос воєводи:

— Швидше! Арбалетники! Треба зібратися!

І Дарій сипнувся в сторону, звільняя своє плече. Обурено нагадав:

— Гор! Ти маєш допомагати на виступі!

— Так! І зараз туди побіжу! Тільки візьми, віднеси...

— У мене кожна хвилина на рахунку! І в тебе теж! Роби справи!

І кинувся геть.

— Воєвода кличе на стіну!

Гор неохоче рушив у бік коридору, але в мить передумав, розвернувся до поселення та поспішив до будинку Дарія.

8 епізод (червоні чобітки)

Лана глянула на хлопчика. Худий. Блідий. Тонка шкіра натягнулася на стирчастих ребрах та гострих плечах. Шия тонка. Однією стопою торкається холодної підлоги. Сидить, згорбившись. Тремтить від холоду. Обхопив себе понівеченими руками. Дивиться розгублено на піч.

Жінка опустилася перед ним на коліно. Заглянула в вічі. Впевнено промовила:

— Воєвода — найвидатніший воїн епохи. Він нас захистить. Не бійся.

Хлопчик розгублено нахмурився. Лана продовжила:

— Він перемагав в багатьох битвах. І проти великих мамонтів вистояв. І проти янголів. І бився з воїнами з середніх земель. Були б дракони, переміг би їх. — і ласкаво усміхнулася. — Воєводу боялися всі. Якщо він виходив на поле бою, то противники просто відступали. Бо тільки так могли вберегтися від поразки.

Карій невпевнено посміхнувся у відповідь.

Лана підвелася, відійшла до печі — там лежав новий, зшитий для хлопчика одяг. Неспішно повернулася. Присіла на лавку поряд, розгорнула сорочку.

— Я пам’ятаю, що почула про воєводу вперше саме після битви з північанами. (натягнула сорочку на хлопця) Бачив північан? Ні? Вони схожі на янголів (розгорнула штани). Але грубіше. І (вона просунула одну ніжку у штанину) вони катаються на великих мамонтах. Знаєш що це за тварина? Ні? Це така велика чотирилапа тварина заввишки до 20 ліктів (інша ніжка, і підтягнула штани). І в неї довгий рухливий ніс — хобот. І цим носом вона може виривати з землі дерева. Уявляєш?

Але хлопчик, здавалося, не слухав її. Стурбовано дивився в бік печі

— Карій? — покликала Лана.

І одночасно відчинилися двері й Сонна втягнула у хату дівчинку, ледь рухливу через важку шубку та пухові хустки, якими перемотали і голову, і тулуб.

— Я принесла взуття... — і Сонна простягнула перед собою маленькі червоні чобітки. — Вони вже замалі Марі. Хлопчику підійде.

— Що?! — несподівано вереснула дівчинка — Як ти смієш! Це моє!!! — і неочікувано жваво вирвала червоні чобітки, плюнула на Сонну й понеслася геть, грюкнувши дверьми.

Лана на мить сторопіла.

От мала погань…

А Сонна здригнулася, кинулася слідом за дівчинкою.

Лана озирнулася до Карія. Той стиснувся немов переляканий горобець.

— Не біда. Понесу тебе на руках… — глянула у бік скриньки з ліками: — Це залишимо в хаті!

9 епізод

Гор помітив Мару на вулиці. Підлетів до неї, схопив за плече, щоб зупинити:

— Де Сонна?

І відсахнувся — дівчинка гірко плакала, притискаючи щось до себе. Розгублено спитав:

— Що? Що сталося?

— Прибери свої брудні лапи! — прогарчала та: — Прихвостень! Де мій брат?! А?

І не чекаючи відповіді кинулася геть, у глиб поселення.

Гор озирнувся на всі боки — повз у бік гірської стежки йшла група жінок.

— Сонна?! Бачили Сонну? — крикнув він до них.

Йому обурено відгукнулися:

— Чому сані не повернулися? Нам так і йти пішки? Дітей на собі тягнути?!

— Мороз опускається!

— Зроби що-небудь!

Гор сторопів:

— Як так, сані не повернулися?

— Важко йти! — продовжували скаржитися.

— А снігу скільки навалило! Замети по коліно!

Гор почесав потилицю:

— Так... зараз розберуся... ось! — і простягнув згорток найближчій жінці: — Передай Сонні, коли побачиш її…

Та обурено відскочила:

— Цьому щуру?! Я передавати нічого не буду!

— Передаси! Не переломишся! — грубо прогарчав Гор.

— Слухай, ти ж стежив за санями? — раптом єхидно зауважила інша жінка з групи.

— Ага! І де вони? — підхопила ще одна.

Чоловік зніяковів. На нього розлючено дивилися чорні блискучі очі.

— Гор, воєвода кличе! — гукнули зовсім поруч.

— Біжу! — і знову повернувся до жінок. — Не зупиняйтеся! Підійматися до печери! Сани будуть!

10 епізод

— Не бачили Мару? Мара! — Сонна наздогнала жінок, що поспішали стежкою.

Ті не озирнулися навіть, не зупинилися, крокуючи по заметах слід у слід одна за одною.

— Мара! Я її загубила! — жалібно вигукнула Сонна, обертаючись на всі боки, безпорадно опускаючи руки.

Одна все ж на ходу знехотя зауважила:

— Та начебто пробігала повз...

— Може, в печери втекла... туди діти натовпом кинулися... — сердито додала ще одна.

— Так. Точно. Сани не приїхали та старші діти туди самі побігли...

11 епізод

— Як не повернулися! — обурився Дізій. — Ти хоч бачив якою вони стежкою відходили? Точно до укриттів?! Ти стежив?!

Гор підібгав губи. Опустив голову.

Воєвода розчаровано скривився, відвернувся вбік.

— Я навіть подумати не міг, що хтось наважиться піти проти вас... — тихо почав Гор, — Та й усі ж один одного знаємо... один хліб оремо…

— Скільки людей працювало над вивезенням продовольства? — суворо запитав воєвода.

— Я відправив в гори десятеро із санями. Решта зі мною працювали в хліву.

— Прокляття... — прошипів Дізій, сплюнувши вбік: — Про готовність мостів ти теж нічого не знаєш?

Гор винувато кивнув. Воєвода роздратовано зітхнув, потираючи коліна.

— Так... потрібно прибрати мости до печери... І допоможи Лані дістатися туди. Подивися, що там залишилося. Не могли ж вони забрати все із собою, хоч щось мало потрапити в укриття. Накажи жінкам не витрачати багато палива. І займися мостом!

— Я візьму когось із собою на допомогу?

— Ні! Усі на рахунку. Нехай допоможуть підлітки й жінки... Бігом!