Алхімік

25 років тому

В’язень почув дзвінкі кроки — немов хтось цвяхи вбивав у кам’яну підлогу. Цок. Цок. Цок! Голосніше. Цок! І важкі дерев’яні двері відчинилися - у кімнату увійшов довготелесий чоловік у чорному плащі. Лице сховано за шкіряною маскою. Лише сині очі виблискують холодом через маленькі вузькі прорізи.

“Отже проклятий…”, — промайнуло у в’язня в думках.

Почувся нудотний запах троянд - чоловік у плащі присів за маленький грубий стіл навпроти в’язня. Закинув ногу на ногу — з під плаща виглянула стопа у синій оксамитовій туфлі зі срібною брошкою. Простягнув правицю перед собою — з під чорного рукава показався край шовкової сорочки, прикрашеної багатим мереживом. І тонкі білі пальці застукали по столешні. На вказівному масивна каблучка із сяючим діамантом.

В’язень напружився. Бо він — проста людина, яку схопили та закрили у темниці. І тепер сидить тут побитий, але не зламаний. У брудній, закривавленій соротці. На зап’ястках — важкі залізні кайдани. І воняє від нього сирістю, потом та брудом.

То для чого тут цей синьоокий багатій?

І чоловік у масці зажадав противним скрипучим голосом:

— Я хочу знати все про битву при Вовчому гарнізоні.

В’язень здивовано підняв брови, куточки губ злегка здригнулися, ледь не посміхнувшись. Він подався назад, усім своїм виглядом демонструючи полегшення. Недбало знизав плечима:

— Ми його відстояли перед північанами.

— Ви заповнили рапорти, в яких розписали битву. За цими рапортами усім було виплачено гроші. — прошипів чоловік у масці. — І я знайшов багато невідповідностей у цих рапортах (в’язень недовірливо посміхнувся). Але гроші, як розумію, вже витратили...

— Хто ви?

— Я — дуже розумна людина... — самовдоволено відгукнувся чоловік у масці й, нахилившись уперед, вкрадливо додав: — І я бачу неправду одразу... — знову випрямив спину та зауважив: — У тебе ж є ще син, гарненькі доньки...

Обличчя в’язня зблідло, чорні очі стали тьмяними. Груди застигли, а тіло знову напружилося.

Чоловік у масці додав:

— З ними нічого поганого не трапиться, якщо їхній татусь буде чесний зі мною.

— З чого ви взяли, що в рапортах невідповідності? — суворо запитав в’язень.

— Мої агенти так і не знайшли жодного трупа мамонта на дні каналу...

В’язень застиг.

— Куди ж поділися мамонти? — поцікавився глузливим голосом чоловік у масці.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Молодий сотник зачарованно усміхнувся. Хоч і бачив цю місцевість багато разів, а все ж не втомлювався дивуватися.

Перед ним вздовж широкого глибокого застиглого каналу до самих хмар височіли сірі скелі, обрізані з півдня різко та рівно, як хліб ножем. І якби не гострі хаотичні верхівки, обліплені снігом, якби не суцільна кам’яна структура, яка сочилася прозорими водоспадами, то можна б було подумати, що це все — висока стіна, збудована велетнями у далекому минулому.

Протилежний скелям беріг — суцільна равнина, вкрита лісами та полями, через яку лежала старовинна кам’яна дорога. Вона продовжувалася дамбами-мостами через канал, переходила у широкі прямі тунелі, прорублені в скелях, поєднуючи сувору північ із землями Чорного королівства.

Сотник постійно питав: хто збудував ці дамби? Хто вирив цей канал, який простягається вздовж всього зрізаного хребта на тисячі ліктів на захід і на схід? І хто прорубив тунелі?

Люди казали багато. Наприклад, що то не скелі, а старовинна фортеця. А чому з них б’ють струмки? Чому вони не рівні зверху? Чому не видно мурування? І де рештки тих велетнів, що могли будувати таке власноруч? Хтось стверджував, що то творіння богів, які хотіли захистити людей від холодів. Але нащо рів з водою? Було і таке: на півночі колись жили чудовиська.

