Алхімік

1 епізод (Вівця)

— Гор, мені сказали, що воєвода залишив саме тебе за старшого. — почувся боязкий голос Сонни.

Чоловік випростався, обернувся до дівчини. Вона стояла за кілька кроків від нього, кутаючись у довгу дублянку. На пухнастому лисячому комірі завмерли великі сніжинки. Гор поїжився — він працював без сорочки. На його широких зарослих грудях сніжинки моментально перетворювалися на краплі води. Він криво посміхнувся, відкидаючи вбік кирку. Ступив на зустріч.

— І ти заборонив зарізати додаткову вівцю на весілля... — ледь чутно промовила Сонна, відступаючи.

— Ну... — Гор розправив плечі, випнув уперед груди.

— Але воєвода дозволив узяти м'ясо на весілля. — вимовила Сонна якомога твердіше.

Та її голос усе одно здавався надто теплим, м'яким, тягучим, немов свіжий мед.

Гор мимоволі усміхнувся. Уперши руки у боки, запитав:

— Ти бачила, що до воєводи знову приїхали гнилопикі?

Сонна кивнула.

— І вони забрали його з собою. А крім нього ніхто не візьметься вас заручити. Тому і весілля відкладається. — знизав плечима Гор, намагаючись дивитися повз дівчину.

Сонна переступила з ноги на ногу. Ледь чутно запитала:

— Чому ти проти?

Гор здивовано усміхнувся, знизав плечима:

— Мені все одно.

— Ні. — і Сонна пильно подивилася в його очі.

Гор розгублено застиг. Його худе квадратне обличчя з масивною щелепою, спотворювала знущальна усмішка, але чорні очі дивилися з болем і сумом.

— Ти заздриш Дарію. — тихо підсумувала Сонна.

Гор стиснув губи, потер ніс. Знову посміхнувся, озирнувся назад, де працювали ще кілька чоловіків. Хтось притих, прислухаючись до розмови. Хтось займався своєю справою, не звертаючи уваги на дівчину.

— За роботу! — гаркнув Гор собі за спину і знову звернувся до Сонни вже приглушеним голосом: — З чого б мені заздрити цьому розумнику?

Дівчина не відповіла. Вона пильно дивилася в очі чоловіка. І той поник. Опустив руки, плечі, зітхнув важко і пояснив:

— Воєвода МЕНІ не давав наказу готувати ТВОЄ весілля. Зрозуміло? Тим більше виділяти вівцю заради всього цього. НАМ усім загрожує голод через твого нареченого!

— Значить, свято буде без м'яса. — незворушно відгукнулася Сонна.

Високо піднімаючи голову, Гор виголосив твердим голосом:

— Сонна, свята не буде! У нас багато справ! Ось повернеться воєвода...

— Ні, — рішуче перебила дівчина. — У весілля є дата. І змінювати це не буду.

Гор стомлено приступив до неї. Цього разу вона залишилася стояти на своєму місці, сердито дивлячись на чоловіка. Він напівголосно заговорив:

— Окрім воєводи ніхто не візьметься благословляти вас. Твій наречений у нас у всіх грудкою в горлі встав! А ти — як цуцик, бігаєш за цим напівдурнем! — і нахилився до її вуха, — Цей виродок знехтував законом і словом воєводи. А йому все з рук зійшло, хіба це чесно? А? — знову подивився в її очі, — І найсумніше, — потягнувся до її обличчя, але, схаменувшись, забрав руку, стиснув кулак, — Те, що ти взяла в цьому участь...

— Ти про курку. — здогадалася Сонна.

— Так, і не тільки… — і відвернувся, сплюнув убік, відступив до кирки.

— Дарій — довірливий і добрий. Був би ти хоч на десяту частку таким самим, як він, то зрозумів би його вчинки.

Гор роздратовано зчепив зуби. Схопився за кирку. Замахнувся, з усієї сили вдарив по великому круглякові, який миттю розколовся на три частини.

— Мені більше не потрібна твоя допомога. — рішуче вимовила дівчина й стрімко зірвала з себе дублянку, жбурнула під ноги чоловікові.

Той різко повернувся до неї, глухо промовив:

— Не смій... це мій подарунок... тобі...

