Алхімік

1 епізод (імена роду)

Карій тужливо зітхнув, підвівся на ліктях, глянув у віконечко.

Крижаний осінній вітер приніс до долини перший сніг. Вкрив ним буру землю, низькі кам’яні хати. Через нього всі люди поховалися. Нікого не видно на вулиці. Навіть собаки не бігають. І пташки замовкли.

Хлопчик озирнувся до кімнати — за столом сиділа Лана з якимось шиттям, нахиливши голову, намудривши тонкі брови. Мить — вона вколола собі пальця. Скривилася, але продовжила шити.

Карій рішуче відкинув ковдру. Опустив здорову ногу на крижану підлогу. Лана одразу підвелася зі словами:

— Я допоможу тобі, зачекай…

НІ!

І стиснувши зуби, він стрімко піднявся на здорову ногу.

Але похитнувся.

Лана сіпнулася в його бік.

— Я сам… — хриплим голосом зупинив її й простягнув руку до столу.

Знайшов опору, підстрибнув і знесилено опустився на табурет.

Жінка підбадьорливо усміхнулася.

Карій лише болісно скривився у відповідь — в душі все горіло. І сльози рвалися, душили.

— Є така країна на заході. Вогнедар. Там роблять руки та ноги з легкої сталі, потім кріплять їх до тіла спеціальним клеєм. — почала розповідати Лана, відійшовши до печі. — Хоч це і далеко від нас. Але ми знайдемо можливість доїхати туди як тільки ти одужаєш… — і задзвенів посуд.

Карій опустив голову. На столешницу впали кілька сльозинок. Заплющив очі. Через мить відчув, як поряд присіла Лана. Взяла його руку. Підняв голову до неї.

Її очі теж блищали. Тихим теплим голосом жінка почала:

— Тобі здається зараз, що ти втратив все життя, Все цінне для тебе пішло у небуття, і… тільки біль залишився. Але це лише на перший погляд. — і сумно усміхнулася.

Карій скривився більше не стримуючи сліз. І Лана стрімко обійняла його. Заговорила швидко, голосно:

— Я знаю, дорогенький, що зараз тобі здається, що крім болю немає нічого. Страшно закривати очі, бо розумієш, що так прискориш прихід нового дня. І страшно відкривати очі, бо не хочеш бачити новий день. Тому що немає більше тих, кого ти все ще любиш! І кожну хвилину ти віриш, що це все жахливий сон і все повернеться! Кожну мить ти готовий віддати своє життя аби хоча б на мить потрапити у минуле!!! — запнулася, схлипнула і вже повільно продовжила: — І кожного разу — жалієш, що живеш… бо страшно… бо сумно… бо не бачиш майбутнього без тих, кого втратив. Ти навіть ніколи не уявляв майбутнього без них! Але… — відхилилася назад, вкрадливо прошепотіла, роздивляючись лице хлопчика: — Зрозуміти важко, але …життя все ж продовжується. Минуле не виправити, не повернути. І тільки сьогодення має сенс… — і усміхнулася тепло, зашепотіла:— Але є пам’ять. Поки живий ти, живуть твої спогади. А з ними живуть всі інші. Розумієш?

Карій мовчав. Бо не розумів. І не хотів приймати. Миритися.

І сльози знову покотилися по його щоках.

Лана буденно вимовила:

— Я втратила доньку. Але я жива. І Лейна (Карій здригнувся) живе зі мною через мою пам’ять.

— Моя мама мала ім’я, як у вашої доньки. — ледь чутно пролепетав хлопчик.

Лице жінки завмерло, побіліло. Очі заскляніли. Вона навіть дихати перестала. Карій зніяковіло відхилився назад.

— Звідки твоя родина взяла такі імена? — глухим голосом запитала Лана.

— Не розумію. — розгубився хлопчик.

— Чи відомо тобі, що є старовинні імена? Вони належать деяким родам і прості люди не можуть ними називати своїх дітей. Це карається законом. — відповіла жінка майже не дихаючи.

Карій лише знизав плечима.

— Тобі не відомо. — підсумувала Лана й одразу: — А твоя мама теж синьоока?

— Була… — і знову заплакав.

Жінка пригорнула його до себе. Промовила тепло:

— Я поряд. Я розумію… — поцілувала у маківку, — І люблю тебе, рідненький. Знай про це. Що ти не сам. Що я поряд.

Карій відхилився від неї. Витер сльози. Лана нагадала:

— Щоб їхати в Вогнедар, треба навчитися читати перш за все.

Карій здивовано глянув на неї. Жінка таємничо усміхнулась, підвелась, неспішно відійшла до скрині у кутку. Хлопчик тим часом витер щоки долонями. Глянув мимоволі на власні руки — шкіра вже відновлювалася й менш походила на тонкий пергамент.