Та роздуми сотника обірвалися - до нього біг воїн:

— Повертайте! Назад!

Сотник зі своїм загоном тільки що заїхав на дамбу. Їх відправили як підкріплення до Вовчого гарнізону, який захищав один з тунелів через скелі від північан.

— Загін з п’ятидесяти мамонтів буде тут до вечора! — крикнув воїн.

— Чи є наказ від воєводи?! - крикнув сотник.

— Який воєвода?! У нас і поштовиків немає!!!

Сотник озирнувся - позаду стовпилися кіннотники у обладунках з чорного металу:

— Розберемося, хлопці! — і впевнено поспішив вперед до скель-стін.

----------------------------------------------------------------------------------------------------

Зривався легкий сніжок. Крижане повітря майже не рухалось. В гарнізоні було тихо. Ні вогню. Ні диму. Ні метушні. Біля самої дамби стовпилися нечислені захистники. Втомлені, понурі, закопчені.

— Ми втратили нашого сотника тиждень тому. — почав розповідати захисник гарнізону. — З ним загинуло багато побратимів. Тоді ми відкинули північанський загін. Але з ними був всього одни мамонт. А зараз розвідка доповіла, що сюди поспішає вже п’ятдесят мамонтів. — зітхнув, — Така кількість… Вистояти неможливо… Тож повертайтеся. А ми якось…

Молодий сотник задумливо прищулився. Прикусив верхнюю губу. Озирнувся.

— Розуміємо, що розпорядження від воєводи не було, але не треба ще і вам тут помирати. — додав воїн.

— У вас є горюча смола? Балісти? — спокійно запитав сотник.

— Одна баліста... смоли майже не залишилося.

— Якщо вони візьмуть нашу ставку, то зможуть перекинути ще більшу групу й оточити прикордонні фортеці. — задумливо промовив сотник, роздивляючись гарнізон.

В камні були прорубані печери: ближче до входу — пусті склади, далі — бараки. Над тонелем — балкони-виступи, до яких вели круті сходи.

— Північани ВІЗЬМУТЬ цей гарнізон. — запевнив воїн.

— Тоді всі йдемо. — додав сотник.

— Ви ще не закріплені тут. До вас питання небагато. Можете сказати, що не стигли, або ще щось. А ми або тут помремо, або нас стратять за невиконання наказу.

Молодий сотник невдоволено стиснув губи.

— Діз... — покликав його один із побратимів.

Озирнувся. Високий воїн напівголосно зауважив:

— Тут шансів вистояти немає...

Сотник важко зітхнув. Склав руки на широких грудях.

— Біжіть, хлопці. — знов попросив захисник гарнізону.

— Є ідея!

І сотник рішуче пройшов до озера, примружився, розглядаючи засніжений простір. У цьому місці водний розділ був завширшки до двох сотень ліктів. Широка дамба, звиваючись, з'єднувала береги. Її межі ледь вимальовувалися під рясним снігом...

Сотник обернувся до воїнів:

— Ми їх обдуримо.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Чоловік у білій масці недовірливо хмикнув. А в’язень поспішив запевнити:

— Діз завжди вирізнявся особливим розумом. Він і бурсу закінчив раніше за всіх. І на моєму віці — це наймолодший сотник.

— Скільки йому?

— Точно не знаю. У нього борода тільки недавно пробилася на щоках.

— Скільки років його знаєш?

— Років десять. Пам'ятаю його худим шмаркачем.

— Звідки ти його знаєш?

— Усі в одному місті жили. І пам'ятаю, він босоніж бігав повз. Потім обіграв мого товариша в кості й купив собі якісь черевики. — і чоловік тепло усміхнувся, — А через пару років його вже назначили за десятника.

— Чого він ходив без взуття?

— Сирота.

— А в бурсу як потрапив?

— Не знаю. — знизав плечима ув'язнений.

— Продовжуй.