— І я ціную твою турботу, але мені більше не потрібні твої подарунки. — промовила Сонна і поспішила геть.

2 епізод (долина Флавія)

Кіннотники зупинилися посеред широкого коридору — шлях перегородила складена з неотесаного каменю стіна. У ній — невеликий прохід, захищений залізними воротами, які зараз були розкриті. За ними виднівся клаптик засніженої долини Флавія.

— Вітаю, воєводо! — дзвінким голосом привіталася висока красуня в чоловічих чорних штанях та шкіряній куртці.

Дізій здивовано втупився на неї — акуратне личко у формі серця, каштанове кучеряве волосся до плечей, тонка витончена шия, високі вилиці й завзяті чорні очі.

Десь він вже бачив ці риси?

І зніяковів, спішно відвернувся, кашлянув і якомога суворіше промовив:

— Ми до Флавія. У терміновій справі. Веди нас до нього.

— Старий обробляє м'ясо. Якщо вас не... — почала вона.

— Не збентежить. Це терміново! — обірвав воєвода.

— Всі підуть? — запитала вона глузливо, розглядаючи рослих гортів, які юрмилися за спиною воєводи, немов боязкі діти.

— Ґреґ і я.

Вона запросила їх до воріт.

Долина Флавія була у формі амфітеатру, на арені якого розташовувалися кам'яні бараки. Сходинки-тераси перетинали штучні канали, що живилися від гірської річки, яка застигала на зиму, зриваючись водоспадом з гір. Сюди можна було потрапити відразу з п'яти доріг. Широкі проходи ще давно заклали кам'яними стінами, на яких і зараз тривали роботи. Чоловіки й підлітки зміцнювали основи, підставляли нові опори.

Дівчина повела гостей униз крутою стежкою, всипаною піском і соломою. Дорогою воєвода помітив кілька возів, навантажених мішками, порожні комори, що стояли на одному кам'яному виступі між терас.

З полів прибрали копиці з сіном, не видно рогатої худоби — може, на пасовищі? Людей надто мало.

Дізій стурбовано покосився на горта.

Чи помічає дивне?

Але Ґреґ здавався розгубленим і наляканим — ішов слідом, опустивши плечі й голову.

— Як ваш врожай? — запитав воєвода в супутниці.

Та весело відгукнулася:

— Зібрали більше, ніж торік.

— Данину вже виплатили?

Дівчина на ходу обернулася до воєводи, широко посміхнулася:

— У старого особистий договір із правителем Вартом. Він може не платити данину ще протягом кількох років.

Воєвода здивовано повів бровою, озирнувся до Ґреґа. Той, чим нижче вони спускалися, здавалося, ставав більш розгубленим. Воєвода невдоволено прикусив вус.

Тим часом вони вийшли на кругле плато. Високі у два поверхи бараки, збудовані з каменю, підняті над землею на лікоть обступали по колу велику площу. Посередині неї горіло яскраве багаття. Біля нього кілька безмовних жінок в чорних платтях готували їжу. Смачно пахло тушкованим м'ясом. Неподалік був навіс, під яким воєвода помітив Флавія. Той розпорював черево козла. Осторонь валялося кілька вже обваляних туш. Поруч зі старим стояв суворий хлопчисько, міцно тримаючи маленькими ручками таз для нутрощів.

— Що тобі потрібно, воєводо? — сердито поцікавився Флавій, навіть не озирнушись.

— У горах зникли янголи. — насторожено промовив Дізій, продовжуючи розглядати оточення.

— Хм... ви нарешті помітили. — прохрипів старий.

Дізій здригнувся, Ґреґ нарешті розправив плечі та з натхненням запитав:

— Де вони?

— Розкривати тобі рота, брудна собако, я не дозволяв! Ти на моїй землі й говоритимеш тільки з мого дозволу! — люто відгукнувся старий, не озираючись.

Воєвода здивовано відкрив рота.

А Ґреґ якось винувато опустив голову, насупився.

Старий різко увігнав ніж у грудину тварини. Щось хруснуло, чавкнуло.

— Бачили ми ваших янголів... ідіоти... — проричав старий, вириваючи серце тварини.

— Флавій, ближче до справи! — роздратовано зажадав Дізій.