Лана опустила перед ним на стіл старовинну книгу у потертому шкіряній оправі:

— Це легенди Вогнедару. Я навчу тебе читати.

— Я вмію. — ледь чутно відізвався хлопчик.

Лана здивовано підняла брови.

— Мама навчила і рахувати — продовжив Карій.

— Вона була вчена? — уточнила жінка, сідаючи поряд.

— Вона лікувала людей.

— А як вона з себе? Зовнішньо?

Яка?

І знову підступили сльози.

— Ви з нею схожі? — обережно запитала Лана, знову пригорнувши до себе хлопчика правицею.

Карій не міг відповісти.

— Вогнедар… — лівою рукою вона відкрила книгу, — На першій сторінці легенда про створення Вогнедару. Дуже цікава. Знаєш її? Ні? — відсторонилася на мить, заглянувши в заплакані очі дитини.

Хлопчик лише мотнув головою. Жінка буденно повела:

— Тож багато часу тому люди не знали про вогонь. Вони не знали наук, будівництва, хліборобства, а самі були жорстокі та безглузді. За домівки їм були печери та нори тварин. Люди їли один одного, вбивали слабших. Або їх самих їли тварини. І вимерли б всі один за одним з часом. Але боги змилостивилися та й вирішили передати людям вогонь. Боги довго слідкували за людьми у пошуках шляхетної та розумної людини, самі приходили на землю у вигляді тварин та птахів. І ось одного разу, бог південного сонця, перетворившись на сокола, потрапив у пастку. Прийшов мисливець. Відпустив сокола-бога . Той здивувався: чому не вбив, не з’їв. Знову вліз у пастку до того ж самого мисливця. І знову його відпустили. Тоді перетворився на бога та запитав: чому? Той відповів, що нерозумно вбивати сокола, бо наїстися їм не можна, але можна привчити полювати разом. І бог зрозумів, що знайшов відповідну людину. Цьому мисливцеві й передали вогонь. Але від спілкування з богом волосся мисливця посивіло, а очі набули фіолетового кольору. Від нього й почався Вогнедар…

2 епізод (прийняти Карія за сина)

Воєвода тільки встиг переступити поріг власного дому, як почувся владний голос дружини:

— Мий руки й за стіл!

— Я вже поїв. — похмуро відізвався він, але попрямував до умивальника.

Руки не відмивалися. Шкіра набула бурого відтінку. Під нігтями, між пальцями, в зморшках чорнів бруд.

— А чаю? — запитала жінка.

— Так… — похмуро відізвався воєвода, натираючи руки жорсткою щіткою.

— Треба замочити в гарячій воді. — відмітила дружина.

Він пробурмотів:

— Я ж не дівка якась…

— Припини здирати шкіру. Я зігрію тобі води. — суворо скомандувала Лана.

І чоловік відклав щітку. Витер руки. Присів за стіл.

Перед ним лежала сорочка. Пошита криво. Нитки стирчать.

Дізій покосився на дружину. Та поралася біля печі.

Знову на шиття. Прикусив до болів губу, нахилив низько голову. Тяжко зітхнув.

— Карій сьогодні сказав ім’я своєї матері. — раптово повідомила Лана.

Дізій здригнувся, кивнув на хлопчика:

— Воно вже прийшло до тями? З ним можна говорити?

— Поки ні. Я знову дала йому сон-трави. Він втратив батьків. Це важке потрясіння. — спокійно відповіла Лана.

Воєвода знову тяжко зітхнув.

— Ім’я його матері — Лейна.

Дізія, немов, вдарили — він різко підвівся, озирнувся до дружини. Вона спокійно знизала плечима:

— Хтось або вкрав імена твого роду, або вони… з твого роду.

— Це неможливо. — розгублено відізвався Дізій.

— Але так воно є. Ім’я хлопчика — ім’я наступного чоловіка у твоїй родині. Ім’я його матері — ім’я наступної жінки.

Дізій глянув на хлопця. Нахмурився. Прикусив вуса. Нарешті запитав:

— А якщо воно бреше?

— А навіщо?

— Я не знаю. — розгубився Дізій, повертаючись до дружини.

Та холодно посміхнулася:

— В нього твоє лице. Твої очі. Невже ти не бачиш?

— Це неможливо! Імена мого роду вони (він вказав рукою на сплячого хлопчика) вкрали!

— Ні. — спокійно відізвалась Лана.

Дізій завмер. Жінка підступила впритул до нього. Вони були одного зросту. Очі на одному рівні.

— В цій дитині я бачу нашу Лейну. І тебе. Ти був таким самим у дитинстві, я впевнена. — глухим низьким голосом прошепотіла Лана.