— Ми швидкоруч зробили фальшиву стежку через канал. Просто наваливши снігу. Уздовж підрубали до середини лід. Справжню — засипали снігом. Щоб на кучугури було схоже. Встановили на протилежному березі сніговиків, запалили смолоскипи й закріпили на сніговиках, наче там стоїть загін і чекає на мамонтів. Підготували списи й підняли на виступ єдину балісту…

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Темрява раптово впала на землю. І вже різкий вітер ледь не збивав з ніг. На протилежному березі тремтіли сотні вогників, відбиваючись дрібними іскрами у блискучому снігу.

— Бачу північан! — гукнув вартовий.

Діз крикнув своїм побратимам:

— Приготувалися!!!

— Прийнято!!! — дзвінко відізвалися зверху.

— Прийнято!!! — ледь чутно донеслося з іншого берега озера.

До молодого десятника добіг вартовий.

— Займи своє місце на кручі. Що робити ви знаєте. — кивнув йому Діз і мовчки ступив в ущелину.

— Ти впевнений? — боязко запитав його вартовий.

— Так, друже. — кивнув Діз.

— Візьми хоч ножа із собою...

Діз заперечно мотнув головою й з упевненою посмішкою увійшов у тунель.

Тиша. Ні звуку. Ні криків, ні дзенькоту заліза, ні важкого тупоту величезних мамонтів. Тиша.

— Та де ж вони? — почувся невпевнений голос на виступі.

— Тихо. — похмуро зауважили в засідці на березі.

— Вже година минула...

— Та більше ніж година...

— Де вони?!

— Вітер вгомонився...

— Небо ясне. Аггі видно. Сьогодні сяє яскраво. До морозу.

— Жерти хочеться.

— Чаю б...

— Або чогось міцнішого...

— А я б подрімав. Хоч пару хвилинок...

— Не можна. Застигнеш. Зараз усе вирішиться та виспишся...

— Та вже...

Тиша... тиша... тиша...

З тунелю на світло жовтої Аггі вийшов Діз...

Усі мовчки чекали. Скрипнули арбалети, дзенькнули мечі. Воїни напружилися. Але Діз звучно повідомив:

— Північани відступили!

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Тобто?! — здивовано уточнив чоловік у масці.

— Битви не було. — повторив в’язень.

— Як?! Вони що?! Пішли просто так?!

Тепер чоловік у масці напружився — навіть під вагою цупкої чорної тканини було помітно, як гострі плечі потягнулися вгору, випрямилася спина, кістляві руки вчепилися в стільницю. І — голос. У ньому — напруга, обурення, невіра! Голос задзвенів!

— Ви ж самі знаєте... — розвів руками в’язень, — Самі сказали, що трупів не знайшли.

— Я... я гадав... був бій між їхнім воїном і нашим! — роздратовано відізвався той.

— Не було нічого. Він просто з ними поговорив.

— Він же не бог! Не демон, щоб ось так поговорити з дикими виродками та переконати їх відступити! — обурено вигукнув чоловік у масці.

— Іноді, я думаю, що він — син бога... або демона... Не знаю як, але йому важко не вірити.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

У величезному темному королівському палаці огидно смерділо вогкістю. І цвіль чорними слизькими плямами розрослася по стінах, проїдаючи геометричне різьблення на дерев'яних панелях і балках, заповнюючи пори в погано обтесаних каменях. Її марно намагалися вивести десятиліттями. Вона ховалася по темних кутах, під масивними меблями, по щілинах, просочувалася в легені мешканців замку, і в тіло самому королю. І той із кожним днем ставав слабшим і прозорішим, немов розчиняючись у похмурих приміщеннях свого палацу. І люди навколо чекали на смерть короля, гарячково готуючись до приходу нових господарів, боячись за свої життя та добробут, не розуміючи, не помічаючи навіть, що пліснява може згубити їх раніше. Вони продовжували відвідувати палац, проводити в ньому години в очікуванні, кому б поклонитися, витрачаючи шалені гроші на строкаті й дорогі тканини у бажанні розбавити вбогий простір чимось яскравим. Але подолами суконь та камзолів, підошвами туфель і чобіт розносили плісняву і по своїх домівках, по вулицях столиці, по королівству — труїли землю та власних дітей...