Старий обернувся до супутниці воєводи.

— Дейно, принеси їм те, що ми знайшли…

3 епізод (суперники)

Занурений у свої думки Дарій згрібав гній із перегнилою соломою в купу в темній стайні. Поруч переминалися з ноги на ногу облізлі віслюки. Один з них весь час обурено іржав. І в якийсь момент тварині вдалося хапнути Дарія за рукав куртки.

Хлопець легенько відштовхнув тварину. Вона фиркнула. Грізно глянула на людину. Дарій усміхнувся. У відповідь віслюк знову заіржав пронизливо та грізно. Молодий чоловік заливисто розреготався.

— Добре ж ти виконуєш свою роботу. — почувся незадоволений бас позаду.

Дарій зчепив щелепи, випростався, неспішно розвернувся. На порозі стояв Гор, широко розставивши ноги, випнувши вперед груди, уперши кулаки в боки. Секунда, дві — мовчання.

Нарешті Дарій знизав плечима і недбало кивнув:

— Я слухаю.

Гор ледь помітно зморщився і промовив:

— Відмовся від Сонни, не одружуйся з нею.

Дарій розгублено посміхнувся.

— Вона ж тобі не потрібна... — гірко підсумував Гор.

Хлопець обережно запитав:

— Ти при своєму розумі?

— Дівчина зовсім змучилася, готова розбитися об землю, аби тільки ти був радий та задоволений, а тобі ж однаково! — похмуро повідомив Гор і ледь чутно додав: — Награвся вже, залиш її.

Дарій роздратовано відповів:

— Ти не маєш права заявляти мені подібне!

— Маю! Я її привів сюди! Вона має бути моєю! Весь цей час саме я дбав про неї! Не ти! — люто рявкнув Гор.

— Вона — не худоба, щоб бути з тобою через твою турботу! Зрозуміло?! — обурено відгукнувся Дарій.

Гор приступив на крок ближче. Дарій був вищим за супротивника, але вужче в плечах, сухіше тілом.

— Ось саме! Вона — не худоба, а жива жінка. Якщо ти її образиш, то я тебе розчавлю. — проричав Гор.

Хлопець вище підняв голову, розправив плечі. Секунда, дві... обидва дивилися один на одного, не кліпаючи, затамувавши подих. Нарешті Гор сказав:

— Не думай, що якщо ти вищий за статусом, то краще за всіх.

Дарій холодно й мстиво зауважив:

— А чого ж тоді Сонна віддала перевагу саме мені?

Гор стиснув кулаки. Дарій напружився, готуючись дати відсіч. Але тут у стайні безцеремонно ввалилося кілька чоловіків. Гор спішно відступив, обернувся до них:

— Чого вам?

— Ти ж сам наказав по каміння піднятися. Віслюки потрібні. — озвався один.

Гор зніяковіло сплюнув убік і поспішив геть.

4 епізод (кістки)

Ґреґ розгублено присів на коліно перед жменькою дрібних кісток. Обережно простягнув кострубаті пальці до білосніжних осколків.

— Це рештки пальців. — пояснила спокійним голосом Дейна, сідаючи навпочіпки поруч із гортом.

— Це й усе? — розгублено запитав Дізій та перевів погляд на старого.

Той скрипучим голосом повідомив:

— Так! Це все, що ми підібрали на стоянці МАРОДЕРІВ, після того, як вони схопили загін із 10 янголів. Решту дикуни, мабуть, зжеруть пізніше

Дізій зблід, навіть присів трохи в колінах. Ґреґ здивовано втупився на Флавія. Той байдуже додав:

— Так, твої родичі, гнилопикий, вештаються гірськими коридорами вже з кінця літа і з приходом зими їх стає дедалі більше! — і повернувся до туші тварини.

— Ах ТИ, стара сволото! — рявкнув Дізій в люті.

— Воєвода, що за грубість? У чому я завинив перед тобою?! — глузливо запитав старий, жбурляючи в таз легеню.

Безмовна дитина переступила з ноги на ногу в пошуках опори — таз важчав.

— ТИ збираєшся тікати з долини! Ти знав про небезпеку з літа й навіть не попередив нас! — прогарчав Дізій.

