Алхімік

1 епізод (Синьокий)

Ще рано вранці Мара із друзями прибігла до будинку воєводи. Вони терпляче сиділи осторонь, спостерігаючи за віконцями, що були щільно завішані ганчірками зсередини. Інколи підіймалися на ґанок, щоб підслухати, що діється всередині. І ось, нарешті, двері відчинилися. На поріг вийшла божевільна дружина воєводи з відром у руці, окинула холодним поглядом простір і поспішила до озера.

Дівчинка миттєво збігла на ґанок. Сміливо штовхнула двері й застигла на порозі, не наважуючись зробити крок.

Світло впало вузьким прямокутником на кам'яну підлогу. Далі — темрява, але чорні очі одразу розрізнили обриси печі та край столу. Мара затамувала подих.

— Ну що ти бачиш?

— Розкажи!

Поруч з'явилися й інші чорноокі діти.

— Поки нічого. — обернулася до них дівчинка.

— Так пройди далі!

Але Мара вагалася.

— Ти злякалася! — раптом, здогадався хтось.

— Точно! Боягузка!

— Закрили рота, бо отримаєте! — огризнулася Мара, стискаючи кулаки, і рішуче ступила вперед, не зачиняючи за собою дверей.

Очі розгледіли шафу, піч, нішу, прикриту старою фіранкою.

Нічого страшного.

У кутку, на застеленій ковдрами лавці, помітила сплячу дитину. Навшпиньки підійшла до неї.

Лежить на спині. Вкрита простирадлом до голови. Волосся, брів і вій у неї немає. Шкіра бліда.

Худий коротун якийсь.

Може, на рік-два молодший за саму Мару.

Дівчинка нахилилася нижче до обличчя дитини.

Немов воскова маска...

Такі бачила в далекому дитинстві. На маскараді.

Ох і весело тоді було! Сяяли ліхтарі! Багато смаколиків, солодощів! Тоді можна було їсти досхочу! А ще музиканти! Як було чудово танцювати! І були іграшки, її іграшки — м’які ведмеді та зайці, розмальовані кубики, ляльки у красивих мережевих платтях. І в неї самої було красиве плаття. І взуття! Таке зручне, м’яке, з шовку!

Але це так давно було, що Мара вже і не впевнена, чи то не сон, чи то не мрія…

О! Дитина, здається, дихає! Навіть чутно! Дихає зі свистом. І щось усередині грудей клекоче при кожному зітханні.

Дівчинка відсторонилася, гидливо скривилася.

Люди, справді, багато базікають... Дарій має рацію, що всі вони — просто нерозумні дикуни. А цей коротун — хворий. А Лана його лікує. І ніхто нікого їсти не збирається.

І відступила. Спляча дитина раптом здригнулася, широко розплющила очі.

О Боги!

Мара здригнулася. Очі сині... не чорні як у неї та її друзів, у селян й всіх нормальних людей.

Боги! Це ж проклятий!

Скрикнула, відскочила. Тіло перестало слухатися, у горлі пересохло й обидва серця заколотилися з шаленою силою.

Хворий злегка повернув голову в її бік.

Дівчинка завищала, кинулася до виходу, зіткнулася у дверях із братом. Інстинктивно схопила його за руку, потягнула на вулицю:

— Він проклятий!!! Проклятий!!!

Дарій хотів щось сказати сестрі, але вона стрімко кинулася геть без нього. За нею поспішили інші діти.

2 епізод (перелякані діти)

Під невеликим навісом біля самого озера Сонна із крутого сирного тіста ліпила дрібних пташок на честь збору врожаю.

Поруч у невеликому казані кипіла олія. Навколо юрмилися жінки.

— Як же спритно це все в тебе виходить... — захопилася одна, спостерігаючи за роботою Сонни.

Усі пташки виходили однакового розміру з оченятами з гірської чорниці.

— От наречена на заздрість. — відгукнулася ще одна.

Сонна вдячно посміхнулася, злегка червоніючи. Сором’язливо відповіла:

— Я багато таких переробила. Та й це не так складно, як здається. Спробуйте!

— О, ні, люба! Навіть братися не буду! Тільки тісто зіпсую. Ти — майстриня, ти й роби!

— Шкода, що мій телепень ще малий. А то б заманила тебе, Соннушко, у свої невістки. — весело додала ще одна.

— Та в Сонни й без твого кострубатого синочка наречених не злічити! — пожартувала ще одна.

— Та-а-ак! Гор за нею в'ється... Сонна, а чого ти мучиш його? Гарний мужик! Сильний! Вправний!

Сонна густо почервоніла, низько нахилила голову. У цей момент повз пронеслися діти, які кричали на все горло.