Нудотний аромат троянд донісся з-за дверей, затьмарюючи сморід вогкості. До зали стрімко увірвався довготелесий Флавій, голосно цокаючи високими підборами. Застигнув на вході, холодно оглянув присутніх. Посміхнувся, демонструючи блискучі порцелянові зуби.

Люди не відповіли йому люб'язністю: хтось відвернувся, хтось невдоволено підібгав губи, хтось поспішив сховатися за спини союзників.

Флавій не зніяковів, навпаки — демонстративно кивнув усім. Далі стрімко перетнув усю залу, легко піднявся гвинтовими сходами на балкон, де на нього вже чекав суворий молодий чоловік.

— Вітаю, Ааноре.

— Вітаю. Я хвилювався, що ви не встигнете. Але, на вашу вдачу, король запізнюється.

— Я завжди приходжу вчасно. — посміхнувся Флавій. — Що вдалося накопати на цього сотника?

Аанор обережно озирнувся на всі боки — на балконі були тільки вони. Нахилився ближче до Флавія, вкрадливо заговорив:

— Діз — не справжнє ім'я сотника. За протоколами він Дізій.

— Що? — здивовано примружився Флавій. — Як він із таким ім'ям сидів у бурсі серед бидла? Хто його батьки?

— Ось тут усе дивно до неможливості. Немає жодної інформації про його батьків. Залишився лише невеликий запис у родовій книзі: коли з'явився на світ і хто приймав пологи в породіллі. Там ще додано, що він повна сирота. Ім'я дісталося за материнським родом. А батьківська книга, книги перепису населення — все знищено в пожежі. Більше в архіві нічого.

— До якого роду належить його ім'я?

— Стародавнього.

— Я сам знаю, що до стародавнього! Яке коліно? Вдалося з'ясувати?

Аанор заперечно мотнув головою. Але додав:

— Ще підозрюю, йому зробили операцію при народженні. Він має бути синьооким.

— А в нього чорні очі? — здивовано уточнив Флавій. — Отже, мають бути записи в лікарських архівах. Таке можуть зробити тільки на вимогу матері! І там буде її розпис. Її ім'я!

— Я відправлю агентів дослідити це. Але знову ж — в архівах могли бути знищені й ці записи.

— А хто влаштував пожежу? Вдалося виявити винних? - нахмурився Флавій.

— Там повстання було. Пів міста знищив вибух. Інша частина догоріла.

— Хм... — незадоволено підібгав губи Флавій, спершись на поруччя. — А ти особисто бачив цього сотника? Може, зовні на когось схожий?

— Не можу сказати... Але точно не схожий на воїна.

— Чого це? — насупився Флавій.

— Ви будете на сьогоднішньому балу?

— Звісно! Я відповідаю за кухню. — невдоволено скривився Флавій і з люттю прошипів: — Королівський виблядок усіляко хоче мене принизити!

— Цього Діза теж запросили на бал. Король особисто розпорядився...

Флавій здивовано підняв брови.

І тут скрипнули важкі вхідні двері. І стихли всі голоси внизу. Двоє солдатів у чорних обладунках ввели під руки старого короля, який ледь перебирав ногами.

— Він навіть ходити не може. — похмуро зауважив Флавій.

Тим часом короля посадили на дерев'яний трон, застелений потертими килимами.

— Живий труп... — прошипів Флавій.

Король повільно підняв руку. Усі присутні завмерли в очікуванні оголошення. Рука знесилено опустилася.

— Я хочу розділити... з вами благу звістку. — прохрипів король.

— Невже викинув свого виблядка? — прижмурився Флавій.

Аанор болісно посміхнувся у відповідь.

— Наш палац відвідав молодий чоловік... Я говорив із... ним. І він не тільки... сміливий, але... і... сором’язливий. — король замовк.

Флавій покосився на Аанора. Той напружено застиг, насупивши густі брови. Король мовчав. Усі присутні чекали продовження, затамувавши подих.