Флавій озирнувся. Його рот був закривавлений. В одній руці — як раніше — затиснутий ніж. В інший — шматок легені. Запитав чавкаючи:

— А я повинен? Я взагалі повинен був? — і розвів руками. — Ні! Кожен сам за себе, воєводо. І якщо ти — ідіот, і люди твої — сліпі щури, то не шукай причини своїх проблем на моєму боці. А краще подивися на себе, виродка кривоногого, і зроби висновки.

Дізій зніяковіло опустив голову.

— Я заберу це... — глухо відгукнувся Ґреґ, вказуючи на кістки.

— ТИ, гнилопикий, командувати будеш у себе в стайні, а це — залишиться при мені! — грізно прохрипів старий.

— Не дуркуй, Флавію, ти на їхній землі. — здавленим голосом зауважив Дізій.

Старий глузливо повідомив:

— У мене особистий договір із правителем Гортії — Вартом. А з цим собакою (старий вказав закривавленою рукою на Ґреґа) я можу навіть не розмовляти. Мої люди викинуть його за стіну й мені нічого не буде за це.

— Тобі буде за те, що ти не повідомив гортам про мародерів. — зауважив Дізій.

— Варту я повідомив! Ще наприкінці літа. У мене був особистий поштовик від правителя. А от чому Варт не написав Ґреґу? Мабуть, сподівався, що його слуга сам усе-таки помітить мародерів, які нишпорять під самим носом.

Дізій холодно перервав:

— Тоді сам будеш розбиратися з янголами. Гадаю, їм буде корисно знати про твоє відношення. Якщо це тільки кістки їхніх рук, то якийсь час подорожніх можна було врятувати. Ба більше — мародери можуть атакувати торгові каравани. — та стрімко розвернувся до Ґреґа: — Підіймайся, ми їдемо до янголів. Треба доповісти їм про все це.

Горт здивовано глянув на воєводу, невпевнено підвівся. Дізій поспішив геть, Ґреґ за ним. Вони не дійшли навіть до барака, як старий гукнув:

— Добре! Забирайте!

Воєвода зупинився, повільно розвернувся. Ґреґ нерішуче став поруч, намагаючись зрозуміти за виразом обличчя свого супутника, що слід робити. Дізій змірив поглядом старого. Той суворо дивився на гостей, витираючи закривавлений ніж краєм власної сорочки. Поруч стояла Дейна — вона здавалася розгубленою, поглядаючи то на Флавія, то на воєводу.

Дізій не рушив з місця. Просто простягнув перед собою руку. Старий презирливо усміхнувся, кивнув Дейні. Та спішно зібрала кістки в мішок, підбігла до воєводи. Дізій ще раз пильно подивився на її обличчя...

Точно... вона — родичка цього старого ідіота. З очима їй тільки пощастило. Не сині, як у всіх інших з їхньої родини.

Він міцно схопив її тонке зап'ястя, проричав в обличчя:

— Знай, дівчинко, що ваші стіни не захистять від мародерської навали! У вас немає шансів. Втечете в гори — сама розумієш, що мародери вас спіймають і твої пальці доповнять цю колекцію кісток!

Дейна спантеличено насупилася. Дізій вирвав мішок та поспішив геть.

5 епізод (прохання Сонни)

Було холодно. Йшов рясний сніг. Дув настирливий вітер. І Сонна тремтіла всім тілом. Сіра пухова хустка та легкий дірявий кожушок ледь зігрівали тіло.

Але вона вперто бігла вуличкою до хати воєводи. Лише на ґанку стало тяжко — немов до ніг хтось невидимий прив'язав гирі. Повільно вона приступила до дверей та нерішуче постукала, все ще сумніваючись у своєму рішенні. Секунда — не відчиняють. Дівчина різко розвернулася, хотіла вже бігти геть, але за спиною почувся голос Лани:

— Заходьте!

Сонна глибоко вдихнула морозне повітря. Повернулася, штовхнула перед собою двері. Поріг не переступила. Затамувала подих.

Дружина воєводи стояла біля столу, на якому валялися якісь ганчірки. Синьоока дитина сиділа навпроти, схилившись над книгою.

— Що тобі потрібно? — холодно поцікавилася Лана, мружачи очі.