— Що це вони?

— Та як завжди Мара всіх ганяє! От же розбійниця! Куди тільки цей розумник дивиться?!

— Що брат, що сестра...

— Проклятий!!! — донеслося збоку.

І під навіс вбіг дрібний хлопчисько:

— Мамо! — покликав дзвінко він.

Усі обернулися до нього. Одна жінка приступила ближче, обурилася:

— Чого кричиш?! Тісто злякається через тебе!

— Стара дурепа принесла проклятого до села!!! — крикнув хлопчисько.

Жінки здивовано переглянулися.

— Очі, як у демона! Сині!!! Сині!!! Ви чуєте?! Вони сині!!!

3 епізод (Дарій)

Лана з порога спостерігала як діти розбігаються з криками по долині. Дарій вилив воду у велику діжку біля печі, обернувся до неї, обережно запитав:

— Дитина синьоока?

Жінка мовчки причинила двері. Повернулася. Спокійно відповіла:

— Так.

— Вибачте за поведінку моєї сестри. — і Дарій важко зітхнув і з неприязню додав: — Вона потрапила під вплив однолітків. А ті — просто дикуни. Їхні батьки досі вірять у ці божевільні легенди про демонів, — і гірко посміхнувся. — Вони навіть готові померти з голоду, тільки б не зв'язуватися з проклятим Флавієм.

— Флавій? Він ще живий? — недбало уточнила Лана.

Хлопець невпевнено зауважив:

— Нам мають повідомити, якщо його не стане.

Жінка задумливо кивнула у відповідь.

— Треба запропонувати воєводі зайнятися навчанням дітей. Особисто я втомився від цього невігластва... — зауважив Дарій та зробив крок до дверей.

— А де Дізій? - раптово нахмурилася жінка.

— Поїхав із гортами... — розгублено відповів хлопець й одразу запевнив: — Не турбуйтеся. Він скоро повернеться.

— За чоловіка я ніколи не турбуюся. Він занадто сильний, щоб за нього боятися. — спокійно промовила Лана. — Просто було цікаво, чого його так довго немає...

— Днів 10 минуло... Вам що-небудь ще потрібно?

Вона озирнулася на всі боки, подумавши трохи, суворо зауважила:

— Харчування хлопчика має бути різноманітнішим і він не зможе одужати без густого пташиного бульйону.

— Спробую знайти щось. — невпевнено кивнув Дарій й хотів було вже йти, але Лана затримала його, доторкнувшись до руки.

— Я тебе знала до переселення? — задумливо запитала, заглядаючи в його очі.

— Сумніваюся. Мене ще хлопчиськом відправили вчитися до Огнедару, і я повернувся в королівство, лише коли почалися гоніння...

Лана шанобливо кивнула йому та промовила з раптово теплою посмішкою:

— Ти один із небагатьох, хто відзначився честю. Я рада, що в цьому дикому світі поруч із моїм чоловіком є така освічена людина, як ти.

Дарій зніяковіло почервонів, вдячно усміхаючись. Жінка відчинила двері. Він переступив поріг і завмер — до будинку поспішали люди. Обернувся до Лани. Та стурбовано насупилася, визираючи назовні.

— Замкніться. — прошепотів злякано молодий помічник.

Вона нетямуще глянула на нього.

— Пішов геть! Вигнати проклятого! — почулося з боку.

— У будинок... — Дарій сам заштовхнув Лану всередину та зачинив перед її носом двері, залишившись на ґанку.

— Навіжена! Пригріла живого демона! Привела виродка проклятих! — ревів натовп, наближаючись.

Хлопець затамував подих. Обличчя побіліло. Скошене підборіддя затремтіло.

Люди зупинилися перед будинком воєводи. Уперед рішуче вийшов Гор.

— Що трапилося? — здавленим голосом запитав Дарій.

— Жінка воєводи притягла проклятого! — обурено відповів чоловік, приступивши ближче.

І натовп підтримав:

— Поки не пізно, його треба вигнати! Поки зараза не розійшлася!

— Вже розійшлася!

— Хліб висипався через нього!

— ТАК!

— Викинути виродка!

— Зійди з дороги. — прошипів Гор, наближаючись ще ближче.

— Та нащо ти церемонишся з цим розумником!

— Дай йому по пиці!

— Час цього пихатька на місце поставити!

Дарій на мить заплющив очі.

Або зараз, або ніколи... Ну ж бо!

— Мовчати! — рявкнув не своїм голосом і з силою штовхнув Гора в груди.

Той не очікував цього, і ледь не впав, спіткнувшись, але встиг вхопитися за бильця. Молодий помічник воєводи завис над ним, важко дихаючи. Прохрипів:

— Що ти собі дозволяєш?