Нарешті, король насилу підвівся і якомога твердіше промовив:

— Сьогодні на балу я представлю вам нового героя Чорного королівства! Дізія!

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

У осяяній бальній залі, серед блискучого натовпу, Флавій одразу помітив сотника, одягненого в непоказний чорний мундир молодшого чину без святкових стрічок, медалей та орденів. Молодий чоловік з апетитом куштував їжу, яку розклали по золотих тарілках на великому прямокутному столі.

— Вітаю. — окликнув хлопця Флавій.

Той здивовано обернувся, на ходу відкушуючи шматок тарталетки. Незграбно простягнув ліву руку, правицею спішно запихаючи залишки їжі до рота. Усвідомив, що не ту руку подав. Зарум’янився. Простягнув правицю, злегка нахиливши голову. При цьому вдавився, кашлянув убік, розплювавши крихти недожованої тарталетки на підлогу. Густо почервонів. Флавій поблажливо посміхнувся.

Сотник видихнув, смикнув мундир і знову простягнув правицю.

Флавій поклонився у відповідь, повчально зауважив:

— При дворі не заведено тиснути руки.

Сотник знову густо почервонів, ніяково посміхнувся.

— Як ваше ім'я, юначе? — поцікавився Флавій.

— Дізій.

— Старовинне ім'я. Дуже. — схвально усміхнувся Флавій, розглядаючи сотника.

Дійсно, не воїн. Невисокий, але вгодований, від чого закритий мундир розходився на животі. Обличчя можна назвати красивим — великі широко розставлені очі з довгими віями, тонкий акуратний ніс, високе чоло. Але без мужньої щелепи та суворого погляду. Скоріше личко наївного гарненького дівчиська. І голос — теплий, оксамитовий.

— Хто вам дав таке ім'я? — поцікавився Флавій.

— Можливо, мій батько або мати. Мене віддали до притулку в дуже ранньому віці й мало, що пам'ятаю зі свого дитинства. — просто відповів сотник і покосився на стіл із частуваннями.

Та Флавій узяв його за лікоть:

— Ходімо. Інакше ви з'їсте все, що приготували на цей натовп дармоїдів.

Сотник розгублено подався. І вони вийшли на просторий балкон.

Тут було багато пилу. Звідкись долинав запах гнилих овочів. Скрізь валявся голубиний послід.

Флавій зупинився біля самого краю балкона. Озирнувся до хлопця:

— Ви знали про значущість свого імені до приїзду в столицю?

— Ні. — чесно знизав плечима сотник, захоплено посміхаючись блискучій далині — з балкона відкривалося місто, освітлене тисячами газових ліхтарів.

— І вам ніхто ніколи нічого не розповідав про ваше ім'я? — недовірливо нахилився в бік сотника Флавій.

— Ні. Я й сам не так давно дізнався про своє ім'я. З дитинства пам'ятаю, що всі називали мене Дізом. — спокійно відгукнувся Дізій.

— Як так? — насупився Флавій.

— Та я... після того, як ми відстояли Вовчій гарнізон... — він на мить прикусив губу. — Нас вирішили нагородити. Тому підняли деякі документи, щоб вирішити розмір винагороди. І там знайшли моє ім’я. Виявили, що на вимогу матері, я — Дізій.

Флавій недовірливо посміхнувся, склав на грудях руки. Запитав:

— Ваше ім'я давніше за моє. Знаєте чому?

Сотник лише невпевнено кивнув. Флавій терпляче продовжив:

— Усі імена, що складаються з двох складів і мають ІЙ наприкінці належать до найдавніших родів. Але імена, що починаються на А, В, Д, К розподілені між найдавнішими родами. І моє ім'я вже належить до наступного, молодшого коліна. А далі пішли імена із закінченням Ор і Рон.

Сотник байдуже знизав плечима.

— При королівському дворі є лише єдина людина з ім'ям вашого порядку. І він та його син — єдині представники первородних родин. І ось — ви третій. Дивно. Не знаходите?