Сонна здригнулася, злякано зробила крок назад, промямлила:

— Я, напевно, пізніше зайду.

Але завмерла. Секунда... Вона стиснула кулаки, глибоко вдихнула й рішуче звернулася до дружини воєводи:

— Допоможіть мені!

— На вулиці холодно. Зайди й зачини за собою двері. — зажадала дружина воєводи.

Сонна боязко глянула на хлопчика. Той роздивлявся щось у книжці й, здавалося, не помічав більше нічого. Дівчина зробила крок уперед, не зводячи очей із дитини. Тихо прикрила двері за собою.

— Ну? — Лана зацікавлено подивилася на непрохану гостю, схрестивши на грудях руки.

— Моє ім'я Сонна... — ледь чутно відгукнулася дівчина.

Хлопчик, тим часом мовчки перегорнув сторінку.

— Вибачте за занепокоєння! — пролепетала Сонна, — Я просто... мені потрібна... допомога... я... я... я...

Синьокий мовчки глянув на неї. Вона відчула, що ноги слабшають, і, притулившись спиною до стіни, безвольно стала сповзати, втрачаючи сили. Лана підскочила до неї, підхопила під руки, але сил не вистачало, щоб утримати дівчину, яка сіла просто на підлозі біля дверей.

Сонна важко дихала, з її очей потекли сльози. Нарешті, вона прошепотіла:

— Я дуже боюся синьоокого прокляття... але змушена просити у вас допомоги...

Лана гидливо відсторонилася від неї. Покосилася в бік Карія. Той злякано спостерігав за ними зі свого місця.

Дівчина схлипнула, заплющила очі, простогнала:

— Пожалійте мене, прошу!

— Геть з мого дому. — холодно зажадала Лана.

Сонна приречено опустила голову:

— Я помру! Я помру!

Але дружина воєводи холоднокровно поспішила відчинити двері.

— Лано! — раптом вигукнула дитина.

Жінка озирнулася назад. Хлопчик навіть підвівся на своєму місці, спираючись ще слабкими руками на стільницю. Боязко зауважив:

— Їй холодно... — смикнув правим плечем і ледь чутно додав: — І страшно...

Лана зверхньо глянула на дівчину. Та застигла, не зводячи очей з хлопчика.

Раптово Сонна помітила червоні повіки — він плакав?

Худі пониклі плечі — щось тисне на нього? Сумний вираз обличчя — що так засмутило його? Понівечені руки, вкриті тонкою сухою шкірою — яка жорстока сила так жахливо обійшлася з цією дитиною?

Хлопчик зніяковів, помітивши уважний погляд гості, сховав руки під стіл, опустив голову.

Лана холодно повідомила:

— Якщо ти тут, серед біженців, то, найімовірніше, у твоєму роду теж є синьоокі. І твої діти, або онуки одного разу відкриють сині очі.

Сонна опустила голову, тихо промовила у відповідь:

— Я знаю... боюся, але знаю, що так і буде. Просто, я боюся... — вона знову глянула на Лану, — З дитинства я чула, що це демони роблять очі дітей синіми, забираючи душу. І діти виростають жорстокими виродками. А Дарій мені пояснював, що демонів не існує. Але мені так страшно! Я не знаю нічого... У що мені вірити?

Лана суворо промовила:

— Сідай за стіл. Я наллю тобі чаю.

Дівчина насилу піднялася на ноги, нерішуче зробила крок. Боязко присіла на табурет. А дружина воєводи відійшла до печі. Дзенькнув посуд.

— Це — природа. — відгукнулася суворим голосом Лана:— Її закони нами ще не до кінця вивчені. (вона налила в кухоль теплого відвару, розвернулася до столу) У кожну людину вшита історія її роду. І всередині кожного тіла є алгоритм, який вибирає для нас зовнішність на основі цієї історії, колір очей, навіть характер. — і простягнула дівчині кухоль. — Розумієш?

Сонна невпевнено кивнула у відповідь.

— А в демонів вірять дикуни, бо не можуть знайти логічне пояснення тому, що відбувається навколо. — і більш поблажливо нагадала: — Ти хотіла попросити мене про щось?