Гор інстинктивно втягнув голову в плечі. Розгублено кліпнув, покосився на людей позаду. Ті притихли.

І Дарій відсторонився, обвів натовп крижаним поглядом. Розправив похилі плечі. Розлючено запитав:

— Що ви собі дозволяєте?!

Тиша. Тільки Гор відгукнувся тихо й зніяковіло:

— У домі воєводи проклятий виродок... жінка збожеволіла зовсім! Притягла проклятого...

Дарій примружив чорні очі й чоловік одразу ж запнувся.

— Я нагадаю: ця земля належить Дізію. — прошипів помічник воєводи в лице супернику й голосніше додав, звертаючись до всього натовпу: — Ви забули, КОМУ ця земля належить! Дізій домовився з гортами про притулок! ВІН платив за долину своїми грошима. ВІН! МИЛОСТИВО ДОЗВОЛИВ ВАМ, убогим вигнанцям, ОСЕЛИТИСЯ ТУТ, РОЗДІЛИТИ З НИМ ЙОГО ХЛІБ... Поки його немає, ця земля належить його дружині! Вона має повне право ПОСЕЛИТИ ТУТ КОГО ЗАБАЖАЄ! І якщо ви не згодні з її вибором, то можете йти на всі чотири сторони!

Хтось винувато потупив погляд, хтось ображено насупився. Дарій зневажливо зауважив:

— Тримати насильно вас ніхто не збирається. Але якщо ви хочете залишитися тут — ПОВАЖАЙТЕ РІШЕННЯ ВАШОЇ ХАЗЯЙКИ!

І перевів розлючений погляд на Гора. Той дивився спідлоба, здивовано й винувато водночас. І знову до натовпу:

— Розійшлися по домівках! І нехай вам соромно буде за свою поведінку! Щоб я нікого не бачив на вулиці сьогодні!

4 епізод (курка)

Сонна не покинула своєї справи, коли всі побігли на заклик. Не чекаючи на допомогу, вона перелепила все тісто. А подруги все не поверталися. Але раптово підійшов Дарій.

Він був сам на себе не схожий — густі брови зсунуті до широкого перенісся, щелепи напружені, погляд холодний, колючий. Худе трикутне обличчя немов стало мужнішим та дорослішим.

— Що там сталося? — перелякано спитала дівчина — Тут діти прибігали, сказали, що дружина воєводи привела в поселення проклятого.

Дарій роздратовано видихнув, озирнувся — нікого поруч. І знехотя відгукнувся, знизуючи плечима:

— Просто синьоока дитина.

— Як? Тут? Звідки? — злякано плеснула руками Сонна.

Він підступив ближче. Нахилився до неї та ледь чутно вимовив:

— Мені потрібна твоя допомога... сходи в курник, заріж молоду курку або півня... звари бульйон і віднеси Лані.

Сказавши це, Дарій спробував м'яко усміхнутися, але посмішка вийшла фальшивою. І куточки тонких губ Сонни мимоволі здригнулися у відповідь, але, через мить, її обличчя витягнулося, чорні очі заблищали від сліз:

— Це ж прокляття.

— Сонна, — Дарій узяв її руки у свої, втомлено зітхнувши, продовжив: — Ніякого прокляття немає. Це все вигадки невігласів.

Вона подалася до нього, уткнулася носом у його плече, розплакалася. Хлопець ласкаво попросив:

— Не уподібнюйся їм... Лані треба допомогти...

— Заради тебе хоч на смерть! Не проси тільки про допомогу проклятій... — простогнала крізь сльози Сонна.

Дарій відсторонився від неї. Дівчина розгублено завмерла, все ще простягаючи до нього руки.

— Звари, я сам віднесу. — холодно промовив він.

Сонна вчепилася в його сорочку:

— Не ходи більше до неї! Демон і тебе зачарував! Подивися мені в очі! Прошу! Зачарував?

— Та немає демонів! Ніяких демонів! Досить! — обурився він, відштовхуючи її руки.

Сонна розгублено відступила. Дарій глибоко зітхнув. Роздратовано прошепотів:

— Немає демонів. Я сто разів пояснював тобі. Невже важко зрозуміти?

— Вибач, — прошепотіла Сонна й нерішуче простягнула руку до обличчя Дарія, несміливо посміхнулася крізь сльози, доторкнулася до його щоки.

Він різко відхилився. Вона розгублено застигла.

— Зарубай курку вночі. Непомітно. Не хочу, щоб хтось із місцевих знав про це, поки воєводи немає на місці. — тихо промовив Дарій та поспішив геть.