Дізій байдуже знизав плечима:

— Вибачте, можливо, я — невіглас. Але все це... ці всі імена — це все так смішно і безглуздо! — і розвів руками: — Яка різниця, як мене звати?! Є гідні люди. А є — нехороші. Ім'я! Та ви мене як завгодно назвіть, своїх властивостей я не зміню. Дивно! Не знаходите?

І широко посміхнувся.

Флавій примружився. Йому подобався цей, на перший погляд, простодушний неотесаний селюк. Але було видно — вглибині він хитрий, сильний духом юнак.

Та одразу струснув головою, холодно поцікавився:

— Що такого ви сказали півничанам, що вони відступили?

Дізій здивовано відкрив рота. Флавій жорстоко вискалився, прохрипів нахиляючись до обличчя сотника:

— Я все знаю. І одним своїм словом можу зруйнувати вашу раптову вдачу. Можу навіть стратити за вашу кричущу брехню.

Дізій побілів. Його плечі опустилися. Він насилу ковтнув.

— Ви обдурили керівництво. Ви незаконно привласнили гроші, як нагороду за бій, якого не було, ви збрехали. — прошипів Флавій.

— Ні... — видавив із себе Дізій.

— Що ні, безсовісний виродку? — приступивши впритул запитав Флавій.

— Я відстояв гарнізон! — рішуче відповів сотник, не посмівши відступити:— Я — єдиний, хто стримав наступ! І як виявилося, саме завдяки МЕНІ інші загони північан змушені були відійти з зайнятих рубежів!

Флавій примружився, дивлячись в очі сотника.

Чорні. Як ніч, чорні очі. Ні краплі синього.

Але в голові промайнула думка: риси обличчя йому знайомі.

Десь він бачив ці розмашисті брови, це широке чоло, і ніс... Але в поєднанні з синіми очима!

Флавій відступив крок і сердито повторив:

— Що ти сказав північанам?

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Я без зброї!!! — крикнув Дізій у темряву, піднявши руки над головою.

Хвилина — він чув як крізь виття хуртовини, глухо тупотіли гіганти, що обступали його по колу. Ще хвилина — тупіт затих. І з білястої імли до нього на зустріч виплив, наче привид, північанин, ледь освітлений холодним світлом олійної лампи. Дуже високий — Дізій ледь верхівкою діставав до його грудей. Вітер тріпав довге сріблясте пряме волосся, зібране на потилиці у хвіст. Одяг — штани, жилет і чоботи зшиті з дубленої шкіри. Сильні руки — оголені. Холод, здавалося, не чіпав щільну мармурову шкіру. Обличчя — квадратне, грубе з гострим горбатим носом і великими очима, білясті райдужки яких ледь були окреслені блідою сірою облямівкою.

— Вітаю! — Дізій шанобливо вклонився.

— Ти тут здаватися? — пролунав над його головою низький голос північанина.

Дізій випростався, промовив:

— Я прийшов до тебе з пропозицією. Там, за межами ущелини, всі мамонти, яких ти ведеш, загинуть.

— Мій люди бачити. Вас немає й ста. — суворо зауважив сіверянин.

— Твої люди бачили не всіх. Загін наш — це півтисячі. Всі чекають на березі!

— Ти брешеш. — суворо відгукнувся сіверянин.

— Якщо не впевнений у моїх словах, то відправ всіх у наступ. А я і ти — залишимося тут. Якщо мої люди програють бій, то ти маєш право перерізати мою шию. Якщо твої програють — я тебе вб'ю. — спокійно промовив Дізій.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Флавій недовірливо примружився. Дізій добродушно зауважив:

— Північани — люди честі.

Флавій зневажливо фиркнув. Молодий сотник продовжив:

— Північани живуть у важких умовах. І життя людини — найдорожче що є на світі. А життя воїна — взагалі неоціненне. Північани не стануть ризикувати своїми людьми, якщо пояснити їм наслідки. Я пояснив. І запропонував себе як заручника та гарантію. І їхній командир — перший серед неоціненних, і він ніколи не вступає в бій, — мав стати моїм заручником відповідно. І якщо вони перемагають — вони можуть вбити мене. Якщо перемагаємо ми, то я ще й їхнього неоціненного командира вбиваю.