— Так, — кивнула дівчина та боязко продовжила: — Воєвода поїхав, а в мене сьогодні ввечері має бути весілля. Ви ж знаєте Дарія? Ось... Воєвода обіцяв оженити нас.

— Думаю, що він сьогодні не повернеться. — спокійно відповіла Лана.

— Я не можу перенести весілля. Але... ви можете нас оженити на правах господині селища.

Дружина воєводи спантеличено повела бровою.

— Можу, звісно... але хіба більше нікому?

— Я — сирота, Дарій теж. — ледь чутно відгукнулася Сонна.

Лана переступила з ноги на ногу. Покосилася на Карія. Сонна теж обернулася до нього. Той вже повернувся до читання — перегорнув сторінку, спідлоба глянув на дівчину. Сонна зніяковіла, запитала ледь чутно:

— Що з його руками?

— Опік.

— Мені завжди в дитинстві садна та ранки, коли вони грубіли, змащували козячим жиром. Я можу пошукати — у мене трохи залишалося.

— У мене є мазі! — з обуренням в голосі відгукнулася Лана.

— Так. Вибачте. Я просто хочу допомогти. — і винувато схилила голову.

— Вмієш шити?

— Так. — натхненно кивнула Сонна: — Я добре шию... я можу пошити для вас усе, що забажаєте! І курточку, і штани, і сорочки... все що скажете... половину одягу в поселенні я пошила. І вашу сукню теж.

— Дякую. — стримано кивнула Лана.

Сонна спішно повернулася до столу з викрійками. Взяла шматок тканини:

— Ви неправильно скроїли сорочку. Рукав потрібно обрізати по косій. А спина... (знову глянула на стіл) спина має бути ширшою, інакше хлопчик не зведе руки... Я можу це виправити.

І Сонна згребла всі викрійки в оберемок, знову звернулася до дружини воєводи:

— Так ви прийдете на церемонію?

— Я поженю вас. — стримано відповіла Лана.

— Спасибі вам велике. Коли вийде Аггі, приходьте до озера.

6 епізод (воєвода та Ґреґ)

Долина Флавія вже була позаду.

— Ґреґ... нехай твої люди трохи проїдуть далі. — делікатно попросив Дізій, зупиняючи свого коня.

Горт кивнув охороні. І як тільки воїни від'їхали, воєвода роздратовано запитав:

— Це що таке там відбувалося?! Чому ти дозволив цьому старому так із собою розмовляти?

Ґреґ опустив голову, знехотя пробурмотів:

— Це довга розмова, воєводо...

— А поведінка твого правителя Варта? Ти ж розумієш, що тебе підставляють? Чому тобі не доповіли про мародерів?

Ґреґ насупився. Воєвода обурено вигукнув:

— Мародери можуть напасти на твої гарнізони, на твої землі! А Варт мовчить про загрозу весь цей час!

Горт здригнувся, ошелешено глянув на Дізія, немов дурне теля, загнане на забій.

— Я не збираюся в це втручатися, — і воєвода втомлено зітхнув, — Не моя справа. Але тобі порада, Ґреґу, придивися до людей, яким вірний: чи не водять тебе за ніс.

І відвернувся, прикусив вуса. Закинув голову вгору — вгорі сіріла смуга неба, затягнутого важкими хмарами.

Скоро стемніє і буде хуртовина.

— Ти сам поїдеш до янголів. — похмуро повідомив Дізій. — А я — в долину... треба захистити людей...

— Як же я сам говоритиму з білоокими?

— Ти ж вже говорив! — обурено відгукнувся воєвода і одразу поспішив більш м’яко додати: — Треба повідомити, що люди старого знайшли ці останки й помітили мародерів у горах. І ПОПЕРЕДЬ: по— перше, ці виродки можуть напасти на каравани, по— друге, нехай білоокі не сміють надалі без ТВОГО (голос воєводи знову став гучніше), чуєш мене? БЕЗ ТВОГО відома проникати У ТВОЇ ЗЕМЛІ! ТВОЇ ЗЕМЛІ, Ґреґу! А то легко не відбудуться. Зрозуміло?

— Я не зможу... — буркнув Ґреґ.