Воєвода зблід. Затремтіли руки. І заболіло в широких грудях.

Жінка покосилася на сплячого хлопчика:

— Він твоєї крові. Тому в нього ім’я твого роду.

Дізій прикрив очі. Зціпив зуби. Перестав дихати. Лана прошипіла:

— Прийми його за сина.

Воєвода набрав більше повітря в легені. Хотів вже крикнути. Але двері відкрилися. І наляканий голос Дарія:

— До нас їде Ґреґ! З вартовими!

3 епізод (нова проблема)

Воєвода першим увійшов у дім Дарія.

За столом сиділа Мара. Було помітно, що дівчинка нещодавно плакала — мокрі щоки, червоні повіки, сумний погляд. Перед нею лежали старовинні зошити з якимись записами.

Сонна поралась біля печі. І, побачивши воєводу, почервоніла, застигла.

Дарій увійшов слідом й одразу повідомив:

— Сонна. Візьми Мару. Прогуляйтеся.

— Там холодно! Сам гуляй! — вороже крикнула дівчинка.

Але слідом показався суворий Ґреґ.

Дівчинка здивовано округлила очі. Сонна — перелякано затрусилася, влипши у піч спиною.

Ґреґ глянув на всі боки.

— Мара! — суворо кивнув сестрі Дарій.

Дівчинка миттю вислизнула на вулицю забувши про кожушок. Тому Дарій схопив її одяг, кинувся слідом. Воєвода покосився на Сонну. Та невпевнено ступила вперед, низько опустивши голову.

— Ми не на довго. Пробач за незручності. — м’яко промовив до неї Дізій.

Вона мовчки взяла з лавки довгу дублянку з пишним лисячим коміром та поспішила геть.

Воєвода озирнувся до горта:

— Прошу за стіл.

І сам усівся на місце Мари.

Перед ним — розгорнутий зошит. Якийсь математичний приклад. Сліди від сліз. І кривий надпис: Дарій дурак.

Дізій усміхнувся. Обережно закрив зошит і відклав у сторону. Глянув на Ґреґа. Той з цікавістю роздивлявся приміщення — свіжа побілка на стінах, намальовані червоною глиною рясні квіти навколо чистих віконечок та на припічку, сяючий посуд, свіжі рушнички, акуратно застелене ліжко, немов під лінійку. І приємний аромат жареного сала.

— Добра у твого помічника жінка. — похмуро пробурмотів горт і гучно сковтнув.

— Що трапилося? — одразу запитав Дізій.

Ґреґ сковтнув ще раз і повідомив:

— Янголи загубилися.

Дізій байдуже знизав плечима.

— З ними був їх царевич. — додав горт.

Дізій різко подався вперед.

— Той бородач. Що розмовляв тоді з тобою, воєводо, про початок слідства… він приїхав і сам звернувся до мене. Це вперше. Янгол вперше звернувся до горта. — навіть за виразками та шрамами було видно як зблідла шкіра Ґреґа. — Він приїхав. Повідомив, що у загоні був їх царевич.

Воєвода підвівся. Потер лоба долонею, прикусив вуса.

— Минулого разу ми відправили їм твого листа. Відповідь не прислали. — і горт опустив голову.

Дізій прогарчав через зуби:

— Прокляття!

— Я боюся, бо вони вирішать ніби ми спеціально заподіяли шкоди їх людям. — похмуро зізнався Ґреґ.

Дізій згідно кивнув і Ґреґ трохи вирівнявся. Ледь помітно посміхнувся, оголивши жовті криві зуби.

Воєвода знову всівся. Навалився ліктями на стіл. Зціпив пальці у замок. Знову прикусив вуса. Глибоко вдихнув. Глухим голосом промовив:

— Треба знайти загін.

— Вони за словами того бородача заходили з півночі. Там постійно йде сніг. Як ми знайдемо їх? Сліди замітає миттю.

— Потрібні окаті пташки. — і Дізій глянув на Ґреґа: — Тобі треба їхати до Флавія. Він може знати.

Горт знову зігнувся. Пробурмотів тихо:

—Потрібна твоя допомога.

4 епізод (розпорядження воєводи)

На вулиці було морозно. З рота йшла пара. Синім сяяло холодне північне сонце, пофарбувавши в синій все середовище. Лише високо над скелями жовтіло маленьке око Аггі.

Ґреґ одразу покрокував до своїх супутників, воєвода — до свого дому, де його вже чекав натовп чоловіків в голові з Дарієм і Гором.

— Я їду. На скільки сказати не можу. — похмуро повідомив Дізій. — Добудувати стайні. Наколоти каміння. — потер лоба, — Що ще?