— Їх командир — зрозуміло. Але ти хто для них, що вони погодились на твою угоду? — сердито зауважив Флавій.

— Я — той, хто не побоявся вийти до них без зброї з такою пропозицією. — просто знизав плечима Дізій.

Флавій зміряв його допитливим поглядом. Сотник сором’язливо посміхнувся, відвернув голову до міста.

— Ти ризикував!

— Ні. Я добре знаю північан. У них складний звід правил. І вони не посміли б заподіяти шкоду людині без зброї.

— А чим ти збирався вбити північанина, у разі перемоги?

Дізій знову глянув на Флавія:

— Я не збирався вбивати його. У мене не підніметься рука вбити північанина. Тим більше їхнього командира.

— Але ти брав участь у битвах...

— Так, але я бився тільки проти їхніх мамонтів.

Флавій недовірливо хмикнув.

— Я добре знаю цих людей. — ствердно повторив Дізій.

— ТИ їх людьми називаєш... — презирливо скривився Флавій.

— У них, як і в нас — два серця. Якщо вони не люди, то хто — ми?

— Це вже філософія... — недбало відмахнувся Флавій .

І їхню бесіду перервав сутулий худорлявий хлопець у супроводі строкатого натовпу.

— Флавій! Тварюка недолуга! Ти споганив мої закуски! Я не їм сир!!! Іди сюди! Не смій мене ігнорувати!

Дізій розгублено відкрив рота.

— На коліна перед спадкоємцем престолу! — рявкнув сутулий хлопець Флавію.

Той побілішав. Його очі стали тьмяними та порожніми. Він мовчки розвернувся до спадкоємця престолу, вклонився, сухо промовив:

— Вибачте, не догледів...

— Будеш тепер відповідати за параші! Виродоку! — глузливо відізвався хлопець та поспішив геть.

Решта гостей, хто з насмішкою, хто з осудом, хто зі зневагою, дивилися на блідого Флавія.

— А мені було смачно... — несміливо тихим голосом зауважив Дізій.

Флавій обернувся до нього. Сотник підбадьорливо усміхнувся та простягнув правицю зі словами:

— Дякую за надану честь. У нас, на півночі, серед військових, заведено тиснути праву руку на знак довіри й поваги.

Флавій натягнуто посміхнувся:

— Ви надто чистенький для цього міста... Біжіть звідси, доки вас не зжерла пліснява...

І поспішив геть.

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

Північанин суворо промовив:

— Ти — шмаркач. Не воїн. Твої побратими — підлі та підступні. Чому я маю вірити твоїм словам?

— Моє ім'я належить стародавньому роду. Я — Дізій.

Північанин підійшов ближче. Уважно прищулився. За мить мовчки розвернувся. Безшумно зник у сніговій імлі. Дізій поїжився від холоду, обхопив себе руками, втягуючи голову в плечі. Коротка куртка не гріла. Капюшон раз у раз злітав з голови. Черевики промокли й він ледь відчував пальці власних ніг.

З темряви вийшов інший північанин — вищий, старший, міцніший за попереднього. На його грудях лежала мідна підвіска у вигляді шестикутної зірки.

Старшина...

— Я Норм. — представився північанин.

— Дізій.

— Ти нащадок сильних людей. Честь для мене зустріти тебе.

— Честь для МЕНE зустріти ТЕБЕ! — і Дізій шанобливо опустився на коліно.

— Встань. У тебе є спадкоємці?

— Ні.

— І ти готовий ризикувати своїм дорогоцінним життям, не залишивши спадкоємців свого роду. Готовий ризикувати своїм родом? Своєю кров’ю? Своєю силою?

— Готовий. Бо я впевнений у своїх діях. У вас не буде шансів. Але я не хочу губити тебе та твоїх людей, Норме. — спокійно відповів Дізій.

Північанин хмикнув і промовив:

— Ступай, спадкоємець стародавнього роду. Я не посмію ризикувати життям своїх воїнів. Тонель залишається за вами.