— Зможеш! - твердо запевнив Дізій, — Ти — розумний хлопець! А я не можу кинути своїх людей! Мені потрібно захистити долину! Кожна хвилина в мене на рахунку. Тепер розходимося. І ще… — тяжко зітхнув, низько опустив голову, глухим голосом ледь видавив з себе: — Мені потрібна твоя допомога: прийшли хоч десяток воїнів з арбалетами…

7 епізод (Весілля)

З-за верхівок скель визирало синє Північне сонце. У зеніті — сяяло наче ліхтар жовте око Аггі. І засніжена долина була залита зеленуватим світлом.

Поселення не спало — люди сходилися до озера. Там Сонна розчистила галявину від снігу. Накрила стіл та підготувала смаколики для гостей — запашні солоні пироги з бринзою та цибулею, та солодкі — з сушеними гірськими суницями та чорницями.

І сама Сонна вбралася у світло-сіру святкову сукню-балахон, що відрізнялася від повсякденної лише м'якшим матеріалом. І замість мотузки підв’язалася чорною хусткою. Розпустила довге густе каштанове волосся, прикрасила його витонченим вінком зі свіжих квітів ломикаменю, на пошуки яких підіймалася на гірські пасовища.

І зараз, попри втому, вона щасливо усміхалася. Її очі сяяли немов зірки. Привітно віталася з гостями. Ті лише невдоволено ледь відгукувалися у відповідь та перешіптувалися:

— Ти диви, сука яка. Вкрала курку і тепер посміхається, без сорому зовсім…

Навколо нареченої пританцьовувала весела Мара.

А Дарій стояв осторонь, смурний у брудній куртці.

Натовп не припиняв перешиптуватися:

— Ну то буде церемонія, чи може одразу підемо жерти?

— Так, а хто ж візьметься їх одружувати? Воєвода поїхав…

— Може ти?

— Ні! Ви що? Щоб я оту крадійку одружував?!

— Тихо! А то розумник зараз нас повиганяє з селища!

— Вже косо дивиться!

— А де Гор? Бачили? Ні?

Сонна не чула цих розмов. Терпляче чекала, яскраво сяяла.

— Не буде весілля… - підсумував хтось.

— Може вже їсти підемо? Бо пироги захолонуть…

— Вітаю. — раптово почувся низький бас Гора.

Чоловік пройшов повз притихлих людей до Сонни. Та напружено застигла, затамувавши подих. Мара встала поруч, уперши руки в боки. І Дарій теж поспішив до своєї нареченої.

— Я можу вас одружити. — сумно повідомив Гор.

Сонна полегшено видихнула та тихо зауважила:

— Дякую. Але не потрібно. Нас одружить САМА Лана.

Гор здивовано насупився.

— Я не чую весільних пісень! — раптово почувся зверхній голос зі сторони.

Всі озирнулися — на галявину статечно спускалася дружина воєводи, підтримуючи поділ шовкової темно-синьої сукні з минулого.

Люди застигли. Розгубилися. Лана немов прийшла з іншого світу, з іншого часу через цю сукню, через коротке волосся, через пряму спину, неспішність та особливий погляд.

Гор невдоволено глянув на людей і хтось невпевнено затягнув:

Ой у чорному небі

Каї блукає, Каї страждає

Свою Аггі шукає….

Дружина воєводи підійшла до наречених. Поблажливо усміхнулася Сонні, привітно кивнула Дарію. Дістала з кишені сукні червону стрічку. Урочисто заговорила:

— Багато років тому Прамати створила планети, які заселила рослинами та тваринами. (Гор не озираючись побіг геть) І створені світи були прекрасними. Але — нудними. І тоді Прамати створила перших людей. Дала їм свідомість й свободу обирати між добром і злом. Але зробила їх смертними. Через це вона не могла з’являтися перед людьми, говорити з ними, наставляти їх. Тому люди швидко забули ким вони є і звідки вони прийшли. Жорстокість охопила їхні серця, заволоділа розумом. Вони стали знищувати один одного. І тоді Прамати вирішила створити більш досконалих істот, через яких змогла б говорити з першими дітьми. Вона подарувала новим створінням безсмертя, але забрала в них почуття, бо боялася, що й вони підуть за своїми пристрастями як перші люди. Також Прамати забрала у безсмертних можливість народжувати, щоб ті слугували тільки смертним, забувши про власну користь. Але дуже скоро смертних охопила заздрість. А безсмертні потребували багато енергії, яку б мали отримувати від взаємодії та світом. Але стали поглинати природу, бо це було простіше, ніж шукати спільну мову з недосконалими смертними. І світ став перетворюватися на пустелю. Смертні люди повстали. Почалася війна. Безсмертні були вразливими перед зброєю. Тому вони стали поповнювати свої війська смертними, забираючи у них почуття та наділяючи довгим життям. І ось одного разу, в полон до безсмертних потрапили Каї та Аггі, які кохали одне одного. Їх наділили безсмертям і почуття їхні почали згасати. Але Каї та Аггі втекли. Завдяки набутому безсмертю, вони змогли розшукати Прамати та розповісти їй про діяння безсмертних. Прамати запропонувала закоханим на вибір три шляхи. Перший — проявити покірність, повернутися до безсмертних, бути поруч та не відчувати одне до одного нічого, спостерігати смерть планети, а далі — вирушити на наступну і так до кінця світу. Або — зберегти кохання, втративши безсмертя, і жити на іншій планеті, поки туди також не прийдуть безсмертні. Або третій шлях — забрати в безсмертних сили. Але при цьому самим закоханим доведеться жити вічно, на відстані одне від одного, зберігаючи в собі небезпечну енергію. При цьому їхнє кохання житиме й далі. А якщо вони стануть ближчими хоча б на крок, то весь всесвіт загине. Закохані вирішили врятувати свій і чужі світи. Прамати ж заснула від горя на довгі тисячоліття. А Каї та Аггі забрали всі сили безсмертних і потрапили на небо. І відтоді слідують по небосхилу один за одним, не наближаючись. Їхня любов, їхня жертовність, їхня шляхетність зберегли наш світ і дали початок новій епосі. Простягніть мені свої руки…

Молодята повернулися одне до одного обличчям. Дарій глянув на Сонну. Та щасливо усміхнулася йому. В її очах блиснули сльози. Лана затягнула вузол червоної стрічки, з'єднуючи зап'ястя наречених. І Дарій здригнувся. Раптово йому стало холодно. Шкіра вкрилася мурашками. Він опустив очі.

— Кохайте одне одного, попри перешкоди. Не смійте зраджувати одне одного, забувати одне одного, втрачати... Пам'ятайте про те, на яку жертву пішли Каї та Аггі, щоб ви сьогодні могли жити й любити. — урочисто промовила Лана.

— Вітаю!!! — почувся вереск Мари.

Натовп поспішив до накритого столу.

— Де вартові?! Чому немає вартових! — пролунав грізний голос воєводи.

8 епізод (мародери)

Пальці воєводи побілили від напруги, обхопивши бильця. Очі застигли. Лице стало квадратним. І на широкому лобі лягли глибокі борозни.

Він стояв на ґанку свого будинку.

Перед ним застигли перелякані люди, яких грубо вихопили з весілля. Всі мовчали. Чекали.

— Так... вартові... — хрипло промовив воєвода: — Хто сьогодні чергує? Чому не на місці?

— Так весілля ж... — боязко відгукнулися у відповідь.

— Весілля!!! Ви з глузду з'їхали?! — закричав Дізій, гарячково стискаючи бильця— У вас був НАКАЗ!!! Мій наказ! Дозорні на виступі! Дозорні на вході в долину!!!

Люди потупили погляди. Хтось щось пробубнив винувато у відповідь. Воєвода перевів подих. Заговорив більш стримано:

— Вартові! Негайно на виступ! Решта чоловіків — розбираємо нові стайні, ламаємо каміння... потрібно багато каміння... потрібно завалити вхід у долину. Якнайшвидше. Смола! Усе тягніть сюди! Розтопіть, треба обмазати коридор біля входу в долину. Дарій(хлопець стояв серед натовпу)! Ти відповідаєш за це! У кого ще залишилися арбалети? Змастити! Потрібні стріли! Скільки арбалетів? Кольчуги, броня? Готуйте все! Гор, усі запаси вивозимо на верхні пасовища, у печери! Там готуйте табір для жінок і дітей!

— Що сталося? — боязко запитав Дарій.

— Мародери… в горах…