— Вівці треба різати. — пробурмотів Гор.

— Так! Дякую! — кивнув йому воєвода, — Треба. М’ясо розділити порівну. Завтра порішіть десятьох. Не більше. І нехай економлять з м’ясом. Якщо за двадцять днів не повернуся — заріжте ще десять. Обирайте найстаріших. Що ще… — прикусив задумливо вуса.

— Про смолу треба Ґреґа попитати. — несміливо нагадав Дарій.

Дізій знехотя кивнув і глянув на людей:

— За старшого Гор!

Селяне вдоволено закивали. Гор ширше розправив плечі, покосився на Дарія. Той лише пильно дивився на воєводу. І Дізій кивнув йому на двері своєї хати.

Вдвох вони спішно пройшли у дім.

Лана здивовано глянула на них - вона все ще сиділа з шиттям за столом.

— В горах на півночі зникли янголи. Я їду шукати їх. - одразу повідомив воєвода.

Лана невдоволено хмикнула:

— Знову з гортами? Вони хоч щось без тебе можуть зробити?

— У загоні був царевич. — похмуро повідомив Дізій.

Лице жінки витягнулося. Вона відкинула шиття, озирнулася до чоловіка.

А Дарій здивовано округлив очі:

— Що він там робив?

Дізій прикусив вуса, обхопив себе руками, нахилився вперед. Говорити багато він не хотів. Але на його пояснення чекали.

— Я не знаю. — нарешті знизав плечима воєвода.

Але Лана недовірливо нахмурилася, покосилася на сплячого Карія.

— Янголи самі про це розповіли гортам? — уточнив Дарій.

— Так…

Хлопець нахилив голову, посміхнувся.

— Є якісь думки про це? — похмуро запитав Дізій.

— Вони прийшли шукати алхіміка. — обережно почав Дарій, — Так? Чому саме на півночі? Тому що алхіміку вигідно там ховався? Але чому саме царевич поїхав шукати алхіміка? — і розгублено підняв голову: — Це бентежить! Я не можу саме це пояснити! Чого він? - і криво посміхнувся.

Дізій розчаровано підібгав губи. Покосився на дружину. Та задумливо дивилась на сплячу дитину.

— Все це здається таким нелогічним! — захоплено продовжив Дарій але через мить випрямився, глянув на воєводу: — Чому вони самі шукають алхіміка? — і поспішив пояснити: — Янголи майже не виходять за межі своїх володінь. Усюди у них є найманці-представники. Але спочатку вони самі говорили з вами, потім відправили загін з янголів у найнебезпечніше середовище… і ось загін зник… Ви розумієте, що все вибивається зі встановленого порядку?

— Але і справа гучна. — невпевнено видавив з себе Дізій.

— Щось не те з тим вбивством, воєводо. Янголи про це знають. Знають більше за нас.

— Яким вбивством? — здивовано запитала Лана.

Дарій завмер. Здивовано покосився на воєводу.

Той похмуро кивнув дружині:

— Я пізніше розповім… — і зітхнув: — Час іде. — ступив до своєї скрині: — Я поїду. Вам треба слідкувати — якщо янголи заїдуть у долину, то будьте обережні. Краще не показувати їм дитину. — відкрив скриню.

— Чому? Вони ж не знають, що він приблудився. — сміливо запитав Дарій.

Воєвода озирнувся:

— Вони знають, що єдина моя донька загинула. Тож постане питання: що за дитина? Потім дізнаються і горти. Так крок за кроком до нас прийдуть за поясненнями. А я, Дарій, нагадаю, що ця гра нам не по зубах. — і суворо повторив: — Янголи не повинні дізнатися, що в моєму домі є дитина. - зітхнув втомлено і кивнув помічникові: — Тепер іди.

Той знехотя підвівся. Хвилина — і за Дарієм гупнули двері. Дізій озирнувся до дружини. Мить — стрімко підійшов до неї. Вона підвелася. Обняв її. Завмер.

Її волосся пахло ромашкою і медом…

Прошепотів:

— Будь обережна.

— Я не боюся. Поки ти є. — спокійно відізвалася жінка.

Дізій відхилився. Навіть усміхнувся.

— Хлопчик — свідок? — похмуро підсумувала Лана.

І усмішка миттю зникла. Через силу вимовив:

— Я гадаю, що так. І Дарій в цьому впевнений.

Жінка нахмурилася. Її лице різко постаріло й очі впали. Замість них — знову прірва у порожнечу.

— Тому й небезпечно про нього піклуватися. — глухо додав воєвода.

— Не кажи дурниць! — обурилася вона. — Тим паче він твого роду.

Дізій з болю відсахнувся від дружини та й кинувся геть.